Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Юність і подальше навчання


9
Рейтинг
9


Голосів "за"
11

Голосів "проти"
2

Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича (1923-2000), записаних у 1990 роки.

На початку серпня 1938 року здавав я вступні екзамени у педучилище. Написав диктант, здав на "4" історію та українську літературу. Підійшла математика. Приймав учитель Голубченко. Одним з перших пішов до дошки мій товариш по класу Царинний Гриша з Лохвиці. У нього щось не виходило, і я підказував знаками з-за парти. Вчитель помітив і виставив мене за двері. У кінці Голубченко покликав мене і почав ганяти по відсотках і пропорціях. Мені здавалося, що відповідав я добре, але у списках зарахованих мене не було.

Дома я нічого не сказав про конфлікт. Саме прийшов дядько Олексій, який тоді викладав математику у середній школі. Він перевірив мої знання і сказав, що математику я знаю непогано. Було вирішено повезти мене у Полтаву, у землевпорядний технікум, який оголошував додатковий набір.

Мати зібрала мені дерев'яний чемоданчик, схожий на сундучок з висячим замком, і ми з батьком поїхали. Мені було 15 років, але самого мене не відпускали, бо я до того навіть поїзда не бачив. Екзамени я здав добре і був зарахований студентом першого курсу. Та провчився всього двадцять днів і зламав ногу. Трапилося це на уроці фізкультури з вини учителя. Скакали ми через планку у висоту. Тільки я перестрибнув через неї, як у ту ж мить хтось плигонув уздовж прямо на мою ліву ногу. Мене зразу ж забрала швидка допомога. Пролежав я у лікарні півтора місяця, і батько забрав мене додому. У канцелярії технікуму йому сказали, що я буду зарахований на перший курс у наступному році.

Моя гомілка швидко заростала, і зимою я вже їздив на лижах. Наближалася весна, мені виповнювалося 16 років, і я почав думати про роботу. Але батько сказав: "Будеш пасти корову". Тоді майже усю Заозірщину (частина села Яшники Полтавської області – автор) випасали Михайло Власів і Митрофан Гетьманів. Колгосп нараховував їм по одному трудодню за кожну корову за рахунок самих хазяїнів. Крім того, кожен хазяїн раз на місяць давав пастухам торбу і вечерю. Приєднався і я до них з двома коровами – своєю і Пантелеймоновою, за що сусід восени мав мені купити сорочку. Удень ми пасли корів, а по вечорах ходили гулять на вулицю.

Це літо 1939 року було найбільш сприятливим для мого здоров'я і щасливим у житті. Адже починалася пора, коли у грудях квітує весна, і усе довкола здається рожевим і гармонійним. Пасучи корів на лоні мальовничої природи, ми одночасно загартовували себе фізично: боролися, перетягалися на палках, бігали наввипередки, ходили на руках, багато купалися і загоряли. Харчів у нас тепер вистачало. У торбах було сало, варені яйця, молоко, пироги.

Уперше по-новому я відчув красу літніх вечорів і місячних ночей. Я ходив на вечорниці. Біля Уляненка під розлогою грушею стояла довга лавка. Там і збиралися хлопці та дівчата – мої ровесники. Починалися співи, жарти. Співали разом дівчата і хлопці. Ніхто з нас не курив. Правда, і цигарок у магазині тоді не було. Продавалася лише Кременчуцька махорка "Вергун". Старі дядьки у ті часи курили дома вирощений табак-самосад, міцний і вонючий, хоч гадюк трави. Зачувши наші співи, інколи приходили старші парубки і дівчата.

Як проходили вечорниці? Музики після голоду 1933 року довго не було чути. Навіть на весіллях чоловіки та жінки стрибали (щоб повеселити інших – автор) під заслянку (кришка, щоб закрить піч – автор), рубель та качалку. Хіба що молодий приїде з іншого села з своєю музикою. Зате лунали пісні. Наша Заозірщина зажди славилась і приваблювала до себе усе село. Наші дівчата знали пісень багато і співали одну за одною, а ми підтримували. У мене був дзвінкий тенор, і я, наче голосиста дівка, витягував високі кінцівки українських пісень, якщо не було Пріськи Заразомової або Катерини Писаренкової. З хлопців добре співали Максим Стрільців, Степан Соколів, Єгор Саміленків.

А пісень співали таких: "Коли б той вечір скоріш приходив", "Коло милого крилечка", "Ой вишенько-черешенько", "Ой у лузі та й ще при березі", "Ой у полі вітер віє", "Ой гиля, гусоньки, на став", "Ой не ходи розкудрявий", "Їхали козаки із Дону додому" та інші.

Окрім участі у співах, хлопці, хто як міг, валяли дурня, розповідали смішні історії, залицялися до дівчат, канючили у них насіння, вихоплювали платочки, а ті, у свою чергу, намагалися їх повернути. Починалася взаємна біганина. Хтось когось доганяв і обнімав, а хто й падав. Спалахував сміх і завжди у центрі уваги був Митрофан, але його вигадки не завжди були пристойними.

Одного вечора, здається на Трійцю, ми вперше домовилися з дівчатами про вечоринку у складчину. Дівчата приготували закуску у Гальки Сюсликової (Плоскінчиної). А хлопці принесли по чвертці самогону. Мати Гальчина, подаючи на стіл, наказувала, щоб ми гуляли чесно і гарно. Та коли у хаті після чарки повеселіло, Митрофан щось не поділив з Єгором Саміленковим і надів йому на голову тарілку з недоїденою сметаною. Той аж загорівся, і їх ледве розняли. Такий уже був Митрофан: не запросиш – двері зав'яже або ще яку капость учверить, а запросиш – клопоту не оберешся.

Опівночі вечорниці, як правило, закінчувалися піснею "Час додому, час". Першими рушали дівчата. За ними слідом хлопці. Дехто зупинявся біля перелазів парами.

Інколи у суботу та неділю ходили до клубу. Але там господарями були старші парубки і дівчата. Вони теж співали пісень, танцювали під струнні інструменти і бубон, в основному польку, краков'як, парапет, гопак. Танцювали переважно дівчата, а з парубків тільки дехто. Майстерно танцював гопака Микола Єпифанчин. А ми, молоді, не уміли навіть ноги переставляти. Дехто на сцені за столом грав у шашки і доміно. Були там і жонаті чоловіки.

У негоду інколи збирались на досвітки у Заразомів. Але у вузькому колі. Хлопці грали у карти, жартували, але капостей у хаті не робили. Санька Домашенкова ворожила хлопцям на картах. У хаті було напівтемно, бо світили каганцем.

А по селу з нашою участю пригод траплялося чимало. Одного разу трохи старші за нас парубки і дівчата гуляли складку у Дуні Авраменкової. Коли стемніло, підійшли ми туди утрьох – я, Митрофан і Михайло Власів, перев'язали ганок мотузком від колони до колони висотою нижче колін. Лягли ми з Михайлом метрів за 30 від ганку у картоплинні, а Митрофан як затарабанить у вікно і теж дременув у наш бік. Парубки, розпалені горілкою, вилетіли з хати та один за одним через мотузку носами у землю. А кругом темно, хоч око виколи. Кричать, лаються. Митрофан кинув грудку землі до воріт, вона вдарилася об дошки, і парубки кинулися туди, а далі побігли вулицею в обидва боки. А ми аж давилися від сміху. Повернулися вони, чиркають сірниками біля ганку і знімають злополучний мотузок.

Скільки було подібних історій за те літо – усіх не викладеш на папері. Були всілякі – і смішні, і трагічні, і непристойні. І билися з сільськими хлопцями, брали над ними верх і тікали від них. Лазили по садках.

Щоб досадити місцевому міліціонеру (прізвище опускаю – автор), який часто звалював на Митрофана усі нічні пригоди, ми одного разу, побачивши його за столом у вдови, зав'язали двері. Була ніч, і ми, нарвавши яблук, пішли геть. А на другий день міліціонер викликав усіх хлопців у сільраду, але марно.

Саме таким був наш переломний вік. Ми ще не стали справжніми парубками, але й не були уже дітьми. Митрофан отаманував над нами по праву найсильнішого і найстаршого серед нас. Ми підкорялися йому і наслідували у всьому. Він здавався нам романтичним героєм. Я був його найближчим товаришем. Ми навіть часто спали у нього на сараї. Я знав його усякого: доброго і злого, щирого і лукавого, простого і складного, незрозумілого для багатьох. Одні бачили в ньому просто невиправного бешкетника і хулігана, другі – тріпача і комедіанта, а треті вважали, що в його голові десятої клепки не хватає.

Так от клепки у нього усі були на місці. Обдарований від природи, він був розумний, кмітливий і хитрий. Але його задатки в умовах сільської глухомані спрямовувались переважно по хитній і хиткій дорозі. Він розтрачував себе на дурниці і у тому знаходив утіху для себе. Дома при батьках, а також зі мною був один Митрофан, а на людях – зовсім інший. У кожну групу людей він входив, як артист входить у театр, і зразу ж перевтілювався. Свою роль він грав бездоганно, викликаючи сміх і захоплення у присутніх. Сам міг сміятися тоді, коли, здавалося, треба плакати. Під опікою Митрофана я нікого не боявся і у бійках завжди був поряд з ним. Сміливістю також відзначався Єгор Саміленків, а силою – Іван Меречин, рослий, костистий, і кулаки мов довбні. Один Степан Соколів тримався якось окремо. Ходив з нами і тягнувся до старших. Зате упадали за ним дівчата, бо він, єдиний серед нас, умів танцювати. Хорошим хлопцем бу Мовчан Іван – прийомний син Івана Єпіфановича Яцеленка. Але на вулицю його не пускали. Хіба на свята.

Багато з того, що ми витворяли у ті роки, я пізніше засуджував, а дечого й соромився, не хотів згадувати. Показна бравада, зухвальство, дутий героїзм породжували такі вчинки, які комусь приносили неприємності і йшли на шкоду нам самим. Призначення людини на землі – творити добро, а не зло. І чим раніше вона це зрозуміє, тим красивішим і легшим буде її життя. На жаль, ця біблейська істина доходить до нашого розуму тільки з роками.

У кінці серпня 1939 року дівчата і хлопці на вечорницях заспівали мені на прощання пісню "Последний нынешний денечек гуляю с Вами я, друзья". Попрощався я з хлопцями і дівчатами. А потім в останній раз пішли ми з Митрофаном на Семенківщину (частина села – автор). Він – за Полькою Лазаревою, а я за Марусею Домашенковою. Посидів я з нею на перелазі з півгодини, а потім потиснув руку, чмокнув у щоку і побіг додому.

На другий день я поїхав у Полтаву вчитися на землевпорядника.

Мене зарахували на перший курс (Полтавського технікуму землевпорядника у 1939 році – автор), але місця у гуртожитку не знайшлось. Поселили на приватній квартирі, яку оплачував технікум. Спершу жив я по вулиці Паризької комуни, 7 – у євреїв Каплунових.

Мені здається, що були вони людьми бідними. Квартира з двох кімнат, одну з них вони здавали студентам (нас було четверо). Хазяїна звали Лазар. Сухорлявий і худий, з чорним чубом і горбатим носом. Одягався бідно. Торгував у ларьку дрібним крамом. Хазяйка Роза була рижою, дорідною, працювала на швейній фабриці. Син Міша учився у будівельному інституті, був хлопцем товариським. Одного разу я дістав льготний квиток у театр, а вдягтися не було в що, то він мені дав свої штани. Те, що вони тіснилися в одній кімнаті, а другу здавали студентам, свідчило про бідність, а може, й характерну для євреїв бережливість і ощадливість. Стосунки у нас з ними були хороші. Хазяїн любив з нами поговорити і пожартувати. Не раз велися бесіди і про євреїв, про їхню долю і місце у суспільстві. Одного разу хазяїн сказав таке: "Нас, євреїв, недолюблюють, звинувачують у тому, що ми хитрі, живемо за рахунок інших. Так от самі умови нашого існування нерідко спонукали нас до цього. Мій народ одвічно гнаний, тому, коли у нас народжується дитина, першим, чого ми її навчаємо, є пересторога: дивися, синок, в обидва боки, тебе можуть образити, побити, обмовити, бо ти єврей. Тому у своїх дітей ми виробляємо імунітет захисту, щоб вони росли розумними, обережними, готовими по-своєму боротися за право на життя".

Я згоден з тим, що переслідування євреїв завжди мало місце у нас в Україні і за царату, і за радянської влади. Згадаймо гоголівського Янкеля із повісті "Тарас Бульба", якому на кожному кроці загрожує небезпека, бо він в очах запорожців "проклятий жид". А чорносотенні і петлюрівські погроми. Очевидно, саме тому і ми, будучи школярами, вносили свою лепту у взаємини з "жиденятами":

Жид пархатий,

Г---м напхатий,

Молоком налитий,

Щоб не був сердитий.

Так дратували ми єврейських дітей, бо наші бабусі вчили, що євреї розіп'яли Ісуса Христа. Вважаю, що розпалювання міжнаціональної ворожнечі ні одному народові користі не приносило, а лише змушувало тих євреїв в інтересах самозахисту бути хитрішими і у душі ще не доброзичливішими до тих, хто їх зневажив.

Які ж джерела антисемітизму, і на що спираються ті, хто свідомо чи несвідомо проповідують його або дотримуються у житті? Проблема ця дуже давня, закореніла і складна, а тому й живуча.

Перше твердження тягнеться від повір'я, що євреї розіп'яли Христа і що вони понині протиставляють християнській релігії свою – іудейську. Чи дійсно було те розп'яття, чи то всього лиш кананізована легенда – говорити не будемо. Але не може весь єврейський народ нести відповідальність за вчинок Іуди, як і весь грузинський народ – за терор Сталіна.

Друге звинувачення полягає у тому, що нібито євреї чекають Месію, який виведе їх із підневільного становища і дасть владу над усіма народами світу. Кажуть, і Гітлер їх ненавидів за це, бо сам прагнув до світового панування. Він також ненавидів комуністичне вчення, вважаючи його витвором світового єврейства, так як його співавторами були євреї Карл Маркс, Карл Лібкнехт, Карл Каутський, Роза Люксембург, Троїцький, Зінов'єв, Каменєв.

Але треба визнати, що євреї найбільш жорстоко переслідувались у Росії. Тому вони були у перших рядах Жовтневої революції (1917 рік – автор), а після її перемоги майже усе керівне ядро партії і держави складалося з євреїв. У журналі "Молода гвардія" за 1989 рік я знайшов цікаві відомості про питому вагу євреїв у державному апараті у перші роки радянської влади. У Раднаркомі їх було 77%, у військовому комісаріаті – 76%, у фінансах – 80%, у комісаріаті закордонних справ – 81%, у комісаріаті труда -88%, у юстиції -95 %, у каральних органах (ЧК, НКВД) – 91%. Ці останні цифри особливо моторошні, коли згадуємо ленінсько-сталінські репресії і тих катів, які вели і фабрикували зізнання у тюремних казематах і були начальниками таборів з репресованими людьми.

Тепер візьмемо освіту. У 1980 році на кожну тисячу чоловік населення Радянського Союзу осіб з вищою освітою (по національностях) було: українців – 52 чол., азербайджанців – 53, росіян -74, вірменів – 125, а євреїв – 434, тобто майже кожен другий мав вищу освіту.

Вважаю, що наведені дані аж ніяк не компрометують євреїв. Навпаки, вони переконують нас у тому, що цей у минулому принижений народ нагромадив у собі такий потенціал самозахисту, який забезпечив багатьом його представникам керівну роль у революції 1917 року і командні висоти у державі. А те, що євреїв найбільше з вищою освітою, тільки підтверджує їхні розумові здібності, впертість і наполегливість у досягненні поставленої мети. Ми ж, Івани, далі пляшки оковитої часто нічого не бачимо. Тому, на жаль, і виконуємо найдоступнішу місію – робочого коня чи вола, а то й дурного барана.

Я розумію, що узагальнювати навіть масові ознаки деградації суспільства – значить зводити наклеп на увесь народ. Але ж п'янство і розпуста набрали у нас катастрофічних масштабів. А ми були з діда-прадіда добропорядними, трудолюбивими і тверезого розуму. Але сталінська диктатура нас так перенівечила, що багато наших позитивних національних якостей ми втратили. І замість того, щоб взятися за розум, ми лаємо "хитрих жидів", які не пиячать і живуть краще і красивіше за нас. А нам би не завадило дещо і у них перейняти, зокрема їхню національну свідомість і взаємовиручку, діловитість і акуратність у підприємництві, уміння викарабковуватись із будь-якого становища, шукати розради не у горілці, а у життєвій мудрості і винахідливості.



Відомий монархіст Шульгін у своїй книзі "Дни" пише про євреїв таке:


"Не нравится нам в вас то, что вы слишком большое участие приняли в революции, которая оказалась величайшим обманом и подлогом. Не нравится нам то,что вы явились спинным хребтом и костяком коммунистической партии. Не нравится нам то, что своей организованностью и сцепкой, своей настойчивостью и волей вы укрепили на долгие годы самое безумное и самое кровавое предприятие, которое человечество знало от сотворения мира. Не нравится нам то, что эта ужасная история разыгралась на русской спине и что она стоила нам, русским, потерь неизрекаемых. Не нравится нам то, что вы, евреи, будучи сравнительно малочисленной группой в составе российского населения, приняли в вышеупомянутом гнусном деянии участие слишком несоответственное. Не нравится нам то, что вы фактически стали нашими владыками. Не нравится нам то, что, став владыками, вы оказались господами далеко не милостивыми, если вспомнить, какими мы были относительно вас, когда власть была в наших руках. Сравнить с тем, каковы вы, евреи, относительно нас, то разница получается потрясающая. Под вашей властью Россия стала страной безгласных рабов, которые не в силе грызть даже свои цепи. Вы жаловались, что во время нашего правления бывали еврейские погромы. Детскими игрушками кажутся они перед всероссийским разгромом, который учинили вы за 11 лет своего правления. И вы еще спрашиваете, что нам в вас не нравится!!!"

З такими висновками важко не погодитись тим, хто на собі відчув оту першу післяреволюційну епоху, яка в значній мірі була епохою торжества єврейської нації. Але Сталін не захотів ділити з ними владу і на кінець його правління вони знову перетворилися на ізгоїв. Була сфабрикована справа євреїв-лікарів, а у хрущовський час встановили обмеження до вступу у вузи та на партійні і державні посади.

Полтава – красиве місто. Влітку воно утопає у зелені. Тільки у центральній частині міста розкинулося шість парків (у 1939 році – автор) – Корпусний, Луначарського, Челюскінців, Березовий, Короленка, Петровського. Вхід у парк ім. Луначарського був платним, бо там завжди грав оркестр. А найбільш людним і доступним був Корпусний парк. В його центрі височів пам'ятник Слави на честь перемоги над шведами у 1709 році. Тут по асфальтових алеях стояли зручні лавки зі спинками. Багато молодих людей прогулювалось, зустрічалось і закохувалось.

Молоді люди ходили не босі, як ми у селі, а у ботинках чи черевиках. Найбільш поширеними і дешевими були парусинові туфлі. Їх можна було підновити зубним порошком. Одягом міські хлопці теж відрізнялись від сільських. Штани випрасувані, а у нас холоші дудочками. Прогулюючись по тротуарах, ми інколи чули позад себе образливе слово "когути", тобто сільські. Отже, треба було міняти форму, та не було за що.

Вчився я добре (у технікумі землевпорядника – автор) і получав стипендію навіть тоді, коли для цього треба було мати дві третини оцінок "5" і "4". Але її хватало лиш на талони, які брав на місяць – сніданок і обід у їдальні технікуму. Інколи з дому висилали 10 або 20 крб. Здебільшого ж висилали посилки з продуктами – грудка масла, сушені фрукти і постійні материні коржики. Було важко і голодно. Інколи хотілося піти у кіно, з'їсти морозива.

Спершу я дуже скучав за селом. Ночами марились наші яшницькі вечорниці, хлопці з дівчатами і, звичайно, Маруся, якій я писав листи, а вона не відповідала, хоч і обіцяла писать. То була моя перша невдала любов, пізніше розвихрена і похоронена війною. А тоді я переживав і написав, як мені здається, непоганого вірша:

Лине в небі синім

Хмарка-птиця біла.

Як далеко люба,

Як далеко мила.

Вітерець ворушить

Скошену отаву.

З хмаркою і мрії

Линуть за Полтаву.

Вже вдяглася осінь

У вбрання барвисті.

Чом же листоноша

Не приносить вісті?

Поступово я входив у норму міського життя. Подружився з однокурсником Герезом Василем із Котельви. Одного разу, коли у нас зовсім скінчилися гроші і продукти, вирушили ми на вихідний день пішки у Котельну, до його батьків. Віддаль – 60 км. Трохи їхали машиною, почепившись зайцями, а більше йшли пішки. Насилу добралися, стомлені і голодні. Зате добре поїли і виспалися. На другий день, набравши харчів, вирушили у зворотню путь. До Опішні їхали кіньми, а далі добиралися пішки. У Полтаву прийшли ввечері і, стомлені, попадали у ліжка.

Хоч моє навчання йшло нормально, та скоро я зрозумів, що професія землевпорядника не для мене. Майже усі основні предмети – геодезія, картографія, тригонометрія, алгебра, креслення – були математичними, сухими, а я любив літературу, історію, запоєм читав книжки, які відповідали моїм віковим особливостям. Це "Дворянское гнездо" Тургенєва, "Княжна Мери" Лермонтова, "Воскресение" Толстого, "Гранатовый браслет" Купріна, "Письмо незнайомки" Цвейга, "Королева Марго" Дюма, "Повія" Панаса Мирного, "Красное и Чернов" Стендаля, "Мадам Бовари" Флобера та інші.

Під впливом художньої літератури став мінятся на краще. Хлопці у вихідні дні йшли блукати по місту, а я залишався дома з хорошою книгою. Захоплювався поезією. Подобалися деякі вірші Сосюри, Рильського, Блока, Гейне. В них я знаходив мотиви, які бентежили й мене.

Як відомо, в школах тоді вивчали лише оті вірші, в яких повторювалося у різних варіантах одне і те ж: хвала партії і слава Сталіну. Але така "поезія" до мого серця не доходила. А коли я сам почав читати, в окремих віршах мені відкрилася справжня краса поетичного слова. Пам'ятаю, як вразив мене вірш Володимира Сосюри "Васильки":

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем – я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

з рідними очима порівняє нас.

Почав і я складати римовані рядки, переважно ліричні, інтимні. Деякі з них збереглися у моїй пам'яті до цього часу, але не буду тратити на них папір, бо вони не досконалі і дуже особисті.

У технікумі випускалася стінна газета, і я почав писати для неї патріотичні вірші до Жовтневих свят, Першотравня. Вчителька української мови і літератури підправляла їх і благословляла у черговий номер. Згодом я ввійшов до складу редколегії, а на другому курсі уже був редактором газети.

У селі я дружив з Миколою Бережним, двоюрідним братом Марусі, і через нього узнав, що у неї в армії є якийсь лейтенант, за якого вона збирається вийти заміж. Тоді у 1940-41 році, після вістей від Миколи Бережного я ходив, як прибитий із-за кутка мішком, і виливав те, що ятрило душу, у римовані рядки. Один з віршів я занотую у ці спогади, але не весь, лиш ту частину, яку згадав:

Я іду неспішним, тихим кроком

Без мети, без цілі, без думок.

Місто спить, а вулицю широку,

Ніби саваном, накрив сніжок.

Нам не вперше бурі віщували

Про розлуку жалібні пісні.

Заметілі все-таки вщухали,

Щоб змінитись сонцем повесні.

Пролетять і ці колись пороші,

І весна у місто прийде знов.

Та не прийдеш ти, моя хороша,

Моя перша, зраджена любов.

У Яшниках, як і по усій Україні уже відчувалося наближення війни з Німеччиною. Почалася мобілізація усіх чоловіків віком до 35 років. Брали ніби на перепідготовку, але ніхто назад не повертався. І слово "війна" було у всіх на вустах.

Батько востаннє відвіз мене підводою на станцію Юсківці. Взяли проїздний квиток. Підійшов поїзд. Попрощалися біля вагона. В очах батька помітна була тривога. За сімейною традицією ми не цілувалися, тільки потисли руки.

"Хай щастить тобі!" – якось сумовито промовив батько на прощання. Більше я його не бачив. "Пропал безвести на Житомерском направлении" – таке повідомлення одержала мати у 1944 році.

За два роки мого навчання у технікумі відбулися значні зміни у країні і у народній свідомості. Вводилися в дію нові фабрики і заводи. У містах і селах з'явилися вітчизняні автомобілі. Магазини наповнилися різними товарами. Потроху зростала і заробітна плата... Люди стали жити краще, веселіше. Особливо це стало помітно після пережитого голоду. Робітники і селяни стали вірити у те, що їхні біди уже позаду, а тепер відкривається шлях до щасливого життя. І вони рвали жили, виконували і перевиконували п'ятирічні плани і понад планові завдання. А ті, хто висловлював сумнів чи невдоволення, непомітно зникали, оголошувались ворогами народу, агентами іноземних розвідок, членами підпільної терористичної організації. І ми вірили, що вони дійсно вороги. Офіційна пропаганда рекламувала небачені (нерідко – дуті, липові) трудові успіхи, рекорди, подвиги. Усе було підпорядковане вихованню радянсько-сталінського патріотизму: преса, радіо, кіно, художня література і мистецтво.

Пісні лунали зі сцени тільки ідейні, які прославляли Сталіна, Комуністичну партію, Червону Армію і щасливе життя. Кінофільми демонструвались теж аналогічного змісту.Значна увага приділялась вихованню у підростаючого покоління ненависті до класових ворогів і в цілому до усього буржуазного світу. Газети писали про тяжке життя трудящих за кордоном. У кінофільмах показували різних шпигунів і диверсантів. Особливо діставалося фашизму і особисто Гітлеру, а також японським імперіалістам, які вели агресивну політику проти Радянського Союзу.

Патріотична ейфорія особливо захоплювала молодь. Вислів Маяковського: "Коммунизм – это молодость мира, и его возводить молодым" став крилатим. І ми вірили, гордилися своєю історичною місією будівників безкласового суспільства. Кожен з нас мріяв стати якимось героєм – прикордонником, льотчиком, моряком. Захопила ця ейфорія і мене. Професія землевпорядника з безкінечними цифрами, формулами і кресленнями мене уже не влаштовувала. Я мріяв про "героїчну" Червону Армію, про лейтенантські кубики на петлицях і командирську форму.

Наталія Бизова (Безсонова)

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua