Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації



Голодомор   1921-1923   1932-1933 роки   українці   Сталін Йосип   Косіор   Україна   ЦК КП (б) У

Голодомори в УСРР в 20-30-х роках ХХ століття

Катя Коваленко | 15.01.2010 02:17

-5
Рейтинг
-5


Голосів "за"
0

Голосів "проти"
5

Голодомор = геноцид!

Голодомори в УСРР в 20-30-х роках ХХ століття
О, як ділила буханець...

І жодна крихта не пропала!

Скажу я вам насамкінець-

Природа нас порятувала!

Хтось із відомих сказав: "Людина є те, що вона їсть". Але якщо вона не їсть нічого, тоді ким є ця істота?Легко можна припустити: ніким...Саме такий висновок напрошується при згадці про страшні події,
що нищівним буревієм прокотились українськими та іншими землями, де щільно проживали українці, у 1921-1923, 1932-1933, а згодом і в1946-1947 роках. Так, саме українці, а не казахи, грузини, азербайджанці чи інші народи, що входили до складу утвореного 1922 року на просторах Євразії нового державного об'єднання – Радянського Союзу. Тоді ж до його складу, після поразки визвольних змагань, увійшла і Українська держава, хоча це не було прагненням всього її народу. Після вторгнення московських військ на землі щойно проголошеної Української Народної Республіки та знищення української державності український народ заплатив неуявно велику ціну за невміння відстояти свою волю.

Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала. Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгін звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР поставила в Парижі. На жаль, тоді західний світ ще не пройнявся трагедією українського селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні – 3250000, в червні – 4103000. Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло – 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього – 7323. Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.

Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість голодуючих на півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха і німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни), Голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з Радянською Росією, t це в той час, коли для голодних дітей півдня України керівники УСРР випрошують від Американської організації допомоги (АРА) сто тисяч пайків. І ця благодійна організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти голодним українцям, хоч постійно перебувала під недремним оком Червоного Комітету.

Комуністична влада, скориставшись з допомоги американців, потім, коли наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки їм, почала звинувачувати їх у спробі підриву устоїв влади робітників і селян.

Для мене та багатьох інших людей залишаться незрозумілими дії керівників Радянської України, які на засіданні Політбюро ЦК КП (б) У слухняно виконують розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП (б) У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік. Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не встигає по лінії державного постачання 1600000 пудів. У чому ж тоді полягає турбота КП (б) У за свій народ?

А про яку соціальну справедливість можна говорити, коли Політбюро
ухвалює спеціальне рішення про забезпечення пайками комуністів у голодуючих губерніях? І кошти для цього виділяються з державного бюджету, в який уже оприходувано й цінності з пограбованих церков за підказкою з ЦК. А як виживати не комуністам у голодуючих губерніях?

І зрештою, про яку рівноправність членів компартії може йтися, якщо в голодні часи її керівники організовують для себе санаторії в Німеччині. Сухі рядки архівних документів просто несамовито волають про трагедію українського народу в XX столітті.

Ще страшнішою українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн. Голод 1932-1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить досьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення радянської системи.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких дійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". За пом'якшуючих обставин такі "антидержавні злочини" каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі.

Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: "Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь- який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології".

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянських авторів, "першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки.

Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство".

Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: "У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи.

Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного у своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства".

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше.

У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!".

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення

українського націоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму

з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін

казав, що "селянське питання було основою, квінтесенцією

національного питання... По суті, національне питання є селянським

питанням".

У тих, хто вижив під час Голодомору, склалося враження, що влада нищила людей за етнічною ознакою. Дійсність була багатограннішою: влада одночасно нищила і рятувала українських селян. П.Постишев, який приїхав наприкінці січня 1933 року в Україну з диктаторськими повноваженнями, мав два головні завдання: організувати весняну сівбу і ліквідувати "націоналістичний ухил" у партії й радянському апараті. 19 лютого 1933 року він розбронював наявні в УСРР запаси хліба, щоб годувати голодуючих. Допомога надавалася тільки тим, хто зберігав фізичну здатність працювати. Так селян привчали працювати у колгоспі.

Навіть у суворо секретному діловодстві партійних комітетів тему голоду дозволялося порушувати тільки в "особих папках" з особливим режимом зберігання. Це робилося не з метою приховування всім відомої інформації, а для того, щоб виключити можливість допомоги тим, кого влада прирекла на повільну смерть. Заборона згадувати голод трималася до грудня 1987 року... Понад півстоліття цей геноцид залишався викликом минулого, на який українська нація не могла дати відповідь. Ініціатори і виконавці Голодомору, їхні політичні нащадки намагалися зробити все, щоб пам'ять про цю трагедію зникла назавжди. Але, не дивлячись на страшні втрати, Україна вижила. Проте, це вже була інша країна. Її долю було штучно змінено, її місію в світі намагалися стерти. Десяткам мільйонів людей спробували силою нав'язати інше життя, ворожий світогляд. Усі ми – діти і онуки тих, хто врятувався. Нас могло бути в кілька разів більше. І всі, кого ми зараз не дорахувалися – це наші рідні, чиї душі не народилися у цей світ, бо хтось хотів насильно створити "світле комуністичне майбутнє".

Наш святий обов'язок перед минулим – вшанувати пам'ять загиблих. Встановити пам'ятники, запалити свічки, прочитати молитви, впорядкувати могили, розповісти про них нашим дітям. Але це далеко не все. Голодомор не є проблемою тільки минулого – він є проблемою сучасних українців і буде проблемою прийдешніх поколінь, якщо ми не зробимо висновки.

Пам'ять про жахи голоду перетворилася на біль і СТРАХ, які глибоко засіли у душі кожного, хто пережив 1930-ті роки, і передавалися далі на генетичному рівні.

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев'ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам'яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду. Але це рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 голосів. Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, у якій визнала Голодомор 1932 – 1933 років "національною трагедією українського народу". Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932 – 1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу, серед яких Австралія, Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки.

Так чи інакше дуже хочеться, щоб про геноцид українців 1932-1933 років ми пам'ятали не лише, коли "положено". Як про жінок на 8 Березня. Чи про Бога – на Різдво.

Ми або пройдемо цей шлях до кінця, або втратимо право називатися нащадками тих, хто вже тисячі років тому вирощував хліб, хто створив державу Київська Русь і освятив її, хто побудував Святу Софію та Лавру на схилах Дніпра, нащадками славних лицарів-козаків, які боронили Україну від різноманітних загарбників, любили її більше життя і передали нам.

Звільнення від страху і стереотипів – це клопітка робота, яка потребує багато зусиль. Але її можна виконати. Відродження пам'яті про Голодомор свідчить, що український народ може здолати усі перешкоди і завоювати достойне місце в світі.

Вірю: ніколи не забудемо тих, хто помер і вижив тоді за нас. І ніколи не допустимо, аби ці страшні події не повторилися знову...







Вибір редакції



© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua