Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги
Наслідки аварії на ЧАЕС

Наслідки аварії на ЧАЕС


0
Рейтинг
0


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
2

Наслідки аварії на ЧАЕС

Наслідки аварії на Чорнобильської АЕС

Аварія на Чорнобильської АЕС відбулася 26 квітня 1986 року.

Щоб зменшити викиди радіоактивних часток з реактора й хоч частково відвести тепло з паливної маси, за пропозицією академіка Е.П. Велихова було ухвалене рішення "запломбувати" величезний отвір. Із цією метою за допомогою вертольотів туди було скинуто кілька тисяч тонн піску, свинцевих болванок, бору, доломіту, упакованих у мішки, рідкого скла й т.д. Але кожний скинутий мішок лише сприяв вильоту з реактора нової порції радіонуклідів і збільшенню ваги, що дивувала на кришку реактора. Потім під впливом колосальних по своїй потужності радіаційних полів, скинуті речовини самі ставали радіоактивними, висока температура сприяла їхній сублімації, вони теж починали мігрувати в прилягаючій місцевості. Операція ніякої реальної користі, крім пропагандистського галасу, не принесла.

Шкода від неї є безсумнівною: продукти сублімації скинутих у реактор матеріалів не тільки стали додатковим джерелом досить активних радіонуклідів, але й зберегли токсичність свинцю, бору, кремнію, що викликають у працювавших у зоні їхнього розсіювання хронічні отруєння, про можливості, виникнення яких ніхто з медиків не думав тоді, не думає й зараз. Навіть у жовтні 1986 р., аж до перекриття саркофага, можна було бачити постійно блакитну хмаринку, що постійно висіла над реактором та тремтіла у висхідних потоках повітря. Висота ж тепловий колони досягала на той час 300 – 400 м.

Усередині реактора, що вибухнув, своєю чергою йшли радіохімічні процеси й вигорали залишки графіту. Щоб відвести від цього вогнища зайве тепло, було прийнято чергове "мудре" рішення: прорити під реактором тунель, зробити камеру, помістити в неї систему труб і відбирати зайве тепло шляхом примусової циркуляції по цих трубах рідкого азоту (-196ос). І під грім пропагандистських барабанів кинули в атомне багаття шахтарів, що нічого не підозрювали, з Донбасу, з-під Тули й інших місць. Будучи впевненими, що роблять найважливішу справу, зберігаючи всіх від можливого ядерного вибуху, вони ударними темпами, захищені тільки фільтрами Петрянова, зробили цю нікому не потрібну роботу, рятуючи ідеологічний фетиш і розплачуючись за чиюсь некомпетентність і безсовісність здоров'ям, а багато хто – життям.

Побудована ними система охолодження швидко вийшла з ладу. Ремонтувати її не сталі, тому що роль пропагандистського громовідводу вона вже виконала, про неї швидко забули, затампонувавши бетоном. Саме ж головне полягало в тім, що вся ця витівка споконвічно була марна й безглузда: радіохімічне багаття – це не вогонь лісової пожежі, його нічим не погасити. А висунута в 1995 р. нова версія про необхідність будівництва цього спорудження, що складалася в тому, що потрібно було охолодити паливо для того, щоб воно не проплавило конструкції й не провалилося в підреакторну комору з охолоджуючою водою, тобто щоб запобігти новому вибуху, і зовсім надумана. Води в цій камері не було, тому що неї злили ще в 1-й або 2-й день після аварії. Про це тоді писали багато журналістів, але автори версії, мабуть, даний факт забули.

Висока потужність радіоактивності, що перевищувала 2,5 тис. Р/год, і висока температура топливно-бетонної конструкційної маси усередині зруйнованого реактора сприяли як багатоденним викидам радіоактивних часток, так і небезпеки повторних радіохімічних, теплових і, не виключено, ядерних вибухів. Аргументованих висновків про неможливість останніх немає, хоча фахівці затверджують, що збережене паливо перебуває в глибоко підкритичному стані й, отже, виникнення ланцюгової реакції не можливе. Згадаємо, що нас точно також запевняли в абсолютній безпеці реактора РБМК – 1000, із приводу чого один з його творців академік А.П. Александров говорив, доводячи В.У Щербицькому (який був проти будівництва АЕС поблизу Києва) необхідність розвитку атомної енергетики в Україні: "Я б спокійно поставив своє ліжко поруч із реактором і спав би в ній сном дитини" (49). І зіставимо з думкою директора Чорнобильського науково-технічного центра професора Е.В. Кисельова, який думав, що як і раніше головну небезпеку представляє ядерне паливо у вигляді мілкодисперсного пилу й застиглої лави з піску, бетону й металоконструкцій, що заповнює нижні відділи реактора.

В 1992 р. температура поверхні цієї маси була 60ос, а усередині її – 200ос при потужності випромінювання кілька тисяч рентген у годину. У міру подальшого охолодження, розтріскування й насичення вологою цієї лави, на думку Е.В.Кисельова, імовірні всілякі сюрпризи. Залишається тільки чекати, тому що вплинути на ці процеси не можна; радіоактивний розпад і термоутворення в цій масі протікає своєю чергою. Через певний час у зруйнованому блоці під впливом дощової води, що проникнула крізь щілини в саркофазі, паливна маса прийшла в стан, близький до критичного. У всякому разі, тоді було зареєстроване збільшення потоку нейтронів. У реактор злили сповільнювач, і рахунок припинився. Але теоретично небезпека нового вибуху поки зберігається, і на 1996 р. переконливої відповіді на це гамлетівське питання не було. А пошук відповіді тим більше актуальний, що буквально через тиждень після появи в газеті "Праця – Україна" замовленої замітки про те, що німецькі фахівці дали висновок про надійність і міцність об'єкта "Укриття" і про можливість за 60 млн. дол. запустити відключений програмах з'явилося повідомлення, що 16.01, 12 і 16.09.1996 р. з неясної причини прилади зафіксували збільшення потоку нейтронів, що свідчить про можливість виникненні ланцюгової реакції. Правда, повідомлення, як водиться, супроводжувалися густим словесним туманом.

А тоді, у травні 1986 р., паливо що залишився в реакторі, змішавшись зі скинутими в нього матеріалами, розплавило все, що там нагромадилося й, утворивши склоподібну масу, вилилося в центральний зал під каскадну стіну, підреакторне й інші приміщення. Застигаючи, маса утворила напливи, відомі по газетах як "слонов'ячі ноги". Детальне вивчення їхньої сполуки по відколотих фрагментах, проведене співробітниками Радієвого інституту й Інституту атомної энерги ім. И.В.Курчатова И.Б.Андерсоном, Б.Е. Бураковим і Э.М. Пазухиним привело до відкриття нового, раніше невідомого мінералу, названого ними "чернобилит". Він являє собою добре огранені, правильні кристали силіконата цирконію й урану, аналога природного силіконату цирконію, у якому 12% атомів цирконію заміщено атомами урану. Він утворився з палива (уран), уламків твелів (цирконій), піску й бетону (кремній). Форма кристалів свідчить про те, що процес їхнього утворення йшов повільно, під впливом тепла, що довгостроково виділялося в ході радіохімічних реакцій, в окремі періоди температура розплаву була не менш 3000ос (температура поверхні Сонця досягає 6000ос).

Таким чином, незважаючи, здавалося б, на героїчні зусилля найвищих посадових осіб і фахівців, події на станції після вибуху розверталися по власному сценарії. І гусарська заява тодішнього прем'єр-міністра СРСР Н.И. Рижкова: "Якщо знадобиться – ми відмиємо зону зубними щітками!" – було всього лише блефом, грою на публіку, що перебуває в повнім невіданні про справжнє положення речей. Більше того, як свідчить колишній директор Чорнобильської АЕС В.П. Брюханов, буквально через кілька днів після з'ясування масштабів аварії, установлення 30-кілометрової зони, евакуації людей із Прип'яті, Чорнобиля й інших населених пунктів міністр енергетики України викликав його, начальника будівництва, проектувальників і передав їм розпорядження голови урядової комісії Б.Е. Щербини склав графік відновлення 4-го енергоблоку! Начальник будівництва (тоді будівельник 5-й і 6-й енергоблоків Чорнобильської АЕС) і проектувальники виконали це розпорядження. Міністр доповів Н.И. Рижкову й Е.К. Лигачеву, які приїхали на місце катастрофи, що графік складений і до осінньо-зимового періоду 4-й енергоблок буде працювати. І буде уведений у лад ще й 5-й. Багато про що говорять ці божевільні рішення!

Тим більше що саме у виконанні цього безглуздого, навіть злочинного рапорту й прийнятого на його основі розпорядження на станції й були початі активні дезактиваціонні роботи, які, крім усього іншого, ще переслідували ціль скоріше пустити в роботу зупинені після вибуху вцілілі реактори Чорнобильської АЕС, щоб показати усьому світу незначність відбувшегося. Для цього залучили більше 600 тис. чоловік, покликаних біороботів при дезактивації території, будов, даху й машинного залу 3-го й 4-го енергоблоки, тому що механічні пристрої й радіокеруємі механізми відмовлялися працювати в умовах високих радіаційних полів. Всім цим людям зовсім свідомо вкоротили життя на кілька років (до середини 1995 р. в Україні й Росії їх залишилося в живі менш 500 тис. чоловік, з них 10% стали інвалідами), прирекли на страждання й хвороби. Всі роки, що пройшли після аварії, ліквідаторів, до того ж, тримають у стані страху, що з найвищих інстанцій можуть відібрати навіть ті чисто символічні пільги, що їм були законодавчо встановлені. А хронічний стрес, як відомо, теж є причиною важких хвороб, самогубств і ранніх смертей.

Викидаємі реактором, високоенергетичні радіонукліди, що виникли в теплових елементах, поширювалися на величезні площі, переносилися вітрами, дощовими, ґрунтовими й підгрунтовими водами, розносилися птахами, тваринами, комахами й т.д.

Після вибуху 4-го енергоблоки Чорнобильська АЕС була відразу ж повністю зупинена. На енергетиці України це жодним чином не позначилося, тому що потрібні об'єми електроенергії надходили по загальносоюзних мережах. Але й в 1986 р., як і в 1996 р., керівництво країною і його клеврети затверджують, що без Чорнобильської АЕС Україні не вижити. І поряд з нісенітницею про відновлення 4-го енергоблоки це теж служило підставою для проведення масштабних дезактиваційних робіт.

До слова, після куди меншої аварії на АЕС "Три Майн Айленд" американців нічого не торкали там 6 років. Дезактивація на Чорнобильської АЕС була почата із площадки перед станцією вже в травні 1986 р. Звідти вручну й бульдозерами зняли й вивезли 25 тис. м3 ґрунту, покрили плитами 187 м3 площі. Забруднені, але не постраждалі приміщення 1-го й 2-го енергоблоків вручну, без якого-небудь захисту, відмивали солдати, буквально "вилизуючи" їх. До серпня відмили 1 млн. 400 тис. м2 приміщень, і вони були готові до роботи. Третій енергоблок був частково зруйнований, і рівень радіації там засіяний уламками, що випромінювали нерідко до 500 – 1000 Р./ч. Але на його дезактивацію знову послали незахищених солдатів, і скільки з них потім умерли або перетворилися в інвалідів, напевно, невідомо навіть тим, хто віддав цей злочинний наказ. Третій енергоблок відмивали по-тихому, як щитом прикриваючись голосною балаканиною про "подвиги" при дезактивації 4-го енергоблоки. Про злочин на 3-м, тому ніхто не знав. Його підготували до пуску в 1987 р. А 1-й і 2-й енергоблоки заробили в грудні 1986 р. Тим самим був зроблений перший крок до того, щоб стерти саму пам'ять про національну катастрофу й в 1996 р. перед усім миром заявити, що Чорнобильська АЕС – найефективніший і безпечна АЕС, і ліквідувати потрібно не її, а потерпілих і ліквідаторів, тому що вони заражені радіофобією й поширюють це захворювання.

Під час аварії радіаційне тло на вулицях Києва більш ніж в 100 разів перевищував природний, хоча медичне й інше керівництво через засоби масової інформації переконувало людей, що в місті він не змінився й не перевищує 0,15 мр/год, а якщо де й підвищився до 0,34 мр/год, те за рахунок випромінювання граніту, яким оброблені цокольні поверхи деяких будинків. Дехто з мінздравського керівництва договорився навіть до того, що завдяки більше частому збиранню вулиць радіаційної обстановка в Києві стала навіть краще, ніж була до аварії.

В 1987 до трансуранових елементів, що розпадаються, додався плутоній у кількості 1,410-4 – 7,010-11 Ки/кг фітомаси. У повній відповідності із законами радіоактивного розпаду питома вага трансуранових актиноїдів, що надійшли в зовнішнє середовище в 1986 – 1987 р., до 1991 р. стала рівним нулю, тому що вони розпалися. Залишилися цезій – 137 і стронцій – 90, що є альфа -, бета – і гама – випромінювачами, але їхня роль у променевому навантаженні населення, особливо в містах, невелика, оскільки щільність забруднення ними незначна. Проте, їх як і раніше продовжують вимірювати, тому що цифри, що виходять при цьому, дозволяють затверджувати про ефективність мер, що вживаються для боротьби із чорнобильськими радіонуклідами. Тому увага людей намагаються концентрувати саме навколо цих елементів. А тим часом у ґрунтах, пробах ґрунтової води, стовбурах дерев реєструється підвищення змісту америцію – 241 (офіційно цей факт заперечується) – елемента високотоксичного й добре розчинного у воді.

Точно також, всупереч очевидному, заперечується й поширення за межі 30-кілометрової зони плутонію, того самого, що був уже через два роки після аварії виявлений у Ровенській області, Києві й інших місцях. Коли вперше в 1991 р. була опублікована в пресі карта плутонієвого забруднення території Києва, її автори були викликані для пояснень у Москву, тому що такого забруднення, відповідно до офіційної точки зору, нібито не було. Але незалежно від цих ігор, часточки плутонію діаметром менш 5 мкм із питомої активність 0,1мкки й вище робили своя руйнівну справу, розносячись вітрами, потрапляючи в організм через дихальні шляхи разом з пилом. До Чорнобильської катастрофи найбільш забрудненим плутонієм містами вважалися Нью-Йорк і Мюнхен (1,37 -1,48 Бк /кг). У цей час першість упевнено перейшла до Києва (3,99 Бк/кг), де доаварійний фон 0,23 Бк /кг був перевищен в 17 разів. Найбільш забрудненими районами виявилися Ленінградська площа й станція метро "Гідропарк". В 1995 р. з'явилися окремі повідомлення про забруднення постраждалих територій ще й менделевіем. З 1988 р. все більший внесок у променеве навантаження людей стали вносити долгоживучи актиноїди, серед них і плутоній, що продовжвав вищілачиватися з паливної матриці, у тому числі розчинний, і америцій, що утвориться з нього. Методів їхнього виявлення (а це випромінювачі головним чином гама – променів і рентгенівських променів) в організмі немає, і існуюча апаратура може реєструвати їхню присутність лише в зовнішнім середовищі (одне визначення займає кілька діб, на відміну від декількох годин, необхідних для виявлення цезію).

Нагромадження плутонію, америцію й інших подібних радіонуклідів відбувається в повній відповідності все з тими ж законами ядерної фізики, які завзято не бажають брати до уваги й керівництво, і вчені, ведені могутнім атомним лобі, що чуйно оберігає народ від зайвого знання.

Але ж ще в 1985 р. академік В. Н. Легасов писав, що залишкова активність при аварії на АЕС згодом стає вище, ніж забруднення після атомного вибуху, за рахунок поступового наростання кількості довгоживучих і високоенергетичних елементів. При рівних вихідних дозах через 5 років потужність дози від аварії на АЕС буде в 100 разів вище, ніж від бомби. Що, до речі, ми й спостерігаємо в цей час.

Велика кількість радіоактивних опадів прийняло в себе Київське водоймище, зігравши при цьому роль своєрідного буфера. Загальною площею 922 км2 воно має середню глибину 4 м, причому мілководдя глибиною до 2 м становлять 40% його площі. Тому значне збільшення скидання води з нього можуть взмучивати донні відкладення, рівень радіоактивності яких у десятки разів вище, ніж води. У ній зараз розчинений в основному стронцій -90 (близько 2,5 тис. Ки), а цезій -137 (більше 2800 Ки) і плутоній перебувають у даних відкладень – в 6700 разів. Риба, що живе в Київському водоймищі, несе в собі радіоактивності в 100 – 300 разів більше, ніж до аварії. Плутоній і цезій починають мігрувати з водоймища, як із синьо-зеленими водоростями, так і із дрібними частками відкладень. Уже через 4 роки після аварії водами Прип'яті й Дніпра у водоймище, а звідти далі долілиць за течією Дніпра винесено сумарно опадів активністю більше 10 тис. Ки. 80% радіонуклідів змішалося з донними опадами, а 20% надійшло в Чорне море, що дотепер зберігає в собі радіоактивні частки, що осіли під час атмосферних випробувань ядерної зброї. Усього на дні Київського водоймища скопилося 60 млн. т радіоактивних опадів, вони просочуються в інші водоймища дніпровського каскаду, це ставить під погрозу зараження й загибелі регіон, де проживають 40 млн. чоловік.

Результатом викиду в атмосферу великої кількості радіоактивних аерозолів, що не припинявся аж до першої половини жовтня 1986 р., коли було завершене будівництво саркофага, на якийсь час ізолювававшого у своєму нутрі від навколишнього світу реактор, що вибухнув, з'явилося радіонуклідне забруднення величезних площ в Україні (5 млн. га, з них 3,5 млн. га – сільськогосподарські вгіддя), Білорусії (20% території) і 14 областей Росії. Приблизно третина цих аерозолів довелася на частку Західної Європи, а близько 8 – 10% розсіялося по усьому світі та внесло відчутний внесок у техногенне глобальне підвищення природного радіоактивного тла Землі.

Віце-президент російського "Союзу Чорнобиля" із цього приводу писав: "Аварія на Чорнобильської АЕС призвела до забруднення штучними радіонуклідами значних територій європейської частини СРСР площею більше 100 тис. км.2, на яких проживає 4,5 млн. чоловік. Зараз ні в кого не викликає сумніву, що ця трагедія по глобальних масштабах – найбільша екологічна катастрофа в історії людства, масштаби якої куди грандіозніше, ніж можна було собі представити спочатку. Такої сукупності факторів, що дала Чорнобильська катастрофа, не було ніколи й ніде". Автор цитати Л. М. Хитров – фахівець в області радіохімії.

Тільки в Білорусії на території, де забруднення перевищує 1 Ки /км.2, проживає 2 млн. 200 тис. чоловік, або 1/5 частина всього населення. У зоні твердого контролю, де забруднення досягає 40 Ки /км.2, перебуває 85 населених пунктів і проживає 12 тис. чоловік. На думку А. Волкова, завідувача лабораторією проблем Поліської низовини Інституту меліорації Білорусії Прип'ять і весь Прип'ятський басейн площею 122 тис.км2 можна використовувати тільки як екологічний заповідник.

У червні 1990 р. уперше були опубліковані дані про радіонуклідне забруднення шести областей Росії (у дійсності їх 14). Раніше вони були під забороною. Потім були опубліковані вдвічі занижені показники, і лише під тиском громадськості Комгідромед визнав, що тільки в Брянській області близько 1500 населених пунктів перебувають у зоні твердого контролю.

Причому рівень забруднення в деяких місцях вище, ніж в 30-кілометровій зоні, і що, принаймні, 100 тис. чоловік живуть на територіях, які повинні стати ненаселеними.

В Україні в районах з підвищеною радіоактивністю проживає близько 2 млн. чоловік, у тому числі 380 тис. дітей. Але в це число не входить населення Києва, на частку якого довелося у свій час найбільша кількість плутонію, що випав, і в 1985 р. на 30% його території рівень забруднення склав не менш 1Ки/рік на 1 км2. На землях України, де рівень забруднення перевищує 5 Ки/км2, проживає 200 тис. чоловік, а в 32 районах, що ввійшли в зону твердого контролю, – 50 тис. чоловік. Це без обліку літаків. Тільки в 1982 р. було ухвалене рішення про неможливість проживання в Поліському районі Київської обл., але в 1994 р. цю постанову, схоже "забули", і в 1995 р. фактично відселення припинили.

У травні 1986 р., незабаром після катастрофи, Мінздравом СРСР були затверджені тимчасові норми забруднення ґрунту, що є підставою для відселення людей. Опираючись на них, відселили жителів 186 населених пунктів України, Білорусії, Росії – усього 116 тис. чоловік. А в наступні роки програми відселення носили в основному пропагандистський характер і помітну користь потерпілим не принесли. ДО 1994 р. більшість засобів було розкрадено, а програми згорнуті під стандартним приводом відсутності засобів. Питання як би закрилося сам собою,, і проблема перестала існувати, хоча лише в Україні за станом на середину 1995 р. у зоні безумовного відселення проживає більше 4,5 тис. родин.

Іншими словами, крім екологічної катастрофи в 30-кілометровій зоні відбуваються процеси, що збільшують кризу людського духу, його моральну деградацію. Разом зі штучними радіонуклідами звідти розповзається дух наживи й уседозволеності, неправди й лицемірства.

Значення цього найбільшого в історії соціально-економічного катаклізму дотепер не усвідомлено повною мірою. Моральний і матеріальний збиток від нього, медико-біологічні наслідки цієї унікальної катастрофи навряд чи коли-небудь будуть визначені й підраховані.

Такі основні технічні підсумки злочину, апогей якого – 26 квітня 1986 р. на землі багатостраждальної України. Воно залишилося зовсім безкарним. Більше того, під приводом необхідності проведення заходів щодо ліквідації наслідків аварії (хоча всім прекрасно відомо, що при сучасному рівні розвитку науки й техніки це неможливо), в 30-кілометровій Зоні відчуження, у ближнім і далекому оточенні її створені й успішно функціонують структури, що утворили якусь "чорну діру", куди безвісти й без видимого позитивного результату для країни провалюються колосальні й аж ніяк не зайві для України гроші. Джерелом наживи стало також усе, що перебуває в Зоні: будинки, що пустують, в евакуйованих селах, Прип'яті й Чорнобиля, більше 800 могильників, де похована не підлягаючої дезактивації техніка, обмундирування. Взагалі все, що погано лежить у зоні відчуження Чорнобильської АЕС і поблизу від її.










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua