Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

ВИШИВАНКИ ПІД ТАНКАМИ

Тарас | 29.05.2009 17:48

26
Рейтинг
26


Голосів "за"
26

Голосів "проти"
0

ВЛІТКУ 1954 РОКУ У РАДЯНСЬКОМУ ТАБОРІ "КЕНГІР" ТАНКАМИ БУЛО РОЗЧАВЛЕНО 576 ЖІНОК: ОДЯГНУВШИСЬ У ВИШИВАНКИ І ВЗЯВШИСЬ ЗА РУКИ, ВОНИ ВИЙШЛИ ПРОТИ КИНУТОГО НА ПРИДУШЕННЯ ПОВСТАННЯ ВІЙСЬКА, ЩОБ ЗАПОБІГТИ КРОВОПРОЛИТТЮ, АЛЕ БОЙОВІ МАШИНИ НАВІТЬ НЕ СТИШИЛИ ХОДУ ПЕРЕД БЕЗЗБРОЙНИМИ НЕВІЛЬНИЦЯМИ...

Невинно убієнним – вічна пам'ять!!!


ВИШИВАНКИ ПІД ТАНКАМИ
"А Я, МОЛОДЕСЕНЬКА, В СНІГУ БОСА...

ВЛІТКУ 1954 РОКУ У РАДЯНСЬКОМУ ТАБОРІ "КЕНГІР" ТАНКАМИ БУЛО РОЗЧАВЛЕНО 576 ЖІНОК: ОДЯГНУВШИСЬ У ВИШИВАНКИ І ВЗЯВШИСЬ ЗА РУКИ, ВОНИ ВИЙШЛИ ПРОТИ КИНУТОГО НА ПРИДУШЕННЯ ПОВСТАННЯ ВІЙСЬКА, ЩОБ ЗАПОБІГТИ КРОВОПРОЛИТТЮ, АЛЕ БОЙОВІ МАШИНИ НАВІТЬ НЕ СТИШИЛИ ХОДУ ПЕРЕД БЕЗЗБРОЙНИМИ НЕВІЛЬНИЦЯМИ. У ТОМУ СТРАШНОМУ ПЕКЛІ БУЛА І ВОЛИНЯНКА ВІРА ДОВГУН (ШЕВЧУК), НИНІ ЧЛЕН БРАТСТВА ОУН – УПА ВОЛИНСЬКОГО КРАЮ ТА СПІЛКИ ПОЛІТВ'ЯЗНІВ І РЕПРЕСОВАНИХ.

ДІВЧИНА

З ВІДБІЙНИМ МОЛОТКОМ

1948 рік. Вірі Довгун – сімнадцятий. Здобувши фах бібліотекаря (після уроків у луцькій школі N7 двічі на тиждень поспішала у Теремне, де готували бібліотекарів), влаштувалася на роботу у книгозбірню в рідній Крупі. Того дня вона прийшла до сільської ради, щоб фірою їхати до міста за книжками. Але поїздка чомусь все відкладалася. Голова сільради, родич Довгунів, проходячи біля дівчини, тихо сказав: "Скільки міг, дитино, стільки рятував. Більше не можу..." Віра оглянулася: біля сільради – дільничний, групка якихось незнайомих людей. Юне серце стиснулось від недоброго передчуття.

- Ну садись, едем... – запропонував, нарешті, дільничний енкаведист.

І повіз її. Прямісінько в ту страшну установу, що розташувалася над Теремнівським озером. Коли вже за Вірою зачинилися двері, почула вслід його зловтішне: "Будешь здесь сидеть, пока рак свиснет". На першому ж допиті енкаведист, який не міг добитися від дівчини ніяких свідчень, поклав її ліву руку на одвірок і з розгону хряснув дверима. Біль пронизав юне тіло так, що аж в очах потемніло. Тріснула кістка трохи вище зап'ястя, бризнула кров (шрам від тієї екзекуції залишився на руці на все життя). Вже в підвалах МГБ у Луцьку перев'язала руку якимсь ганчір'ям, так вона й заживала. Бог милував – не сталося зараження крові, і кістка зрослася.

В іншій камері у підвалі сидів батько – його арештували в Теремному, коли приїхав провідати доньку. Обоє побували і в Луцькій тюрмі – вже після суду. По одній справі їх проходило п'ятеро, в тому числі і той, хто їх зрадив. Батькові присудили десять років таборів. Вірі – двадцять п'ять. Вона була головною звинуваченою, адже енкаведисти вже знали, що ця тендітна сімнадцятирічна дівчина очолювала юнацьку сітку ОУН – УПА. Власне, підпільною боротьбою Віра Довгун почала займатися, коли їй ледь виповнилося тринадцять – 1944-го, після арешту очільниці молодіжної сітки – батькової похресниці Соні Лошак – Віра зайняла її місце, а дім Довгунів у Крупі став місцем збору молодих патріотів. Двадцять п'ять років – найдовший термін ув'язнення. Щоб присудити його, Віру зробили старшою – приписали їй три зайві роки. Батька відправили в Мордовію, доньку – в Казахстан, у сумнозвісний табір "Кенгір". Першого ж дня змученій допитами і тяжкою дорогою Вірі вручили відбійний молоток і відправили у кам'яний кар'єр. На покалічену руку ніхто не зважав: зможеш бурити камінь – виживеш, ні – ні. Так почалася каторга. Потім бурування каменю в кар'єрі змінило штовхання під гору вагонеток, вантажених глиною, розкидання щебеню біля колій.

- Ніколи не забуду той день, як Сталін помер, – гірко усміхається Віра Павлівна. – Раптом на весь табір пролунала команда: "Замри! Не дышать!" І завмерли хто де був. Я стояла на другому поверсі з Ніною Середою з Костополя. І треба ж мені якраз у ту мить згадати, як ми тихцем замість "Воля Сталина меж нами" співали "Морда Сталіна між нами". Тут таке мовчання, а мене сміх розбирає. Я той сміх таки стримала, але трагічної міни напустити на обличчя ніяк не змогла. Тільки пролунав відбій, чую: "Номер четыреста шестнадцать – на низ!" Номер чотириста шістнадцять – це я. Спускаюся на землю. Знов команда: "Пять шагов от вышки!" Відходжу п'ять кроків від вишки. Дивлюся – з двох боків здоровенні собаки, очей з мене не спускають, спробуй не послухатися – на шматки розірвуть. Господи, думаю, та за що ж це мені таке? Але додумати мені не дають. "Разбувайсь!!!" Скидаю взуття. "Стоять два часа босиком!" Стою. А під ногами сніг, і кругом сніг – там на початку березня ще глибока зима. Щоправда, були в мене рукавиці, то я їх тихенько підсунула під ноги. Відстояла. "Четыреста шестнадцатый – в шестой барак!" – командують далі. А шостий барак – це БУР, карцер суворого режиму, де дають лише склянку води і сто грамів хліба на добу. Аж на третій день викликали мене до начальника культурно-виховної частини. Він каже: "Такой траур, а ты смеешься..." – "Та ні, – кажу, – це я так плакала". – "Ну иди и больше так не плачь!"

ВИШИВАНКИ ПІД ТАНКАМИ

"Степлаг" у Південному Казахстані – це шість таборів у радіусі 75 кілометрів. Адміністрація цієї невільничої імперії містилася біля третього табірного відділення, у Кенгірі, де відбували покарання переважно молоді націоналісти, в тому числі і члени ОУН – УПА. Тільки тут напередодні повстання перебувало 5617 ув'язнених: 3203 чоловіків і 2414 жінок. Жіночу і чоловічу зони перегороджував височенний саманний мур.

- Важко передати, в яких умовах ми жили і як ми взагалі виживали, – згадує Віра Павлівна. – Весь час були голодні, бо їли переважно баланду з рибними головами, страждали від холоду і важкої непосильної роботи в кам'яних кар'єрах, на цегельні та будівництві. Зранку на роботу ще якось самі йшли, а ввечері вже одна одну буквально тягли до табору. Нас тримали тільки наш дух і надія повернутися колись на рідну землю.

Як пишуть дослідники табірних сторінок історії СРСР, умови перебування в'язнів у "Кенгірі" справді були нестерпні: каторжна праця, сваволя, терор, безпричинні розстріли. Загальновідомий факт, коли на Великдень 1954 року зустрілися дві колони: чоловіча поверталася з роботи, а жіноча йшла на роботу. Чоловіки гукнули: "Христос воскрес!" Хтось із жінок відповів: "Воістину воскрес!" Відповідь потонула в автоматних чергах: конвой відкрив стрілянину по чоловічій колоні. Було багато поранених. Наступного дня чоловіча зона оголосила страйк. Його не всі підтримали, і тому повстання жорстоко придушили. Але воно стало прелюдією до великого повстання, яке спалахнуло 16 травня і тривало 42 дні – до 26 червня 1954 року.

Почалося з того, що у чоловічу зону привезли кримінальників. Ті відразу почали вивалювати колодою діру в саманному мурі, щоб пробратися на жіночу зону. Конвой на це порушення не реагував. Не реагував він і коли кримінальники таки пробралися на жіночу територію. А коли слідом кинулися чоловіки-політв'язні, почав стрілянину. Були і вбиті, і поранені. Мала приїхати комісія з Алма-Ати, щоб розібратися і покарати винних у цих розстрілах. Але знову постраждали тільки політичні – їх кинули до карцерів. Мур замурували, але не надовго: в'язні кинулися його розбивати, у величезному натовпі кожен когось шукав – батька, брата, доньку, сестру, друзів... Адже по різні боки муру перебували рідні люди, які за багато років не могли навіть словом перекинутися. Наступного дня після похорону розстріляних чоловіків табір повстав остаточно: було створено свою комісію з тринадцяти осіб, самооборону, виставлено свою сторожу. В'язні висунули низку вимог, серед яких: дозвіл на зустрічі у вихідні дні з рідними і знайомими, на листування з "волею" без обмежень, покарання винуватців розстрілів, скасування вироку на 25 років, перегляд справ та інші... До страйкарів приєдналися 12 тисяч в'язнів, які працювали на рудниках за 20 кілометрів від Кенгіра.

42 дні у таборі вирувало своє життя. Політв'язні навіть хор свій створили і на повні груди співали рідних пісень. 26 червня о 4 годині ранку за наказом з Москви на повстанців кинули військо (1600 осіб), 98 собак із собаководами, 3 пожежні машини, 5 Т-34 – найпотужніших танків часів Другої світової війни. Це був перший випадок використання танків для придушення безпорядків у таборах.

- Коли жінки побачили танки, вони взялися за руки і вийшли їм назустріч. Майже всі були у святкових вишитих сорочках. Сподівалися, що танки на жінок не підуть, зупиняться і таким чином вдасться врятувати людей. Але танки навіть не стишили ходу. Жінки падали під ними як підрізані квіти. У мене на очах танк на частини розшматував тіло Уляни Сидорук: в один бік покотилася голова, в другий – відлетіла рука... Не передати, який це був жах...

Віра Павлівна замовкає, витирає сльози.

- Якось я тут, в штабі УПА, розказувала про цю страшну смерть Уляни. А Іван Шмигін каже: "Та це ж моя сестра!" Скільки вже тут зустрічалися, а я й не знала, що Уляна його сестра... Там багато було людей з Волині. Пишуть нібито, що тоді загинуло 500 жінок. Я знаю цифру 576. Але думаю, що й це ще не все. Мій двоюрідний брат Олександр розказував, що в підвалі Кенгірської школи ФЗО (а це в бік від табору) тоді знайшли три жіночі трупи, присипані землею. Хто знає, скільки їх ще було розкидано. Брат тоді ще хлопчаком був. Його і мій дядько Наум Довгун разом з Миколою Куделею чудом вижили під час розстрілів у Луцькій тюрмі. А мама Сашкова, моя тітка Надія, жила в селі Городниця на Рівненщині. Там чоловіків спалили, а жінок забрали у тюрму. В Дубнівській тюрмі і народився мій двоюрідний брат. З такими ж, як і він, сиротами його й відправили в Кенгір. Та про кожну таку долю книжку писати можна...

НА РІДНІЙ НЕ СВОЇЙ ЗЕМЛІ...

Повернулася Віра додому і вжахнулася: від чепурного будинку під білою бляхою, від усього їхнього господарства в Крупі, нажитого важкою працею, не залишилося нічого. Мама з молодшою сестричкою у кухні туляться. Батько (він приїхав всього на кілька днів раніше від Віри) ходить приголомшений. Він так хотів, щоб його доньки жили в достатку. З досвітку, а в гарячу пору і ночами на полі працював, а вдень ще й своїми кіньми у місті підробляв. І все – прахом. Що в колгосп забрали, що нові господарі розікрали. Тепер би тільки з голоду не померти. Кинулася дівчина роботу шукати – ніде не беруть: глянуть у паспорт – і до побачення. Зрештою погодилися взяти на будівництво обкому Компартії. Мабуть оцінили те, що в Балхаші була бригадиром будівельної бригади. Все єство протестувало проти тієї пропозиції, серце кров'ю обливалося. Але виходу не було – погодилася. Дали місце в гуртожитку у старому місті, біля самісінької Луцької тюрми. Ночами чути було, як конвой у тюрмі ходить та кричить. Прокидалася вся в холодному поту, згадувала камеру N39, у якій її тримали перед відправкою в Кенгір, переживала заново той біль, ті приниження. А вдень, стиснувши волю у кулак, – на роботу, на будівництво палацу для тих, хто її з рідної землі проганяв.

На спорудженні будівлі обкому (нині головний корпус Волинського державного університету імені Лесі Українки) працювали і батько та чоловік Віри Павлівни – талановитий художник Анатолій Шевчук, який робив у приміщенні художнє ліплення (його рук і художнє ліплення в Луцькому народному домі "Просвіта"). Багато труднощів пережило подружжя Шевчуків: довго не мали житла (на одній з урочистостей Вірі пообіцяли квартиру за ударну працю, але поселили в неї інших людей), тяжкою працею заробляли на найнеобхідніше, ледве пережили трагічну смерть свого чотирнадцятирічного сина Костика.

Десять літ уже немає на цьому світі чоловіка. Віра Павлівна в Луцьку сама, каже, сім'єю для нею тут стало Братство ОУН – УПА Волинського краю – не уявляє, як би жила без нього. В Києві живе молодший син Анатолій з сім'єю. А його син, Артемко, ще з п'яти років займається художнім ліпленням. Ніхто його до того не навертав і тим більше не змушував – здібності проявилися самі собою і вже мають визнання у викладачів художньої школи та фахівців. Віра Павлівна і дивується, і радіє: он як гени від дідуся до внука перейшли. Любов до України в цьому роду – також на генетичному рівні. Вона переходить від покоління до покоління і стає для них головним сенсом життя.

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ

Надія ГУМЕНЮК [28.08.2007]

"

http://viche.lutsk.ua

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua