Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/history/48259d5bd6b31/

Початок кінця "велесовщини"

Erik Bloodaxe | 10.05.2008 16:04

Передрук з журналу "Главред", N18, 2008. Автор – Юрій Рудницький

Нарешті з'явилася можливість покласти край одній з найскандальніших сторінок в українській освіті – видалити з шкільних і вузівських програм по літературі так звану "Велесову книгу". Майже десять років тому з подачі деяких "професійних патріотів" цей псевдоепос був затверджений Міністерством науки і освіти як обов'язковий до вивчення. Однак тепер науковці висловлюють надію, що нове керівництво Міносвіти покінчить з цією фальшивкою. Поки що ж вона зберігає статус "духовної скарбниці українського

народу". Головним чином – через низький рівень гуманітарних знань представників владного олімпу.


Терпіння луснуло

Доктор історичних наук, завідуюча кафедрою історії Національного університету "Києво-Могилянська академія" Наталя Яковенко вважає ганьбою впровадження в шкільні і вузівські навчальні програми "Велесової книги" – тексту невідомого походження, визнаного науковою академічною спільнотою як підробка. На її думку, першим кроком до позбавлення школярів і студентів від цього фальшивого епосу може стати моніторинг шкільних підручників, який зараз проводиться провідними науковцями України під егідою Інституту національної пам'яті. Підсумком моніторингу, як очікується, мають стати відповідні Міністерству науки і освіти з цього та інших питань.

Пані Наталя звинувачує в "легалізації" "Велесової книги" Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Директор інституту, академік Микола Жулинський, своєю чергою, запевняє у власній непричетності до цього. Між тим, "узаконення" псевдолітературної "пальонки" відбулося в другій половині 1999 року. Тобто саме за віце-премьєрства пана Жулинського з "гуманітарки", та ще й в уряді, котрий очолював нинішній президент країни. Тепер Микола Жулинський – радник президента і голова Нацради при голові держави з питань культури і духовності. Тепер він говорить про те, що дні "Велесової книги" в навчальних програмах полічені.

Моніторинг, при який згадувала пані Наталя, проводиться водночас із ревізією Міністерством науки і освіти підручників і навчальних програм для середніх шкіл і вищих навчальних закладів. Голова міністерства Іван Вакарчук розповів, що до цієї ревізії, яка проводиться з урахуванням сучасних тенденції в українській і світовій системі освіти, залучатимуться як фахівці, так і зацікавлена громадськість через публічні обговорення, круглі столи тощо. Тема "Велесової книги" поки що не зачіпалась, але, обіцяє міністр, підніматиметься й вона. При цьому пан Вакарчук запевняє "Главред", що рішення з цього питання він прийматиме лише на підставі висновків фахівців. "Я потребую експертів високого рівня і ми це будемо робити", – сказав міністр.

За його словами, буде також обговорюватися діяльність організації "Науково-дослідний Інститут українознавства", котра існує при Міносвіти. "Робота НДІУ так само буде обговорюватися на зазначених засадах – з залученням громадськості і з тими людьми, які безпосередньо відповідають за діяльність цього інституту", – розповів міністр "Главреду".

Саме цей Інститут, котрий існує за державні кошти, себто за рахунок платників податків, фахівці звинувачують у розповсюдженні псевдонаукових творів з історії України. Багато з них побудовані на апологетиці "Велесової книги" та інших містифікацій. Президент Міжнароджнії асоціації україністів, академік НАН України Ярослав Яцьків вважає цей інститут "спражньою бідою".

Заступник міністра з питань науки Максим Стріха впевнений, що результатом як міністерських, так і громадських ревізій навчальних програм стане вилучення з них "Велесової книги". На його думку, міністерство навряд чи стане зволікати з постановкою цього питання.

Хоча "Велесова книга" не була введена в навчальні програми з історії України, її вплив на випускників шкіл відзначають вузівські викладачі історичних дисциплін. За визнанням Наталі Яковенко, в роботі зі студентами-новачками вона змушена зтикатися з цим набагато частіше, ніж хотілося б.

Як відбувалося "відмивання"

Офіційну прописку в шкільних та вузівських програмах по українській літературі "Велесова книга" отримала спершу як "гіпотетична язичницька пам'ятка" в невеличкій брошурці "Історія української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти" (Київ, 1999). Брошурка вийшла під грифом Міністерства освіти і Київського Національного університету ім. Шевченка. Її розробниками стали представники академічної науки – Юрій Ковалів і Михайло Наєнко. Обидва – доктори філології, професори Київського національного університету ім. Шевченка, обидва – лауреати Шевченківської премії. Рецензентами були покійний нині професор Анатолій Погрібний і член-кореспондент НАНУ, провідний науковець Інституту літератури НАНУ, академік Віталій Дончик, один зі співзасновників Народного руху України. Склалась парадоксальна ситуація: представники академічної науки стали затятими апологетами "Велесової книги", в той час коли її дешифровщик, філолог-аматор Юрій Миролюбов з його абиякими знаннями старослов'янської мови, не був до кінця упевнений, що це не фальшивка.

Того ж таки 1999 року ВК потрапляє в хрестоматію "Українська література. Скорочений виклад текстів за новітніми програмами Міністерста освіти України" (Харків, 1999). В передмові до фрагментів ВК в хрестоматії зазначається що це "найдавніша у світі пам'ятка V-IX ст., скрижалі буття українського народу".

Наступного року виходить методичка "Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів" (Київ, 2000), в котрій ВК подається як "найдавніший літопис", хоча із застереженнями щодо її гіпотетичності. Методичка рекомендована Міністерством освіти. Нарешті, виходить довідник "Українська література у портретах і довідках" (Київ, 2000), розроблений авторами з Київського університету ім. Шевченка і Інституту літератури НАН України. Про "унікальну українознавчу значущість" ВК писав у довіднику Анатолій Погрібний

Причому у своїх висновках визнаний фаховий вчений спирався, як не дивно, на дилетантів-аматорів штибу Бориса Яценка (взагалі не вченого, а шкільного вчителя) або санскритолога Володимира Шаяна, котрий до славістики взагалі не мав жодного стосунку.

"Кричущий непрофесіоналізм, який на Заході, наприклад, став би причиною відмови від контракту", – так характеризує всі ці випадки професор Гарвардського університету Григорій Грабович. Втім навіть офіційне визнання "Велесової книги" не забезпечило їй достатньо тверді позиції ні в національній системі гуманітарної освіти, ні в науці. Чимало викладачів літератури в середніх школах і вузах просто обходять цей опус увагою. Що ж до науки, то, як змушений був визнати свого часу Анатолій Погрібний, "Велесова книга" знаходиться поза увагою і цікавістю сучасних українських вчених, "бо ніхто навіть не збирається писати на цю тему ані кандидатських, ані докторських дисертацій".

Інша справа – шкільна освіта. Доки "велесовщина" перебуває в навчальних програмах середніх шкіл, її ледве чи вдасться уникнути у впроваджуваній нині системі зовнішнього тестування. "Тести складає Центр оцінювання якості освіти відповідно до тих програм, які є сьогодні", – нагадав Іван Вакарчук.

Реакція політичних кіл на таке становище фактично нульова. "Демократи" намагаються не сваритися з потенційними союзниками, серед яких досить вистачає прибічників різних історичних містифікацій. Що ж до опозиції, то колишній віце-премьєр з гуманітарних питань Дмитро Табачник, котрий останнім часом критикує псевдоісторичні концепції типу "українській нації – 130 тисяч років" і говорить про необхідність "деполітизації шкільної програми", свого часу навіть не поставив питання про необхідність вилучення з навчальних програм "Велесовї книги".

"Все от необразованности" (С. Голохвастов)

Проникнення фальшивок в навчальну програму відбулося на тлі загального низького рівня гуманітарних знань українців. У тому числі – політичної еліти, котра своєю необізнаністю створила для цього сприятливі чинники. Левко Лук'яненко, багаторічний дисидент, розробник Декларації про державну незалежність України, в книзі "Національна ідея і національна воля" посилається на "Велесову книгу" як на історичне джерело. Один з колишніх радників Президента, з іменем якого пов'язують прийняття Конституції України 1996 р., колись у бесіді з автором цих рядків цілком серйозно стверджував, що традиції української вічової демократії сягають, виявляється, часів Трипільської культури. Та що казати, коли навіть Віктор Ющенко ще за свого кандидатства в президенти, виступаючи в Полтаві, на повному серйозі говорив про "найдавнішу в світі писемність Кам'яної могили".

"Це все іде від добрих інтенцій, але дуже низької освіти. І на то нема ради: які ми маємо верхи, такі й маємо", – вважає Наталя Яковенко.

Микола Жулинський напевно вже і сам зрозумів, що українська фахова філологія потрапила з цією "книгою" в досить незручне становище. Погоджуючись, що до неї "треба ставитися критично", він пояснює те, що відбулося, "труднощами зростання" нації. Подібної думки дотримується і директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ, академік Ганна Скрипник: "Коли відбувається активний процес націєторення, відродження національних культур, то не тільки українцям, але й іншим народам притамане таке міфотворення. Проте паралельно повинна існувати об'єктивна академічна наука, яка повинна давати об'єктивні знання".

Хай не вважає пані Скрипник, нібито автор чіпляється до слів, але за ними вбачається якась "обмовка за Фрейдом". В тому розумінні, що в Україні академічній науці в гуманітарній сфері, схоже, справді відводиться "паралельне" місце. Але паралельне з чим? З міфотворчістю організацій типу НДІУ? В такому разі у академічної науки залишається хіба що дорадчий голос. Якщо уявити таку ситуацію в царині точних наук, то результати виявляться невтішними. Літаки, скажімо, падатимуть через одного і країна просто не вилізе з національного трауру. Однак у літературознавстві, на відміну від літакобудування, академічні світила чомусь дозволили собі звести свій статус до "паралельного". Адже при ухваленні рішень стосовно навчальних програм керувалися чим завгодно, але не фаховою етикою, не зупиняючись навіть перед посиланнями на "праці" невігласів і відвертих шарлатанів.

Замість післямови

Львівський письменник Юрій Винничук любить переповідати одну історію майже п'ятнадцятилітньої давнини. Тоді в українській літературній періодиці з'явився текст, в якому йшлося про зруйнування Києва монголами. У вступному слові повідомлялось, що текст написаний якимось ченцем кельтського походження (до речі, в Києві за часів Володимира Святославича справді існувала ірландська церква. – Ю.Р.), котрий нібито був свідком тих подій. Невдовзі деякі "знавці" з Національної спілки письменників оголосили цей опус найгучнішою науковою сенсацією з часів "Слова о полку Ігоревім" (репутація якого, до речі, теж небеззаперечна). Кілька аспірантів-філологів навіть умудрилися захистити по цим "мемуарам київського ірландця" кандидатські дисертації. Справжнім автором цих "спогадів очевидця" виявився... пан Винничук, про що він сам повідомив читачам через кілька місяців. Спалахнув скандал. Кажуть, що сам Дмитро Павличко лаяв Винничука останніми словами.

Чи залишилися чинними ті дисертації? Про те невідомо.

А якщо серйозно, то досвід інших країн дозволяє Україні не наступати на чужі граблі. В Чехії, приміром, в ХІХ ст. велися дискусії про достовірність так званого "Краледворського рукопису". Історики зараз визнають, що ті дискусії сприяли відродженню у чехів цікавості до свої історії, але в підсумку було доведено, що "рукопис" є містифікацією, хоча й не позбавленою певних літературних вартостей. Нині "Краледворський рукопис" виведений з чеського наукового дискурсу. Очевидно, чехи прислухались до слів свого провідного філолога Яна Гебауера. "Ніхто не хотів би мати у своєму гаманці підробленого банкнота, й жодна чесна людина не хотіла би подавати його далі... Жоден чех не погодиться на те, щоб у національній чеській літературі були якісь підробки, й жоден справедливий чех не допустить, аби підробка вважалася за правдивий літературний твір; і мабуть, кожний насправді бажає, щоб установи чеського народу, покликані до цієї справи, виявили підробку й вилучили її з національної чеської літератури".

А тепер замінимо слова "чех" і "чеський" на "українець" і "український"...


© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua