Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Марні потуги щось змінити, але треба йти до кінцевої мети...


1
Рейтинг
1


Голосів "за"
9

Голосів "проти"
8

Допоки ми не покінчимо з тоталітарно-карикатурним минулим, марно сподіватися на швидкі зміни...

Учора до нас завітав редактор журналу "Вісник Національного науково-природничого музею НАН України" (на жаль, ще немає ані порталу, ані сайту цього вельми цікавого видання) зі свіжим і ще необрізаним примірником розкішно оформленого як завше наукового часопису. Я звернувся до нього з проханням, щоб він мені дав на хвилину-другу цей примірник. Пан Валерій люб'язно погодився, принагідно вибачившись, що журнал не зовсім готовий, мовляв, ще не встигли обрізати краї. Та я, посміхнувшись, завважив, що це не так важливо. Коли ж я побіжно ознайомився зі змістом журналу, був надзвичайно вражений, наче кулю хтось мені вгатив у саме серце – і навіть більше – неймовірно шокований!... Я довго не міг прийти до тями. А коли оговтався сяк-так, подумав: "Господи, та коли ж це скінчиться врешті-решт відверте й нечувано-цинічне глумління над Україною та її вірними синами, що безоглядно жертвували собою?..." Такою була моя бурхлива реакція на ювілейну публікацію, що стосувалася академіка Ситника К.М. та його діянь на ниві широкої "наукової" творчості...

Отже, змушений знов повернутися до важливої теми лицемірства та нечуваного цинізму, яких я ще торкався на шпальтах "Української думки" (Англія) кілька років тому з нагоди появи надзвичайно рідкісної й чудової книжки "Родинне вогнище Зерових", що побачила світ 2004 року. Попала до моїх рук ця книга завдячуючи Марині Дмитрівні Зеровій, яка мені її залюбки й подарувала, знаючи, що я глибоко цікавлюся літературною творчістю її дядька – Миколи Зерова, знаного в світі як обдарованого поета і з якою я був знайомий уже багато літ, адже працював спіробітником одного й того ж інституту. Згодом я мав радісну нагоду ще й надрукувати свою вельми скромну літературознавчу розвідку, де йшлося про перекладацьку та викладацьку долю поета, в наступній книжці – продовженні попередньої, присвяченій цій славетній родині.

Не буду торкатися всього змісту публікації в ботанічному журналі, бо читачеві це абсолютно нецікаво буде читати, та й не в цьому суть. Зазначу лише дещо інше, важливіше: там мова йшла про ботаніка Ситника-ювіляра як визначну особистість у науці та суспільстві. Тож декілька правдивих слів про це. Я також знав цю людину, бо Ситник як і я родом з Луганщини. А мені завше було цікаво, що цілком природно, знати хоча б щось у загальних рисах про своїх відомих земляків, яких у нас надзвичайно багато. Луганщина народила й виховала безліч чудових людей, які прославили її своєю самовідданою працею якщо не на весь світ, то принаймні на всю Україну. До таких непересічних людей я зараховував і Ситника, допоки не дізнався про його справжні діяння в минулому.

То що ж це за людина, хоча в мене язик не повертається стверджувати однозначно, що це людина? Ось як характеризує подібних людей Євген Сверстюк – совість нашої нації, який у 60-ті та на початку 70-х років минулого сторіччя мав "щастя" працювати з "академіком" Ситником в одній відомій академічній установі: "Біда нашого суспільства в тому, що воно не виробило ясної чіткої мови для називання речей своїми іменами. Все ж таки слово мітить і слово часто змушує замислитися. Жовта і просто брудна преса здрібнила слово і зробила його інструментом, непридатним для розпізнавання, розрізнення і вимірювання. Напаки, жовте слово усіх і все змішує в однорідну масу – поряд з філософом називають балакучого блазня, поряд з великим поетом називають великого графомана, поруч з правником називають шахрая, який спритно використовує закон, а державним діячем називають казнокрада. Звичайно, таке сипання піску в очі засліплює людей, особливо під час виборчих кампаній. Головне, щоб люди ясно не зрозуміли, що сезон мух-одноденок і осінніх павуків минув" (з його книги "На хвилях "Свободи"). На доповнення яскравого портрета Ситника надаю вам, дорогий читачу, витримку (виступ директора Інституту ботаніки, який очолював тоді Ситник) з протоколу N21 засідання партбюро Інституту ботаніки АН УРСР "Про ідеологічно шкідливу діяльність відповідалного секретаря інституту Є.О. Сверстюка" від 14.07.1971 р.: "Я певен, що Є.О. Сверстюк не дуже серйозно каже, що радіостанція "Свобода" буде передавати ті твори, в яких об'єктивно, правильно висвітлюється наша радянська дійсність, наша країна. Вона передає лише ті твори, в яких паплюжиться наша дійсність, в яких смакуються наші недоліки. Якщо твори Сверстюка привабили цю брехливу, наклепницьку радіостанцію, то, значить, вони виходять за межі нашої ідеологічної платформи і дають харч (замість усталеного українського слова "пожива" – але так у протоколі; – У.З.) ворожій ідеології". Академік К.М. Ситник (з тієї ж книги). Невдовзі Євгена Олександровича заарештували й засудили на тривалий строк. А якби це відбувалося не дай Боже в 30-ті роки, то ще попав би й під розстріл...

А ось справжньому академікові Зерову Дмитрові Костьовичу не повезло, в якого знайшов надійний прихисток на кілька плідних років Євген Олександрович на прохання Григорія Кочура, коли його вигнали з попередньої служби, наклеївши ярлик "українського буржуазного націоналіста" і в такий спосіб намагалися позбутися. Знаменитому вченому-ботанікові та рідному братові Миколи Зерова зумів вкоротити таки віку цей дутий "академік" і затятий лисенківець Ситник, який встиг побувати й директором академічного інституту, і віце-президентом академії наук, і головою Верховної ради УРСР. А вже за роки незалежності України його нагородять двічі орденом Ярослава Мудрого, "виберуть" до Верховної ради України за списком партії "Собор" тощо.

Дмитро Костьович Зеров помер прямо на засіданні Вченої ради 20 грудня 1971 року, не витримавши тривалого й шаленого тиску на нього та його родину з боку цинічного й жорстокого Ситника, який буквально виживав з інституту вченого та його дружину...

Тож ви мене не переконаєте, що ми вже живемо в своїй Україні – українській. До цього ще ой як далеченько – як до Києва рачки лізти й допоки людці на кшталт Ситника не переведуться...

ШАНУЙМОСЯ, УКРАЇНЦІ, БО МИ ТОГО ВАРТІ!...

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua