Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Чотири пожежних і... Чорнобиль


3
Рейтинг
3


Голосів "за"
5

Голосів "проти"
2

Їх було четверо, керівників гасіння пожежі (КГП) на четвертому енергоблоці фатальної квітневої ночі. Вони прибували на місце події відповідно до свого обов'язку, чину й обставин. Першим був Володимир ПРАВИК, його заступив Леонід ТЕЛЯТНИКОВ, а відтак цей тягар взяв на себе Василь МЕЛЬНИК (КГП-3) до прибуття Володимира ГУРІНА.

Чотири пожежних і... Чорнобиль
Микола СУХОМЛИН, Харків

Їх було четверо, керівників гасіння пожежі (КГП) на четвертому енергоблоці фатальної квітневої ночі. Вони прибували на місце події відповідно до свого обов'язку, чину й обставин. Першим був Володимир ПРАВИК, його заступив Леонід ТЕЛЯТНИКОВ, а відтак цей тягар взяв на себе Василь МЕЛЬНИК (КГП-3) до прибуття Володимира ГУРІНА. Тоді ще майор, а нині генерал внутрішньої служби В. Мельник згадує драматичні дні квітня-86.

- У квітні 1986-го я працював начальником відділу служби підготовки особового складу і пожежогасіння Управління пожежної охорони Київщини. Мав звання майора.

Однією з найважливіших функцій відділу є контроль за станом протипожежної роботи і, звісна річ, організація гасіння пожеж у цілому в області та на найбільших промислових об'єктах. Серед них, звичайно, і Чорнобильська атомна електростанція.

Мені довелося ще до аварії нести профілактичний нагляд за станом справ на ЧАЕС. Ми знали, що це – найважливіший стратегічний об'єкт області, який потребує особливої уваги.

Дзвінок про пожежу на станції надійшов на наш центральний пункт пожежного зв'язку через кілька хвилин після вибуху реактора. Черговий одразу ж зателефонував мені додому.

Я дав команду на виїзд оперативній групі штабу пожежогасіння, швидко вдягнувся. Зазирнув у кімнату, де спала семирічна донька.

"Пожежа на атомній? Ой, Божечку!" – тихо сплеснула руками дружина вслід відлунню моїх кроків у тиші сонного Виноградаря.

Не встиг вийти з під'їзду, як під'їхала новенька червона "Волга", нещодавно одержали. У машині, крім водія, сиділи члени штабу пожежогасіння підполковник Василь Денисенко, офіцери Леонід Осецький і Станіслав Юзишин.

Про вибух реактора ми ще не знали. Мені доповіли про пожежу в машинному залі.

Що це таке, я добре усвідомлював. Уявіть собі гігантське приміщення завдовжки 816 метрів. Турбогенератори, для охолодження яких використовуються вибухонебезпечний водень, сотні тонн мастила... Якщо вчасно не зупинити агрегатів, не вимкнути вентиляції, вогонь протягом лічених хвилин вихоплюється вгору, досягає покрівлі. Від пекельної температури можуть розм'якнути несучі металоконструкції і тоді... Ні, краще не думати про таке.

У той час на даху четвертого і третього енергоблоків уже вели двобій з вогнем підняті по тривозі караули ВПЧ-2, ВПЧ-6, на станцію мчали машини з Поліського, Вільчі, Іванкова, Димера та інших прилеглих до Чорнобиля районів.

Дорогою я дав команду по радіозв'язку викликати додаткові сили із Києва, підняти по тривозі начальницький склад управління. На той момент інформація із ЧАЕС була неточна, ніхто достеменно не знав, що сталося.

Заїжджали на станцію з боку КПП-2, з того боку, де розташована наша ВПЧ-2, яка охороняє станцію. Ворота були зачинені. А на прапорщиках-охоронцях я бачив костюми Л-I, так званий одяг хімзахисту. І зрозумів, що радіація підвищена. До цього нам ніхто нічого не казав, дозиметричних приладів в автомобілях ми не мали. Це тепер усе є. А тоді вважалося, що така жахлива катастрофа неможлива.

Стояла напрочуд чудова, тепла і тиха, наповнена пахощами весни місячна ніч, ніде нічого не горіло. Над реактором курів попелястого кольору дим і стояв стовп якогось дивного, не схожого на вогонь свічення.

Питаю Денисенка, що, мовляв, може там горіти? Василь Васильович сам дивується – палаючий бітум на покрівлі погасили караули Правика і Кібенка. Інших горючих матеріалів там не повинно бути. Про це Денисенко знав ще з часів будівництва, за яким здійюснював нормативно-технічний нагляд. Ми дійшли висновку, що то із зруйнованого реактора світиться. Основні ділянки вогню вже було погашено. Людей відвезли до Прип'ятської медсанчастини N126. На зміну їм викликали особовий склад, який перебував на відпочинку.

Я зробив передислокацію людей і техніки, поставив додатково збоку машинного залу насосну станцію, призначив керівником бойової обслуги Петра Хмеля, розставив на бойових дільницях новоприбулих офіцерів. Провели додаткову розвідку пожежної обстановки.

Під ранок, о четвертій тридцять, приїхали заступник начальника Головного управління пожежної охорони МВС України полковник Володимир Гурін, заступник начальника нашого управління Іван Коцюра. І о четвертій п'ятдесят ми доповіли у Київ, що пожежу локалізовано, тобто вона вже не може поширитися. А о шостій тридцять п'ять, після додаткової розвідки на всіх об'єктах, ми переконалися, що з вогнем покінчено.

Звичайно, страшно було бачити зруйновану споруду четвертого реактора, над яким курівся легкий димок. На той час я вже знав про підвищену радіацію. Послав старшого лейтенанта Сазонова – підлеглого майора Л. Телятникова – по таблетки йодистого калію. І всіх, хто був зі мною, примусив їх випити. Хтозна, можливо, вони врятували нам життя. Бо самопочуття стрімко погіршувалося.

Скажімо, поїхали ми з Телятниковим телефонувати начальникові пожежної охорони республіки генералу Десятникову. Виходжу після розмови до колег, які чекали надворі, а Телятникова вже нема. Відправили до санчастини, стало дуже погано.

Повернувся на станцію. Її керівники та інші енергетики вже перебралися до підземного бункера під адміністративно-побутовим корпусом N1 і звідти керували зупинкою третього енергоблоку, відкачуванням води з підреакторних приміщень та іншими роботами.

Вранці надійшла команда здійснити передислокацію всіх сил, що з'їжджаються до міста Прип'яті, де на базі тамтешньої СВПЧ-6, яку очолював Олександр Єфименко, і де служив герой-начкар Віктор Кібенок, формувався перший спеціальний зведений загін пожежної охорони. Якими будуть його обов'язки – ще ніхто не знав.

Від урядової комісії надходило дуже багато завдань. Інколи навіть нереальних. Скажімо, надійшла команда підняти за допомогою механічної драбини на зруйнований дах пожежний рукав і заливати водою розпечене нутро реактора. Але через високий рівень радіації люди могли працювати там не більше... п'яти хвилин. А за п'ять хвилин з такою операцією не впораєшся.

Пробували також вертольотом накинути на горловину реактора велетенське, зварене з труби великого діаметра кільце з отворами. До нього було під'єднано декілька пожежних рукавів для подачі води. Але від вітру вони почали здійматися вгору, немов повітряні змії, і могли торкнутися гвинта вертольота.

Потім спеціалісти сказали: добре, що цей задум не здійснили, інакше стався б вибух водневої бомби.

У ніч з 26 на 27 квітня полковник В. Гурін поставив перед нами завдання передислокувати до ставка-охолоджувача, з боку третього і четвертого реакторів, автомобільну насосну станцію. Вирушили ми туди на розвідку з тодішнім заступником начальника УПО області Іваном Коцюрою і дозиметристом із Москви. Бачимо, берег скрізь надто високий, щоб машина могла взяти воду. Москвич із цим не погоджувався: "Визнайте, що не хочете дати води, радіації злякалися, а ніякої радіації немає, вона тут у нормі...".

Раптом пролунав вибух. Гримнуло так, що, здавалося, здригнувся Всесвіт, а не лише вентиляційні і технологічні труби, які загрозливо загули. Ми, зізнаюся, з переляку сховалися під містком. Потім з'ясувалося, що це терміново зупиняли котрийсь енергоблок, і спрацювали запобіжні клапани аварійного випуску пари.

А тієї миті наш безтурботний дозиметрист кинув погляд на прилад і сполотнів: "Мерщій у машину!" – вигукнув він і стрімко кинувся до "уазика". Ми слідом за ним до кабіни. Дивлюся на дозиметр, а стрілка невпинно повзе праворуч, 800, 900, 1000... На мосту перед Прип'яттю – 1200. Чого – рентген чи мілірентген – тоді не знав. А москвич не сказав.

Повернулися ми до частини, помилилися. Рушників не було. Майками повитиралися. Перевдягнутися в ті перші дні теж не мали в що. А обов'язки виконувати треба. Ніяких респіраторів не було. Повидавали нам "олівці" – індивідуальні кишенькові дозиметри, які показували, що фон нульовий...

Та розмірковувати про радіацію ми не мали часу, треба було працювати і в штабі пожежогасіння, і над організацією зведеного пожежного загону, і виконувати термінові доручення урядової комісії.

30 квітня нас, 12 пожежників-киян і 20 прип'ятчан відправили автобусом до Іванкова на медичний огляд. Мовляв, вас подивляться і повернетесь назад. Як ми себе почували? Були дуже стомлені, адже кілька ночей не спали. Трохи нудило. Рятувало, мабуть, те, що були молоді і дужі.

Дорогою до Іванкова завернули до Березового Гаю на пункт санітарної обробки МВС. Там нас помили. Працівникам міліції видавали чисту форму. А нам сказали: он у полі витрусіть свій одяг і вдягайте знову, бо резерву одягу для працівників пожежної охорони не передбачали.

Я, як старший групи, обурився: що за дискримінація? Ми ж із передової їдемо. Зі злості пожбурив кашкета далеко в поле... За людей було кривдно.

В Іванкові мені вдалося умовити медиків відпустити нас до Києва, де в Жовтневій лікарні вже було розгорнуте невелике відділення променевої терапії. Там нас чекали.

У цій веремії ми не встигли подбати про харчі. А дуже хотілося їсти. Грошей ніхто не мав. Хтось роздобув буханець хліба, оселедця і пляшку самогонки. До речі, до того ні на станції, ні в Прип'яті, ні в Чорнобилі спиртного ніхто не пив, як дехто полюбляє стверджувати. І майор Телятников тієї страшної ночі приступив до виконання обов'язків тверезим. Я ж із ним працював поруч, близько спілкувався, не вірте брехунам.

Так от, розділили ми той хліб і оселедця по-братському рівно на дванадцятьох, пляшку пустили кружка, трішки підкріпилися.

У Димері при пожежній частині помилися в сауні, перевдяглися в куці простенькі спортивні костюми. Шкарпетки дісталися лише шістьом із нас. Більше не було. І в такому дивному вигляді (добре, що була ніч) прибули до лікарні. Там нас оглянули, одного чи двох лишили. А решта відпросилися по домівках.

Вдома години зо три поспав, перевдягнувся в резервну форму і поїхав на роботу. Другого травня після засідання партійного комітету УВС підходить до мене секретар парткому Пилипчук: "А що це тебе, голубе, водить, чи що?". – "Та ні, – кажу, – все гаразд". Хоча відчуваю, що якось не дуже добре. "Ходімо в машину, підвезу". – "Та ні, дякую...". – "Сідай, сідай". За мене – і до шпиталю МВС. Усе. Поклали. А я ж не один такий. Поназивав прізвища товарішів, їх усіх повикликали і теж госпіталізували. Тижнів чотири лікувалися ми там. Дякувати лікарям, досі живі. Не всі, звичайно.

Я в ті перші дні, за підрахунками дозиметристів, одержав дозу опромінення понад 80 бер, тобто більше трьох армійських норм. Протягом наступних місяців і років ще приблизно стільки.

Але, повірте, у той тривожний час нам якось про це не думалося. Мабуть, така специфіка професії: коли бачиш, що горить – у тобі збуджується почуття, подібне чи то до азарту мисливця, чи спортсмена, чи воїна – будь-що перемогти, приборкати. Є завдання – треба виконувати. На те ми й погони носимо.

А суто по-людськи – хвилювала доля сімей. Особливо в перші дні травня, коли вітер повернув на Київ і рівень радіації в столиці значно підвищився. Зателефонував дружині, здається, 2 чи 3 травня з госпіталю: "Лідо, кидай роботу, забирай Наташку і вивозь". А вона: "Я тебе не кину".

Що ж робити? Жінчина подруга їхала до своїх батьків на Полтавщину. Забрала і нашу донечку й електричкою (ледве сіли) дісталися Миргорода. А вже туди брат дружини, який живе на Донеччині, прислав машину. Там донька була все літо.

У ліквідації Чорнобильської катастрофи брала участь практично вся країна, але основний тягар наслідків ліг, звичайно, на тих, хто живе і працює поруч із Чорнобилем, – трудівників Київщини. Зокрема, і пожежників. Жодна область не зазнала стільки лиха.

До того ж економічна ситуація наприкінці 80-х – початку 90-х років різко погіршилася, працювати стало важче, жити теж. Особливо хворим ліквідаторам і сім'ям тих, хто помер. Добре знаю про це, бо вже понад десять років очолюю пожежну охорону області, щодня стикаюся з людськими проблемами і горем. І, як можу, стараюся допомогти. Націлюю на це своїх підлеглих. Ми повинні пам'ятати і про померлих товаришів, і про турботи їхніх стареньких батьків, і дітей, і дружин. На жаль, нині у багатьох державних установах панують бюрократизм і байдужість, лицемірно прикриті демагогією про важкий економічний стан держави.

Тому родичам наших бойових побратимів я сказав: не марнуйте часу і сили, нікуди не ходіть, а йдіть до нас. Будемо разом домагатися свого. А поодинці – важче.

Чого навчив нас Чорнобиль? З будь-якою технікою слід спілкуватися "на Ви". Цінувати дружбу і взаємовиручку. Берегти і любити нашу планету, яка, виявляється, зовсім невеличка. І цінувати життя, яке занадто коротке.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua