Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Доля рідної сестри Романа Шухевича Наталії

Доля рідної сестри Романа Шухевича Наталії

museum-ukraine | 20.03.2010 16:56

3
Рейтинг
3


Голосів "за"
9

Голосів "проти"
6

Роман Шухевич був гідним нащадком славетного роду Шухевичів. Цей рід походить з Городенківського повіту Івано-Франківської області й посідає одне з визначальних місць в історії українського національно-визвольного руху XIX – першої половини XX століть. З роду Шухевичів вийшла велика кагорта політичних, культурних, громадських,військових діячів

Доля рідної сестри Романа Шухевича Наталії
30 червня 2007 року в Україні на державному рівні врочисто відзначено 100-річчя народження Головного командира УПА Романа Шухевича, якого з певністю можна вважати одним з найвидатніших керівників повстанського руху. Роман Шухевич був гідним нащадком славетного роду Шухевичів. Цей рід походить з Городенківського повіту Івано-Франківської області й посідає одне з визначальних місць в історії українського національно-визвольного руху XIX – першої половини XX століть. З роду Шухевичів вийшла велика кагорта політичних, культурних, громадських та військових діячів.

Для увічнення у пам'яті народу постаті Романа Шухевича 23 жовтня 2001 р. у Львові врочисто відкрито Музей Головного командира УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича-"Тараса Чупринки". В Музеї представлені матеріали не лише про Романа Шухевича як лідера і керівника національно-визвольного руху, а й про членів його родини, доля більшості яких була надзвичайно тяжка1. За свої погляди і переконання вони заплатили велику ціну. Не була винятком і рідна сестра Романа Шухевича – Наталія, постать якої дуже часто випадає з поля зору дослідників. У літературі містяться лише фрагментарні відомості про долю Наталії Шухевич. Здебільшого вона представлена в контексті діяльності її брата і репресій проти родини Шухевичів. Ось чому варто детальніше зупинитися на постаті рідної сестри Романа Шухевича – Наталії (рис. 1), зокрема її арешті та участі в сумнозвісному політичному "Процесі 59-ти", який був проведений у Львові 15-18 січня 1941 року і став наслідком радянської окупаційної політики 1939-1941 років. Нелегка доля випала Наталії Шухевич на Батьківщині і після відбуття багаторічного заслання.

Наталія Шухевич виховувалася у родині, де обидва її рідні брати Роман та Юрій були активними учасниками визвольної боротьби. Це не могло не вплинути на формування світогляду Наталії, яка усвідомлювала роль цієї великої справи, за яку вони боролися. У фондах Львівського історичного музею зберігаються спогади Наталі! Шухевич – надзвичайно цінне інформативне джерело, яке передає переживання авторки та дух епохи національно-визвольної боротьби2. Наша стаття має за мету детальне ознайомлення з постаттю рідної сестри Романа Шухевича Наталії на основі її спогадів.

У1939 році, після так званого "золотого вересня", населення Західної України одразу відчуло "визвольну місію" радянської влади. "Братня рука", протягнута зі Сходу, тут же дала про себе знати кривавими акціями. У Західну Україну прибули адміністративно-партійні функціонери і працівники НКВД, які мали чітке завдання негайно ізолювати і піддати репресіям свідому, патріотично налаштовану частину населення3.

Сталінські масові репресії мали особливий відтінок на Україні. Це була свого роду помста комуністичної правлячої верхівки українському народові за його прагнення до самостійності в час національно-визвольних змагань 1917-1920 років4. Безперечно, українське населення Галичини споконвіку мріяло про возз'єднання усіх українських територій у єдиній Українській державі, але не таким чином і не такою ціною.

Новий режим діяв на західноукраїнських землях послідовно і цілеспрямовано. Після розгрому всіх легальних українських організацій (НТШ, "Просвіти", кооперативів) та української преси, НКВД старанно збирає матеріали про всі сторони діяльностіЗвичайно, боротися проти нового окупанта було нелегко. Методи його боротьби як проти ОУН, так і взагалі проти всього українського були підступніші й жорстокіші, ніж методи польської поліції. Вже на початку свого владарювання радянські правлячі кола вирішили поставити українських патріотів на коліна і довести, що опір новій владі є безперспективний. Але це їм не вдалося, позаяк тисячі молодих українців кинули виклик своїм "визволителям".

Одним із центрів особливої уваги став Львівський університет, що після періоду тотальної полонізації та агресивного шовінізму почав набирати рис українськості. Проте вже у вересні 1940 року почалися арешти студентів. Про події тих днів ідеться у спогадах учасниці "Процесу 59-ти" Люби Комар, яка згадує, що: "студентська безжурність, веселість поволі уступала місце байдужості, понурості і навіть страху. Серед студентів почалися арешти. Деякі студенти зникали з викладів, інші ховалися чи йшли в підпілля. Декого викликали до декана, звідки він уже не повертався. Його шлях був – Замарстинівська тюрма. Багатьох студентів НКВД забирало з їхніх помешкань чи зі зв'язкових хат ОУН. Дійшло до того, що все життя зводилось до одного питання: "Хто впав учора? Чия черга сьогодні?". Гнітюча атмосфера. Не було охоти вчитися, не було радости з життя..."7.

українських націоналістичних організацій в Галичині, зокрема про Організацію Українських Націоналістів (ОУН) 5. У цих страхітливих умовах єдиною організованою силою була саме ОУН, яка вже за польської окупації перебувала на нелегальному становищі. Тому знищити її було не так уже й легко, адже організація мала великий досвід підпільної боротьби. її члени готові були на ризик і самопожертву6. Звичайно, боротися проти нового окупанта було нелегко. Методи його боротьби як проти ОУН, так і взагалі проти всього українського були підступніші й жорстокіші, ніж методи польської поліції. Вже на початку свого владарювання радянські правлячі кола вирішили поставити українських патріотів на коліна і довести, що опір новій владі є безперспективний. Але це їм не вдалося, позаяк тисячі молодих українців кинули виклик своїм "визволителям".

Одним із центрів особливої уваги став Львівський університет, що після періоду тотальної полонізації та агресивного шовінізму почав набирати рис українськості. Проте вже у вересні 1940 року почалися арешти студентів. Про події тих днів ідеться у спогадах учасниці "Процесу 59-ти" Люби Комар, яка згадує, що: "студентська безжурність, веселість поволі уступала місце байдужості, понурості і навіть страху. Серед студентів почалися арешти. Деякі студенти зникали з викладів, інші ховалися чи йшли в підпілля. Декого викликали до декана, звідки він уже не повертався. Його шлях був – Замарстинівська тюрма. Багатьох студентів НКВД забирало з їхніх помешкань чи зі зв'язкових хат ОУН. Дійшло до того, що все життя зводилось до одного питання: "Хто впав учора? Чия черга сьогодні?". Гнітюча атмосфера. Не було охоти вчитися, не було радости з життя..."7.

Для утвердження влади страху, "очищення" Львова від націоналістів у цей час було підготовлено великий політичний "Процес над 59-ма" молодими українцями, переважно студентами Львівського університету, обвинуваченими у приналежності до ОУН. Процесу передувало тривале, більш як чотиримісячне "слідство", що відзначалося використанням характерних для радянського "правосуддя" методів залякування і катувань, приниженням людської гідності обвинувачених молодих хлопців та дівчат. У цьому "Процесі" проходило 37 юнаків та 22 дівчини, середній вік підсудних не перевищував 20-25 років, наймолодший учасник процесу М. Т. Чарковський ще не досягнув 16 років8. Усіх підсудних справедливо можна назвати великомучениками, які пронесли свій хрест через усі допити й тортури, не втративши і краплини власної гідності9.

Серед заарештованих молодих патріотів була Наталія Шухевич. Народилася вона 25 лютого 1922 року в м. Радехові на Львівщині в родині судді Осипа Шухевича та його дружини Євгенії. Навчалася у гімназії СС Василіянок, після чого вступила до української академічної гімназії. До війни розпочала студії у Львівському медичному інституті. Була членом ОУН, співпрацювала з кур'єрами Закордонного Проводу ОУН, арештована, як і більшість української свідомої патріотичної молоді, і суджена на вищезгаданому політичному "Процесі"10.

Наталія Шухевич уже з дитинства тією чи іншою мірою була обізнана з підпільною діяльністю в ОУН її брата Романа. Це засвідчує цікавий епізод з її спогадів: "Час від часу в ночі роздавався дзвінок і до хати приходила польська поліція. Брат Юрко викидав якісь папери через вікно в сад монастиря, куди виходили наші вікна зі спальні, а Роман клав свій револьвер мені під подушку, бо знав, що під час ревізії ніхто не буде підходити до ліжка дитини і обшукувати. Я прикидалась що сплю, сильно заплющивши очі, хоч чула все, що відбувалось навколо"11. Незважаючи на ще досить малий вік Наталія Шухевич зуміла скласти собі уявлення щодо ситуації, яка відбувалась: "Хоч мені було 10-11 років, я вже добре розуміла, що Роман виступає проти пригнічення українців поляками і веде боротьбу з польським урядом"12.

Після убивства у Варшаві 15 червня 1934 року польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького поліція провела масові арешти серед членів ОУН, заарештувавши і Романа Шухевича. З цього приводу Наталія Шухевич згадує: "Наступив 1934 рік. Романа забрала польська поліція. Від брата Юрка і батьків я довідалась, що ОУН організувала вбивство міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, у зв'язку з цим забрали Романа і ще багато інших хлопців. Батьки добились дозволу носити йому щодня обіди на Бригідки і я часто ходила з мамою і поглядала на залізні грати, за якими через декілька років опинилася сама. Весь хід процесу друкувався в українській і польській пресі. Я дуже хотіла побачити Романа, але дітей не впускали на суд. Батьки попросили дозволу, щоб під час перерви мене пропустили на зустріч з братом. Роман підвів мене до дверей, показавмісце де сиділи підсудні і сказав: "Колись і ти тут будеш сидіти". Його слова були пророчими, через 6 років, коли мені було 18, в 1941р. я сиділа на лаві підсудних в страшних мурах НКВД"13. Передбачення Романа Шухевича справдились, оскільки, як згадує сама Наталія: "8 вересня 1940 року мене привезли в Замарстинівську в'язницю (див.: рис. 2.-В. К.). Після дводенних допитів по вул. Пелчинській в будинку обласного НКВД я зайшла в 46 камеру. У маленькій камері на 8 метрів квадратних сиділо 15 дівчат. Я була 16-а. В камері була ігуменя сестер редемптористок мати Віттер, Дунька Ковалюк, Зеня Матвійчук, Галя Ставарська і багато других, яких пам'ять моя не зберегла"14. Саме з Галиною Ставарською одразу потоваришувала Наталія Шухе-вич: "Бог посилав мені добрих людей в найтяжчі хвилини мого життя. Впродовж майже 5 місяців – від арешту до суду – я сиділа в страхітливій Замарстинівській в'язниці, а поруч зі мною була Галя Ставарська, енергійна та життєрадісна. Вона своїм оптимізмом допомагала нам вижити"15.

У в'язниці Наталія Шухевич зіткнулася з енкаведистськими методами ведення слідства, які застосовувались на допитах: "В цей же день викликали Галю Ставарську на допит. Через пару годин її буквально кинули в камеру Вона впала непритомна. Все лице і тіло було в синяках. Я вперше в житті побачила щось подібне"16. Такі випадки повторювались досить часто. З цього приводу показовими є спогади Дарії Коверко, яка також була суджена на "Процесі 59-ти": "Як я все це витримала, сама не можу зрозуміти. Може тому, що я виробила собі до моїх суддів таке почуття, ніби вони взагалі не є людські істоти, тому не можуть вони мене ані образити, ані скривдити, й тому не треба мені на них звертати ніякої уваги. Під час допиту старалася я абсолютно ні про що не думати. А коли мене били, тоді дивилася на моїх суддів та шукала смішних рисок у їхніх перекривлених обличчях, що здавалися мені якимись дивовижними, нелюдськими масками"17. Подібне відбувалося у час слідства в тій чи іншій мірі з усіма учасниками цього процесу. Тортури і побиття під час допитів були далеко не поодиноким явищем, а особливо коли це стосувалося українських націоналістів.

Цілком зрозуміло, що для Наталії Шухевич, яка була вихована у християнському дусі в інтелеґентній родині, більш як чотири місяці, проведені у в'язниці, були справжнім жахом.

Із спогадів Наталії Шухевич дізнаємось: "В другій половині січня 1941 року нам принесли акт звинувачення. З нашої камери по справі були: Дунька Ковалюк, Галя Ставарська, Люба Комар, Ліда Світлик і я. На сам Йордан відбувся суд"18. Усім закидали приналежність до революційної української організації, підготовку збройного повстання та шпигунство на користь капіталістичних держав. Усе це були злочини за статтею 54 радянського Карного Кодексу, за які загрожувала найвища міра покарання, тобто кара смерті або тюремне ув'язнення не менше 10 років".

Під час слідства виявилось, що більшість підсудних відкрито декларувала свою політичну антирадянську позицію, тому процес проведено в закритому режимі, і він не набув широкого розголосу, оскільки поведінка підсудних не була сприятлива для його пропагандистського рекламування20.

Суд над ув'язненими відбувався з 15 по 18 січня 1941 року в залі будинку Управління НКВД. На суд не були допущені представники громадськості та родичі підсудних, а лави великої зали були заповнені чекістськими (при всіх регаліях та медалях) достойниками, які ошелешено дивилися на цю горду і нескорену галицьку молодь21. "Нікого з місцевого громадянства на процес не допустили. А ні вільних свідків, а ні рідних. А може й наші батьки не знали, що їхніх дітей судять?"22.

Сам процес виявився безпрецедентним. Найбільш унікальне було саме судове засідання. В історії радянського суду очевидно, не було такого процесу, щоб із 59-ти учасників 38 підсудних почергово заявили про своє вороже ставлення до Радянської влади23. Для вирішення долі 59-ти засуджених судді витратили дві години в нарадчій кімнаті, тобто по дві хвилини на кожного підсудного. З того випливає, що питання життя і смерті в радянській системі вирішувалось швидко і безоглядно. Судова колегія засудила із 59 підсудних до розстрілу 42 молодих патріотів України, у тому числі 11 дівчат, а інших 17 підсудних, у тому числі й Наталію Шухевич, на десять років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

У ході слідства та під час суду Наталія Шухевич, як і інші засуджені, поводилась достойно і впевнено та з гордістю за спільну справу сприйняла вирок. "Всі тримались дуже мужньо. І коли зачитали вирок всі дружно заспівали "Ще не вмерла Україна".

Енкаведисти не знали що робити, кричали "молчать", але ніхто не слухав і ми доспівали до кінця"24.

Після виголошення вироку в'язнів було розділено на дві групи, на тих, хто отримав смертний вирок, і тих, кого було засуджено на десять років. Саме в цю другу групу і потрапила Наталія Шухевич. З її спогадів відомо: "Смертників вивели першими, а нас 17 повезли на Бригідки, там нас розділили по камерах. Зі мною в камеру потрапили Галя Ставарська, Орися Безпалько, Оленка Матла і сестра Люби Комар Ліда. Ми почували себе щасливими, ніхто не викликав на допити, можна було одержати передачу, а про те, що нас чекало попереду ніхто не думав"25.

Однак остаточну долю 59-ти учасників процесу вирішила Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду СРСР, розглянувши 15 березня 1941 року протест на вирок Львівського обласного суду26. Цей протест був поданий головою Народних Зборів Західної України, депутатом ВР СРСР академіком К. Студинським27. Смертну кару частині засудженим було замінено на десятирічні табірні роботи і п'ятирічне заслання після звільнення з табору. Наталії Шухевич було зменшено покарання з десяти до п'яти років таборів з позбавленням громадських прав на три роки28.

На початку березня 1941 року Наталія Шухевич з групою засуджених по цій справі були відправлені до Харкова. "Ми знали що це на етап і раділи, що вже не будемо сидіти в камерах і хоч невеликий гурток, але своїх дівчат поїдемо разом"29. Через три дні їх привезли до Харкова, де розмістили в пересильній в'язниці, у якій, зі спогадів Наталії Шухевич, пробули до літа 1941 року: "У червні місяці німці почали бомбити Харків. Нам сказали збиратися з речами і шикуватись по десять осіб. Коли ми вийшли з тюремного подвір'я, то побачили цілі колони таких як ми. Ми довідались, що йде евакуація всіх в'язниць Харкова, тому що німці приближаються до міста"30. В'язні були евакуйовані до Куп'янська Харківської області, з якого відправлені у сталінські табори Уралу. Залізничні шляхи були перебиті, тож відстань від Харкова до Куп'янська засуджені долали пішки. Цей перехід Наталія Шухевич називає "дорогою смерті". "Для такої подорожі у нас не було відповідного взуття і у мене на всіх пальцях з'явились міхурі. Я йшла з останніх сил. Хто не міг іти – їх розстрілювали і залишали на дорозі. Неймовірна спрага мучила усіх, за ковток води віддали б усе"31. Цей п'ятиденний перехід неабияк позначився на фізичному і моральному стані ув'язнених. Усі були надзвичайно виснажені і пригнічені. З Куп'янська Наталію Шухевич відправили на Урал, де її судилося відбути ще п'ять тяжких років.

У 1945 році Наталію Шухевич перевезли з табору на Уралі в московську в'язницю "Бутирки", де після оскарження, яке подавали її батьки, термін ув'язнення було зменшено до п'яти років. Тобто 8 вересня 1945 року, після п'ятьох років від дня арешту, вона мала бути звільнена. НКВД пропонувало співпрацю, від якої Наталія відмовилася і її відправили до Києва в Лук'янівську в'язницю. "Мені знову повезло на добру людину: зі мною в камері була Уляна Лістовнича, яка підтримувала мене морально. Слідчий попався можливий. На допити викликав о третій ночі, щоб не бити. Від нього я вперше почула, що брата Юрка розстріляли, а Роман – головнокомандувач УПА. Розповіла про це Уляні, а вона: "За такого брата можна ще п'ять років відсидіти". Слідчий бачив, що до співпраці мене не схилить і зачитав нову "санкцію": стаття 7/35 – "соціально-небезпечний елемент" – п'ять років заслання в Казахстані. По дорозі до Джамбула зустріла Івано-Франківського єпископа Лятишевського, який дуже допоміг мені на засланні"32

У Казахстані Наталія Шухевич влаштувалась на роботу і в 1948 році одружилася з балкарцем Муталіфом Геграєвим. Вона забрала до себе маму, яка в цей час відбувала заслання у Джамбульській області, дуже хворіла, зовсім не могла ходити і ЗО червня 1956 року померла...

Батька Наталії Шухевич Осипа від 1944 по 1947 рік посіпаки НКВД тримали під постійним наглядом у Львові, маючи на меті використати його для арешту сина Романа. Коли стало зрозуміло, що це не дає результату, його відправили на заслання у Кемеровську область у Росії, де він і помер у 1948 році.

У 1947 році на засланні в Казахстані Наталія Шухевич одержала листа від рідного брата Романа. Для конспірації він писав нібито від імені батька. "Я зберегла цей лист, він для мене найдорожча пам'ятка (див. рис. 4.- В. К.). В 1956 році до нас з чоловіком приїхали дружина Романа із сином Юрком. Від них ми довідались про загибель командувача УПА генерала Романа Шухевича. Через кілька місяців ми повернулись па Україну, де довелось запізнати по чім ківш лиха"33.

На тому закінчується довгий період поневірянь Наталії Шухевич у таборах Уралу та Казахстану, але розпочинаються нові випробування на Батьківщині, про що детально описано в її спогадах:

"1956 р. Хрущовська відлига. Після 5 років сталінських таборів на Уралі і 10 років висилки в Казахстанських степах я вирішила повернутись на батьківщину. Всі спроби прописатись у Львові були даремні. Мене, як сестру генерала Романа Шухевича боялися навіть пускати ночувати. Люди настільки були налякані репресіями, що втрачали елементарні почуття людяності, але не всі (про них буде сказано нижче). Мого чоловіка, колишнього репресованого також не прописували. Ми були у відчаї. Що робити, як жити дальше без куска хліба і даха над головою? Вкінці чоловікові моєму вдалось знайти місце лаборанта в сан-епід-станції в м. Глиняни Львівської області. Ми переїхали туди де виймали помешкання у дуже гарних людей Гальків Миколи і Стефи. Вони знали хто ми такі і не побоялися взяти нас на мешкання. Для мене знов не було ніде праці. Чоловік працював і ми дуже скромно мусіли жити на одній платні. На висилці я працювала медсестрою, хоч не мала ніякої освіти крім 3-ох місячних курсів медсестр, але дуже любила цю працю.

Часи мінялися і я розуміла, що мені треба мати якийсь диплом інакше з 3-ох місячними курсами я не зможу ніде працювати тим більше зі своїм прізвищем і своїм минулим.

Прочитала я оголошення, що в медичному училищі на вул. Жовтневій у Львові приймають на заочне відділення на фельдшерський відділ з 10-ти класною освітою без іспитів. Надії на це, щоб я поступила було дуже мало (знов моє прізвище і минуле), але я все таки вирішила і здала документи і коли через деякий час мені їх вернули і сказали, що я не прийнята, я сприйняла це спокійно.

Минав вже рік часу нашого проживання в Глинянах, чоловікові дали належну відпустку і ми вирішили поїхати на Кавказ в м. Нальчик, куди якраз повертався з висилки весь балкарський нарід, висланий з Кавказу Сталіним в 1944 р. в Казахстан. Ми не встигли ще добре познайомитись з Нальчиком (чудовим містом) і побачитися з родиною чоловіка, які після 13-літньої висилки повернулись на Кавказ, як одержали телеграму від своїх господарів Гальків, щоби негайно повертатись у Львів і здати документи в училище.

Ми нічого не розуміли, адже нам віддали папери і сказали, що я не прийнята, але негайно зібрались і поїхали назад. Коли ми приїхали, господиня розказала нам, що приходила до неї бухгалтер і сказала, що треба якнайскорше здати документи, поки у відпустці завідувач заочним відділом Васильченко – дружина Львівського прокурора, а з директором училища Дубашідзе А. В. справа буде залагоджена. При цій нагоді хочу сказати, що колишній директор училища Дубашідзе А. В. була прекрасною людиною.

На заочний відділ училища 50% було прийнято колишніх політв'язнів. Однак прізвище Шухевич було на особливому обліку. Потрібно було щоб усі забули, що такий рід взагалі колись існував. Пані Піхурко М. І. і замісник директора по господарській частині Головацький Євген Іванович зробили все, щоби мої документи були в списках поступаючих. Хочу відзначити, що до нікого не зверталась і нікого не просила допомоги, все робилося за моїми плечима. Люди робили це з ідеї, ризикуючи може навіть своєю працею, життям, вважаючи за свій обов'язок мені помагати не як Шухевич Наталії, а як сестрі головнокомандуючого УПА Романа Шухевича. Для того, щоб я вдержалася треба було підключити і секретаря п. Билень Марію Володимирівну, через її руки проходила вся почта і документація.

І так ці три людини взяли на себе нелегку на той час місію, вони могли кожної хвилини бути звільненими і навіть заарештованими.

Прийшла перша зимова сесія. Перший іспит, який я мала здавати – це була "Історія партії4'. І здавати я повинна була у цієї самої Васильченко – дружини Львівського прокурора. Як я не вчила цю історію партії, мені в голову нічого не йшло, я знала, що вона при першому іспиті мене спалить і виконає завдання, яке поручило її КГБ. Коли ми зібрались у великій аудиторії на лекцію історії партії, вона при всіх назвала мене і всю мою родину бандитами і запропонувала забрати документи. Я спершу хотіла дійсно так зробити, але хлопці самі також були політв'язні як я – Савчук Володимир, сьогоднішній митрополит Стернюк В. і багато інших не дали мені цього зробити, підтримали мене і на перерві підійшли до неї і сказали, що я і моя родина не бандити, а як навіть хтось і провинився перед радянською владою, то в радянській конституції сестра не відповідає за брата. Вона не мала нічого відповісти, але попереду іспит у неї.

Я взяла білет і сіла на місце, перше питання було "Колективізація в 30-х роках". Я знала, що історію партії я не здам, така була воля КГБ і противитись їм не було смислу. Я сиділа байдуже, навіть не старючись щось пригадати. І сталось чудо! Механічно відкрила книжку і на мене великими буквами дивились стрічки з історії партії "Колективізація 30-х років". Я очам своїм не вірила, Бог давав мені шанс виграти у цій боротьбі. Я скоренько прочитала все і відразу встала і пішла відповідати. Це питання я відповіла блискуче, а два других очевидно я не знала, але вона не могла при всіх мене спалити, особливо при теперішньому професорові п. Ковалеві Богданові, який працював в училищі методистом і викладав терапію. Вони поставили мені трійку. Після цього іспиту тодішній отець Володимир Стернюк, тепер преосвященний Володимир пішов зі мною до проф. Богдана Коваліва додому, щоб пояснити всю ситуацію, яка створилась довкола мене. Пан Б. Ковалів сказав, що буде заходити на кожен іспит, який я буду здавати, щоби хто-небудь по приказу КГБ мене не спалив. І так було весь час. Тим часом в технікум поступали весь час анонімки з КГБ, які секретар п. Билень М. В. нищила і не давала їм ходу. Ми змушені були виїхати з Глинян. Головний лікар глинянської лікарні Яремкевич передав нам, щоби чоловік розрахувався сам і виїхав, бо КГБ дає вказівку звільнити його з роботи. Ми переїхали в Скнилівок Пустомитівського району. І знов чудові люди, переселенці з Лемківщини прийняли нас на мешкання. Господар Щерба Емілян працював листоношем. Старший син у нього Іван працював учителем в школі, другий – Василь на почті, а дочка Ганна на заводі. Люди, свідомі патріоти, знали кого беруть на мешкання, але взяли. На деякий час ми випали з поля зору КГБ. Вони думали, що ми виїхали на Кавказ. Але це було недовго. Пустомитівське КГБ викликало нас в район з паспортами і нас виписали мене і чоловіка. Мені треба було закінчувати училище. Міліція приходила ввечері, штрафували нас і наказувала виїжджати.

Господаря нашого штрафували і казали негайно нас вигнати. Він нам нічого не говорив. Ми самі потім довідались, що він їм відповідав: "Я сам піду здому, а їх не вижину". Це була свята людина.

Був 1959 рік, до кінця навчання залишилось пів року. Ми переховувались на Тернопільщині, щоб я закінчила училище і одержала диплом. Кілька разів директор училища Дубашідзе А. В. давала відпір КГБ, які вимагали вигнати мене з училища. І я вистояла. В літі 1960 року я одержала диплом і ми виїхали на Кавказ де проживали до 1991 року"35.

У 90-х роках Наталія Шухевич проживала у Львові, після чого переїхала в м. Нальчик, де проживає донині. (Від редакці: в січні 2010 року Наталія Шухевич померла в Нальчику. Похована у Львові.)

Доля рідної сестри Головного командира УПА Романа Шухевича Наталії, представлена у її спогадах, є яскравим прикладом ставлення сталінської карально-репресивної Системи до вірних патріотів Української держави. Хотілося б підкреслити її чітку і впевнену позицію під час жорстоких допитів у ході слідства. Вона не похитнулася і вистояла до кінця, що, зрештою, притаманне для усіх Шухевичів. Наталія Шухевич як представниця патріотично-свідомої родини з юнацьких років на власному досвіді відчула ціну служіння національній ідеї. Пройшовши тяжкий шлях від слідства, суду, далі сталінських таборів Уралу та Казахстану, вона з гордістю несла ім'я українського політв'язня та патріота.

ЛІтература:

1 А р с е н и ч П. Рід Шухевичів. – Івано-Франківськ, 2005. – С. 238-252.

2 ЛШ. Фондова група "Пам'ятки визвольних змагань". Інв. NПВЗ-1186.

3 Л и г а В. Злочин перед народом // За вільну Україну. – 1990. – N95. – С. 3.

4Андрухів І. Сталінські репресії на території Східної Галичини 1939-1941 роках // Шлях перемоги. – 1995. – Ч. 23. – С. 6. "Комар Л. "Процес 59-ти". – Львів, 1997. – С. 5.

6 Б у л к а О. І все ж усіх не перестріляли... 53 роки тому у Львові завершився "процес 59-ти" // Високий Замок. – 1994. – N7. – С. 3. "Комар Л. "Процес 59-ти". – С. 15. 8 Там само. – С. 6.

""Давид І. Нескорені (учасники Процесу 59-ти) // Наукові записки / Львівський історичний музей. – Львів, 1996. – Вип. 5, ч. 2. – С. 93.

10 Українська жінка у визвольній боротьбі (1940-1950 рр.): бібліографічний

довідник / упоряд. Н. П. Мудра. – Львів, 2004. – Вип. 1. – С. 153.

11 ЛІМ. Фондова група "Пам'ятки визвольних змагань". Інв. NПВЗ-1186. -С. 1.

12 Там само.

13 Там само. – С. 2.

14 Там само. – С. 3.

"Базелюк М. Старший брат // Шлях перемоги. – 1996. – Ч. 39.- С. 2.

16 ЛІМ. Фондова група "Пам'ятки визвольних змагань". Інв. N1186. – С. 3.

17 Західня Україна під^большевиками. IX. 1939 – VI. 1941: збірник / за ред.

М. Рудницької. – Нью-Йорк: НТШ в Америці, 1958. – С. 424.

18 ЛІМ. Фондова група "Пам'ятки визвольних змагань". Інв. NПВЗ-1186. – С. 3-^.

"Західня Україна... – С. 426.

20 К о м а р Л. "Процес 59-ти".- С. 6.

21 Там само. – С. 7.

22 Там само. – С. 49.

"Давид І. Нескорені... – С. 102.

Володимир Каранда,

старший науковий співробітник Відділу історіїї визвольних змагань Львівського історичного музею

("Наукові записки/Львівський історичний музей – Львів: Науковий час, 2008. – Вип.12

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua