Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/history/4dd956225a891/

Церква Різдва Христова на Подолі

Бровко Владимир | 22.05.2011 21:29

(до 150- річчя перепоховання Тараса Шевченка)

 Церква Різдва Христова на Подолі
Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Тарас Шевченко

22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.

26 лютого (10 березня) 1861р., в місті Санкт-Петербурзі помер видатний український поет і художник Тарас Григорович Шевченко.





Його літературна спадщина вважається фундаментом української літератури і сучасного українськог7ої літературної мови.

Але, хоч пройшло вже 150 років з дня смерті Т.Шевченко не всім відомі деякі обставини.

Зокрема таке питання: "Чому Т.Шевченко похованого в далекому Санкт-Петербурзі, перепоховали на Україні в м. Каневі?"

У день смерті Тараса Шевченка його друзі художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили відповідно до волі поета

поховати його в Україні, адже про це він просив у "Заповіті".

І передсмертними словами 47-річного Тараса були: "До Канева..."

А раз так, то дозвольте вам шановний читачу представити цих осіб.



Михайло Матвійович Лазаревський (*12 липня 1818 – 3 травня 1867) – близький товариш Тараса Шевченка, В 1837 році закінчив Ніжинський ліцей. У 1841-46 роках жив у Тобольську, з 1856 році переїхав до Оренбурга. З 1850 року – радник Петербурзького губернського правління. Познайомився з Тарасом Шевченком у 1847 році;

Олександр Матвійович Лазаревський (8 (20 червня) 1834 – ↑31 березня (13 квітня) 1902) – український історик.



Григорій Честахівський народився в сім'ї військового поселенця. В 1841-му він був уже одружений і мав чотирирічну доньку Євдокію.

У Новій Празі та околицях знали Честахівського як умілого іконописця. Новопразьким іконописцем зацікавився командир кавалерійського корпусу барон Дмитро Остен-Сакен.

На якійсь із виставок він побачив твори Григорія Честахівського й відзначив обдарування їхнього автора. Честахівський на ту пору вже мав поважні замовлення, серед них – іконостас Єлисаветградської церкви Святого Володимира.

Про художника-самоука, зрештою, стало відомо й генерал-губернатору М. Воронцову, який у червні 1842 року звернувся до директора департаменту військових поселень Клейнміхеля з клопотанням про його підтримку.

Д. Остен-Сакен навіть написав листа на ім'я самого Миколи I, після чого цар звелів узяти Г. Честахівського на службу до головного управління корпусу інженерів військових поселень у Петербурзі.

7 грудня 1843 року його зарахували до Імператорської академії мистецтв вільним відвідувачем. Кошти на навчання та утримання Г. Честахівського сплачував Академії Департамент військових поселень.

Атестат про звання некласного художника історичного й портретного живопису Григорій Честахівський отримав аж у вересні 1855 року.

А в 1858 році до Петербурга повернувся із заслання Тарас Шевченко.



З того часу "Гриць" Честахівський стає його нерозлучним другом, часто відвідує поета в його майстерні.

Після смерті ж Шевченка бере на себе обов'язки головного розпорядника похорону. Листи, нотатки й малюнки Честахівського виявилися найповнішим літописом прощання з поетом, його похорону й перепоховання "на Вкраїні милій".

Хоч Шевченку було дозволено повернутися з заслання, його не було реабілітовано. (Щоб поховати неблагонадійного поета в Україні, потрібен був дозвіл).

Тому друзі поховали Тараса на Смоленському цвинтарі поруч з академіками, професорами Імператорської Академії мистецтв.

На панахиду прийшли Ф.Достоєвський, М.Лєсков, М.Некрасов, представники української, польської, грецької громад. Через брак грошей рідні (брати Йосип, Микита, сестра Ярина) не приїхали.



Під час відспівування до церкви ввійшла молода пані в глибокому траурі і поклала на труну терновий вінок. Є гадка, що це княжна Рєпніна, яка кохала Тараса Григоровича.

Брати вважали за честь поховати Кобзаря біля стін Канівського Успенського собору, який було збудовано 1144 року, на 3 роки раніше, ніж засновано Москву, не кажучи вже про Нотр-Дам чи Кельнський.

В Україні такими древ-німи храмами є Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Успенський собор Єлецького монастиря, церква Параскеви П'ятницької в Чернігові, Василівська церква Овруча. Проте Г.Честахівський наполіг, щоб поховали Кобзаря на Канівській горі.



Настоятель Канівського Успенського собору Гнат Мацкевич виголосив пророчу промову: "Благовій, Малоросіє, перед містом Каневом: у нас поховано Тараса Шевченка!"

І хоч настоятель говорив російською мовою (іншою не можна було), його усунули з посади. Подальша доля священика невідома.

Між іншим, Тараса ховали як парубка: перед труною йшли дівчата у яскравих вінках і стрічках, вишиваних сорочках і голосили... Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою.



Подальші події розвивались наступним чином.

Григорій Честахівський також оселився в Каневі. Проте, в подальшому після розмови з Київським генерал-губернатором князем І. Васильчиковим він був змушений був повернутися до Петербурга, зобов'язавшись більше ніколи не з'являтися в Київській губернії.

Причиною цього став неабиякий переполох серед місцевих поміщиків-поляків, яких налякало масове паломництво до Шевченкової могили, а також чутки, що в домовині насправді заховано свячені ножі, за які начебто от-от візьмуться селяни й тоді почнеться нова гайдамаччина.

Г. Честахівський, який поширював серед простолюду книжечки з віршами Тараса Шевченка, мимоволі опинився в ролі головного підбурювача, хоча насправді був він прихильником не бунту, а покори й освіти.

Помер Честахівський у березні 1893 року в Петербурзі. Його тіло Василь Тарновський перевіз до Качанівки, де у качанівському парку його й поховали, насипавши високу могилу.



Про те як розвивались подальші події може засвідчити і сам Микола Лєсков – найросійськіший із російських письменників, у своїй статті "ЗАБЫТА ЛИ ТАРАСОВА МОГИЛА?"



"По поводу странного и несколько даже смешного спора о могиле поэта Тараса Шевченки мне 30 августа довелось прочесть в одной газете, будто осыпавшуюся могилу поэта забыла не одна редакция этой газеты, "но и все его почитатели и даже друзья, как это свидетельствует полная заброшенность и жалкое состояние могилы".

Это несправедливо и требует поправки.

Могила Шевченки действительно осыпается, и на ней обветшал ее высокий крест, но она совсем не позабыта "всеми почитателями".

Напротив, "народная тропа" к могиле поэта самым явным образом не зарастает, а проторена как нельзя более торно. В этом отношении, кажется, нельзя даже указать никакой другой могилы писателя, к которому бы родное племя покойника хранило бы более памяти и влечения.

Я бываю в Каневе почти каждый год, потому что там, в этом городе и в его уезде, у меня есть близкие родные, у которых мне приятно отдохнуть летом.

В этом же Каневском уезде находится прелестный пустынный женский "монастырек", по прозванию "Ржищевский", казначеею которого состоит моя родная сестра инокиня Геннадия. Туда приходит много каневских крестьян, с которыми мне случалось разговаривать. Поэтому я коротко знаю, как относится малороссийский народ к "Тарасовой могиле", я сам ее посещал не далее как прошлым летом.

Могила Шевченки представляет не обыкновенную насыпь в величину могилы; это целый холм, или курган, насыпанный на самой возвышенной площадке очень высокой горы на правом (киевском) берегу Днепра.

Гора эта, или, лучше сказать, по местному "круча", которою возвышается в этом месте берег, к стороне Днепра оканчивается обрывом, по которому невозможно ни взойти, ни спуститься, а слева, по крутым же скатам поросшего кустарником оврага, проторено несколько извилистых "стежек", или тропинок, по которым надо всходить к могиле.

Этих "стежек" здесь очень много, потому что гора высока и пробирающиеся на нее люди, смотря по своим силам и подверженности головокружениям, избирают дорожку один поближе и покруче, а другой – подалее, но поудобнее.

Оттого стежек много и они так прихотливо перекрещиваются и теряются в довольно рослом кустарнике, что взойти на гору невозможно без проводника.

Проводниками обыкновенно служат дети "гончаров", или горшечников, которые живут в хатках "под Тарасовой кручей", и тут же из местной синей глины лепят на кружале простые молочные кувшины и варистые горшки.

Провожают обыкновенно маленькие босоногие "дивчинки", потому что мальчики, или "хлопци", в летнее время все на работах.

В последний раз нас провожала девочка лет шести и при каждом разветвлении стежек "пыталась": "чи мы очень, чи не очень боимся?"

Судя по ответу, она брала вправо или влево и, доведя таким образом до "самой могилы", взбежала на нее и села, крикнув: "от се тут наш Тарас".

Так же "дивчата" и сводят вниз и получают за это "шага", то есть "грош", или сколько кто даст.

Но каневцы и другие местные люди ходят на могилу и без провожатых, и эта могила есть самое любимое место для вечерних прогулок местного простого народа. Могила посещается постоянно, и то, что она очень осыпалась, происходит именно от того, что она не позабыта.

Могила осыпалась именно потому, что ее дерновой и булыжной облицовке не дают покоя, не дали ей укрепиться и срастись, как, например, окреп знаменитый "копец крулевы Боны" близ Кракова. Такой покой нужен вообще всякому земляному возведению, но он достается только тому, к которому нет большого притока живых людей.

Могилу Шевченки, по несколько вульгарному, но весьма точному местному выражению, "разлазяли", то есть отоптали ногами ее углы и бока, по которым стараются взойти на ее вершину, чтобы точно "посумовати з батьком Тарасом про свою недолю".

Это, конечно, не значит, что "про эту могилу позабыли все почитатели и друзья поэта". Такое разрушение, какое представляет могила Шевченки, в своем роде утешительнее неприкосновенной сохранности многих и многих чисто содержимых монументов.

Место могилы Тараса прекрасное и вполне поэтическое, вид на Днепр отсюда – широкий, вольный и вдохновительный, и простые души, которые так понимал и горячо любил Шевченко, влекутся сюда неодолимою потребностию "посумовати з батьком".

Поднявшись сюда прошлым летом с братом моим Михаилом Лесковым и с нашим родственником Н. П. Крохиным, мы встретили здесь редкостной красоты молодую малороссийскую девушку с грудным ребенком.

Она имела вид очень убитый, и мы с нею заговорили, сказав прежде себе: "Вот и Катря!"

Оказалось, что встреченная нами красавица и в самом деле называется Катерина и что у нее такое же самое горе, какое было у воспетой Шевченком Катри.

То есть горе это был ребенок, спавший на ее руках, "покинута дитына".

Разница в положениях заключалась только в том, что эта живая Катря "не з москалем покохалася", а "служила в наймычках у вдового попа"... Мы ей дали, что могли, и оставили ее плакать на Тарасовой могиле.

Оправить могилу Шевченки, конечно, необходимо и раз что это дойдет до "старого Каченовского пана", как называют в Малороссии В. В. Тарновского, или до других просвещенных и именитых почитателей Шевченки, – это, вероятно, скоро же будет и сделано.

Но надо сделать это с толком. В Каневе я слыхал мысль о том, чтобы "огородить могилу"... Это, разумеется, убережет курган от осыпки под ногами, но, мне кажется, это совсем не нужно, ибо будет очень жалко, если у простого народа отнимется возможность приходить и "сидеть сумуючи" на самой могиле.

Думается, не сообразнее ли было бы могилу не огораживать, а по одному из ее боков устроить простую бревенчатую лесенку, или, по местному выражению, "сходцы". Тогда люди могли бы свободно и удобно всходить "по сходцам" на могилу своего поэта, а могила бы не осыпалась.

Иначе же, если этого не будет сделано, или если могилу огородят, то народ станет лазить к ней через ограду, и все равно новой облицовке, которой требует осыпавшаяся, снова не дадут улежаться и срастись с насыпью, а обвалят и осыпят ее, как осыпали старую.

Но лучше уже пусть она осыпается, чем если ее огородят и станут затруднять живой народный прибой к ней. Это Тараса обидит."

Потім в 1917 р. стався Жовтневий переворот і Російська імперія ця по Шевченку "тюрма народів" розпалась...

Але не надовго бо замість неї виникнув СССР. Комуністична ідеологія в СССР правда підняла Т.Шевченка на вершини офіційної популярності та слави! Але в той же час і заборонивши ряд його творів...



В розвиток коммунітсичного культу Т.Шевенко в 1934 року у Каневі був відкритий музей, а в 1939-му – спорудили і новий пам'ятник.

Щоб гранітний постамент і бронзова постать Шевченка не роздавили склеп з труною, треба було точно визначити місце поховання, адже за козацьким звичаєм могилу обложено камінням і дерном, надавши їй округлої форми.

Дощі з часом деформували її, і спеціальна комісія, до якої ввійшли представники НКВС, місцевої влади, вирішили зробити шурф і знайти склеп. Коли члени комісії спустилися у розриту могилу, хтось запропонував відкрити труну, хоч ніхто не мав на це права.

Відкривши першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому – красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий віночок... Пізніше жінка, що була в цій комісії, згадувала, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати...

Чим пояснити цей факт? Останні десятиліття численні релігійні громади звертались у Шевченківський Національний заповідник з приводу канонізації Кобзаря. А її умовою є нетлінність померлого. Вчені неодноразово були свідками того, як люди йшли причащатися до Тарасової могили (як правило, причащаються лише біля вівтаря).

З часу реконструкції могили 1939 року було прийнято рішення замурувати вхід в склеп залізобетонною плитою, щоб ніхто не турбував володаря Чернечої гори. Навіть німці під час окупації не зазіхнули на могилу.

В Києві 22 травня 2011 р. також відзначають 150-ті роковини перепоховання Тараса Шевченка і тут є місце де два дні перебувала труна з тілом т.Шевченка. У зв'язку з цим 19 травня 2011 р. в храмі на честь Різдва Христового, що знаходиться на Поштовій площі у Києві, відбулась панахида.



Богослужіння очолив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні вікарія Київської єпархії єпископа Вишгородського Агапіта, керуючого справами Київської Патріархії.

На богослужінні були присутні політичні та громадські діячі, заступник Голови Верховної Ради Микола Томенко, народні депутати та депутати Київради від фракції "БЮТ-Батьківщина".

Раніше планувалося, що в панахиді візьме участь Юлія Тимошенко, але через хворобу вона не змогла приїхати на службу.

Цікава історія і самої церкви Різдва Христового, бо вперше вона згадується в документах за 1520 р.

Але та церква яку ми зараз можемо бачити на Поштовій площі, не я ні древньою, ні оригінальною.

Церква Різдва Христового була побудована в 1814 р.

В церкві з 6-7 мая 1861р. була встановлена труна з тілом Т.Г. Шевченко, на шляху до м.Канева. Тоді ця подія привернула велику увагу киян і тому перед ними виступив київський архієпископ Петр Лебединцев і потім разом с настоятелем Ж. Желтоножським, "отслужили молебен великому поету Украины".

Після цієї події, кияни прозвали церкву "Шевченківською".

Петро Лебединцев оставив нам і опис цих подій:

"К 4 часам, когда была назначена панихида и вынос из церкви к пароходу, стоявшего у цепного моста, не только церковь, но и двор оказались битком набиты.

По Александровской улице, по шоссе, по горах Андреевской и Михайловской, и на горе у Царского сада стояло народа не меньше, чем бывает 15 июля, во время Владимирского крестного хода".

Але в 1935 році за розпорядженням комуністичної влади церкву знесли.

Як виглядала церква до зносу видно з цих старих фотографій.







Друге життя до церкви прийшло в 2002 році коли київської місцевою владою було прийнято рішення про відбудову церкви.

Розробку проекту здійснила корпорація "Укрреставрація". Проект нової церкви підготував архітектор Юрій Лосицький.

Згідно проекту, церква відбудовувалась на том же місті и в том же виді, в якому вона була до зносу.

І ось 19 січня 2004 р., в Києві відбулось святкове відкриття відбудованої Церкви Різдва Христова.



Діє церква і сьогодні. Автор мандруючи Подолом, майже випадково заглянув у середину та став свідком доброї і світлої події.

У храмі як раз проводилось хрещення немовляти.

Як це відбувалось видно на доданих нижче фото.









Малюка нарекли Матвієм.

Запам'яталась ця церква не тільки своє красою, та веденням церковної літургії на українській мові, а і своїми правилами.

Так в оголошенні на вхідних дверях було зазначено, що "усі церковні треби, священиком виконуються безкоштовно...".

Тому рекомендую усім шановним киянам і гостям столиці як будете гуляти по Подолу, заглянуть до церкви Різдва Христова та "не забудьте пом'янути незлим тихим словом" Тараса Григоровича Шевченка.




© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua