Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Аналітична довідка

Людські втрати у Другій світовій війні

legkij | 9.05.2008 17:55

14
Рейтинг
14


Голосів "за"
15

Голосів "проти"
1

ЦЕ ПОТРІБНО ПАМ'ЯТАТИ!

Людські втрати у Другій світовій війні
У ході Другої світової війни тільки Німеччина й СРСР залучили у свої збройні сили близько 56 млн. чоловік. Радянський Союз залучив 34 476 700 чоловік. Германія – 21 107 000 чоловік. З 34 476 700 чоловік у роки війни в Червону Армію було покликано 29 574 900 чоловік, а на 22 червня 1941 року кадровий склад становив 4 826 900 чоловік. Військовослужбовців-жінок було покликано 490 тис., з них 80 тис. жінок-офіцерів.

Із цього числа, за результатами аналізу й узагальнення статистичних матеріалів Генерального штабу, повідомлень фронтів, флотів, армій, військових округів і звітів військово-медичних установ, а також відомостей КДБ і МВС СРСР, за роки війни загальні безповоротні втрати (убита, пропало без звістки, умерло від ран, хвороби, у результаті нещасних випадків) Радянських Збройних Сил разом із прикордонними й внутрішніми військами склали 11 444 100 чоловік. У це число не ввійшли 500 тис. військовозобов'язаних, покликаних по мобілізації в перші дні війни й зниклих без звістки до прибуття у військові частини. Про їх не було кому доповідати. Разом з ними безповоротні втрати Червоної Армії, Військово-морського флоту, прикордонних і внутрішніх військ склали 11 944 100 чоловік (із них з Росії 7 922 500 чоловік).

Згідно з наказом заступника Наркома оборони N023 від 4 лютого 1944 року, безповоротні втрати – це "загиблі в боях, що пропали на фронті без звістки, що вмерли від ран на поле бою й у лікувальних установах, що вмерли від хвороб, отриманих на фронті, або померлі на фронті від інших причин і, які потрапили в полон до ворога".

Щоб відрізнити безповоротні втрати від числа загиблих і померлих нами (Кривошеєвим) запропонований термін демографічні втрати.

У ході війни 115 стрілецьких, кавалерійських і танкових дивізій, а також 13 танкових бригад потрапили в оточення й не змогли вийти. Їхня чисельність по останніх повідомленнях становила 900 тис чоловік. Ця цифра віднесена до НЕВРАХОВАНИХ ВТРАТ ВІЙНИ. Усього невраховані втрати війни склали за весь її період 1 162 600 чоловік. Невраховані втрати війни включені до складу безповоротних втрат 11 444 100 чоловік.

При визначенні масштабів демографічних втрат особового складу армії й флоту цифра в 11 444 100 чоловік була зменшена на кількість осіб, які залишилися живими після війни. Це, по-перше, 1 836 000 чоловік колишніх військовослужбовців, що повернулися з полону, і, по-друге, 939 700 чоловік удруге покликаних на звільненій території – тих, хто раніше значився зниклої без звістки (з них 318 770 чоловік, що були в полоні й відпущених німцями з таборів, і 620 930 чоловік, без звістки зниклих). У такий спосіб виключено із числа безповоротних втрат 2 775 700 чоловік.

З обліком цього, загальні демографічні безповоротні втрати Збройних Сил СРСР склали 8 668 400 чоловік військовослужбовців облікового складу (з них росіян 6 537 100 чоловік) і 500 000 призовників, які безвісти пропали в перші дні війни.

Отже, загальні втрати осіб покликаних на війну з боку СРСР склали більше 9 млн. чіл. Звичайно, не всі вбиті. Хтось зволів залишитися на чужині. І не всі вбиті загинули під прапорами своєї Батьківщини. Хтось перейшов на сторону ворога.

Не враховані тут втрати партизанів і ополченців. Але в цілому цифра в 10 млн. всіх загиблих зі зброєю в руках плюс-мінус мільйон могла б викликати довіру, якби її можна було перевірити яким-небудь іншим способом крім вивчення архівних даних.

ЦІНА ПЕРЕМОГИ: ВІЙСЬКОВІ ВТРАТИ УКРАЇНИ

Смертоносним смерчем пронеслася війна над багатостраждальною українською землею, принесла їй величезні матеріальні й людські втрати. Якщо перші більш-менш досліджені й визначені, то про людський, особливо військових, ми й сьогодні знаємо мало, не можемо точно визначити їхню кількість. Це й не дивно, тому що до останнього часу документальні матеріали про наші втрати були таємницею за сімома печатками.

Лише недавно вчені одержали доступ до того, що ретельно, десятиліттями ховалося від дослідників. Зараз ми коштуємо на початку шляху до з'ясування щирих розмірів народної трагедії. Ця проблема має два взаємозалежних аспекти: перший – науково-дослідний – вивчення й найбільш точне встановлення кількості загиблих громадян України під час воєнних дій, другий носить гуманітарний характер – це з'ясування імен всіх полеглих, місць їхнього поховання й увічнення пам'яті. Саме із цією метою й ведеться багаторічна кропітка робота зі створення Книги Пам'яті України.

У цьому розділі ми зосередимося лише на втратах, які понесли військові формування, де воювали наші співвітчизники. Освітити цю проблему, не розглядаючи питання про загальні втрати СРСР, зрозуміло, неможливо, оскільки, як відомо, облік втрат (з усіма його недоліками й труднощами, породженими умовами воєнного часу, і іншими особливостями, пов'язаними з політичними позиціями керівництва країни того часу) здійснювався централізовано.

Але серед дослідників дотепер немає єдиної думки в оцінках прямих військових втрат СРСР протягом 1941-1945 гг.

Так, С.Максудов вважає, що за 1418 днів війни на полях боїв було вбито 5,5 млн., умерло від ран 1 млн. чоловік, загинули в полоні (від ран, голоду, хвороб і бойових дій на стороні німців) 1 млн. чоловік: разом – 7,5 млн. людина.

А.Рибаківський називає інші цифри: 10 млн. загиблих військовослужбовців і 5,7 млн. полонених.

Б.Соколов же підрахував, що безповоротні втрати Збройних Сил СРСР склали 13,2 млн. чоловік.

На початку 1991 року, висловлюючи офіційну точку зору військового керівництва колишнього СРСР, Г.Кривошеєв привів такі дані: загальні безповоротні втрати (убита, пропало без звістки, потрапило в полон і не повернулося з нього, умерло від ран, хвороб і внаслідок нещасних випадків) військовослужбовців Радянських Збройних Сил разом із прикордонними й внутрішніми військами становлять 8 млн. 668 тис. 400 чоловік. Саме ці дані взяті за основу й приводяться в підготовленої колективом авторів книзі "Пам'яті полеглих. Велика Вітчизняна війна. 1941-1945", випущеної науковим видавництвом "Більша Радянська Енциклопедія" в 1995 році.

У це число не ввійшли 939 тис. 700 військовослужбовців, які на початку війни вважалися зниклими без звістки, однак були мобілізовані повторно на звільненій від окупантів території, а також 1 млн. 836 тис. колишніх рядових і командирів, які повернулися з полону після закінчення війни. Санітарні втрати склали 18 млн. 344 тис. 148 чоловік.

М.Кривошеєв указує, що велика кількість солдатів і офіцерів, перебуваючи на фронті, одержували від 2 до 7 поранень, тому могли фігурувати в повідомленнях неодноразово. Цифра втрат завищувалася також тому, що воїн міг бути поранений, повернутий у лад, а потім убитий і, таким чином, двічі проходив по графі військових втрат.

Спеціально призначена для вивчення цієї проблеми група офіцерів, створена при Генеральному штабі Збройних Сил Російської Федерації, підрахувала, що безповоротні втрати воїнів-червоноармійців, українців по національності, становлять 1 млн. 376 тис. 500 чоловік, або 15,9% від загального числа втрат Радянських Збройних Сил.

На наш погляд, ця спеціальна комісія по неприйнятним, якими б вони не були, причинам, удалася до формально-статистичного методу оцінки, розрахованому на неминуче необ'єктивний результат.

Не поспішаючи з міркуваннями про мету, з якої це зроблено, відзначимо, що наведені дані, без сумніву, не відтворюють військових втрат України, тому що фіксують безповоротні втрати, враховані тільки по національній ознаці (українці). Автори такої "методики" підрахунків з легкістю відмовили в приналежності до України сотням тисяч її громадян з діда-прадіда – росіянином, білорусам, полякам, євреям, німцям, татарам, молдаванам, вірменам, грекам і представникам інших національностей, мобілізованим у ряди Червоної Армії з України, як і евакуйованим під час війни й по відомих причинах виселеним за межі України в довоєнні роки українцям, які були покликані в діючу армію з інших союзних республік і загинули в боях за свою Батьківщину й за звільнення народів Європи від німецько-фашистських загарбників.

Однак нетактовність поточної кон'юнктури в порівнянні з віковічністю історичної правди й справедливості, які, в остаточному підсумку, і є головна мета кожного сумлінного дослідника, настільки очевидна, що не вимагає спеціальних доказів. Це, зокрема, безпосередньо стосується факту неправомірного виключення московськими істориками із числа загиблих в 1941-1945 гг. громадян України інших (крім українців) національностей. Виконавці цих підрахунків навіть не намагалися аргументувати свій крок, оскільки яких-небудь аргументів на його користь просто не існує.

Подібним чином складалися відомості щодо інших народів колишнього СРСР. Випливаючи цій логіці, виходить, що, наприклад, Казахстан, перетворений у передвоєнні роки в одне із всесоюзних місць посилання, в'язниць і концтаборів, через що казахи становили й до сьогодні становлять меншості у власній країні, поніс мінімальні втрати (130 тис. чоловік, 1,5% загальносоюзного числа втрат), хоча вони, зрозуміло, більш ніж удвічі вище.

З обліком отриманих у республіках Союзу наслідків довоєнної сталінської національної політики з її стиранням національних граней і русифікацією (помнете улюблене вираження И.Сталіна: "Ми, росіяни..."?) цей спосіб "підрахунків" в остаточному підсумку дав старанно зважену незначну частину – 33,7% – всіх неросійських народів, які поклали своє життя на вівтар загальної перемоги, щоб підтвердити як би мимохідь кинуту в згаданій вище книзі думка: незважаючи на приблизну рівність у процентному співвідношенні національного складу Збройних Сил з даними передвоєнного перепису населення СРСР, "головний тягар війни виніс на собі російський народ".

Виходячи з того, що Україна протягом 1941-1945 гг. направила в Збройні Сили СРСР більше 7 млн. чоловік і кожний другий з них загинув, те, звертаючись до методу екстраполяції, є підстави затверджувати, що із загальних військових безповоротних втрат на частку громадян України випадає більше 3,5 млн. чоловік.

В.Косик уважає, що на фронті загинуло 2,5 млн. наших співвітчизників. Більше точні цифри (а не оцінки) може дати лише повна комп'ютерна обробка даних про особовий склад Червоної Армії й ВМФ, які зберігаються нині в російські (колишніх центральних) архівах.

Відносно даних про загальні безповоротні втрати, що приводяться Г.Кривошеєвим, варто взяти до уваги, що вони відображають враховані, а не фактичні дані, оскільки облік втрат в умовах бойових дій проводився неорганізовано й ускладнювався рядом причин. Ще в 1940 році були ліквідовані червоноармійські книжки, а коли був виданий указ НКО N330 (7 жовтня 1941 р.) про їхнє поновлення, сотні тисяч бійців і командирів були поховані в безіменних могилах.

В 1942 році в діючій армії почалося введення спеціальних медальйонів із двома вкладишами, на яких вказувалися біографічні дані власника й відомості про найближчого родича, його адреса, для командного й політичного складу – індивідуальні жетони з особистими номерами, які повинні були допомогти у встановленні особистостей убитих, якщо при них не залишалося документів. Однак, по-перше, не всі солдати й офіцери були забезпечені медальйонами й жетонами, а по-друге, у багатьох випадках вони виявлялися порожніми – бійці внаслідок причин психологічного порядку виймали одну, а те й обидві записки.

Є підстави затверджувати, що в госпіталях був не повний облік померлих, котрих ховали не пізніше 48 годин після смерті (як тих, чиї імена були встановлені, так і безіменних). У такий спосіб значна кількість воїнів, які вмерли незабаром після надходження до госпіталю, неминуче переходили в категорію тих, хто пропав без звістки.

Досліджуючи архіви Військово-медичного музею Міністерства оборони СРСР, В.Конасов і А.Терещенко затверджують, що у фондах музею, де зберігається більше 20 млн. історій хвороб і 32 млн. карток обліку, немає відомостей про всіх бійців, які перебували на лікуванні, списків померлих по кожному госпіталі. Справа не тільки в несумлінному веденні документації, але й у тім, що частина її загинула разом з госпіталями під час боїв, а частина була захоплена ворогом.

Заповнити пробіли могли б реєстраційні книги військових цвинтарів. Але в результаті недбалого поводження до військових могил з боку військово-медичних інстанцій написи змивалися непогодою, вигорали, багато поховань не враховувалося.

Констатуючи незадовільний характер обліку втрат, заступник наркома оборони С.Щаденко в наказі N0270 "Про персональний облік безповоротних втрат на фронті" (12 квітня 1942 р.) указав, що "на персональному обліку складається на сьогодні не більше одній третині дійсного числа вбитих".

З огляду на те, що повідомлення про втрати в ряді випадків (прикордонні бої, Київська, Кримська, Харківська оборонна й інша операції) взагалі не приходили, мабуть, варто покладатися не стільки на наявні документи, скільки на точні розрахунки й оцінки.

Самі більші втрати Червона Армія й Військово-Морський Флот понесли в першому періоді війни: за більш ніж 17 місяців оборонних боїв – 11 млн. 162 тис. чоловік. При цьому безповоротні втрати перевищували санітарні. Пік санітарних втрат падає на час наступальних боїв як на території СРСР, так і на території його східноєвропейських сусідів. Отже, головні втрати радянським військам супротивник наніс під час власних наступальних операцій, спростовуючи тезу про те, що наступальні війська несуть більше втрат, чим ті, які ведуть оборону. Червона Армія й під час наступальних боїв платила більшу данину перемогам, ніж супротивник, що оборонявся.

Однак гітлерівські загарбники також зазнавали значних втрат. Подання про співвідношення сумарних людських втрат Збройних Сил СРСР і фашистської Німеччини дає фрагмент таблиці "Співвідношення втрат у наступальних кампаніях Червоної Армії".

У цілому за всю війну на радянсько-німецькому фронті в діючій армії вийшло з ладу 48% особового складу її середньомісячної чисельності, при цьому безповоротні втрати склали 173,2%, а санітарні – 314,8%. У перекладі на абсолютні числа це значить, що якби Червона Армія без поповнення воювала всю війну, те кожний її військовослужбовець повинен був би бути майже двічі вбитий або полонений і більше трьох разів поранений або серйозно хворий.

Більші труднощі викликає встановлення кількості загиблих воїнів, що потрапили в полон. І тут серед оцінок фахівців існують розбіжності. Генерал армії М.Гарєєв уважає, що в полоні побувало 4 млн. військовослужбовців Червоної Армії, з них загинуло більше 600 тис. чоловік. Б.Соколов схильний уважати, що на 1 травня 1944 року кількість радянських військовополонених склало 5,8 млн. чоловік, з яких загинуло від голоду або знищено в таборах 3,3 млн. А.Кваша приводить такі дані: у концентраційних таборах на території СРСР загинуло 3,9 млн. чоловік.

В 1985 році у Франкфурте-на-Майне вийшла книга Д.Гернеса "Гітлерівський вермахт у Радянському Союзі", де даються узагальнені дані про радянських військовополонених: 5754000 чоловік.

Найбільше документально підтверджене й аргументоване таке число радянських військовополонених – 4 млн. 559 тис. чоловік. Кількість полонених просто вражає. От лише деякі з показників, за яких – трагедія мільйонів бійців і офіцерів Червоної Армії:

Бєлосток-мінськ (серпень 1941) – 323 тис. військовополонених;

Умань – 103 тис.;

Смоленськ-Рославль – 348 тис.;

Гомель – 30 тис. (К.Штрафт називає 60 тис.);

оз. Ільмень (серпень 1941 р.) – 18 тис.;

Великі Луки – 30 тис.;

Демьянск (вересень 1941 р.) – 35 тис.;

Київ – від 465 до 514,5 тис.;

Лугу-Ленінград – 20 тис.;

Естонія – 11 тис.;

Мелітополь – 100 тис.;

Вязьма – 662 тис.;

Керч (листопад 1941 р.) – 100 тис.;

Ізюм -Харків (травень 1942 р.) – від 207 до 240 тис.;

Балатонская операція (лютий 1945 р.) – 100 тис.

Як треба із цих даних, гітлерівці брали значну кількість полонених не тільки на початковій стадії війни, але й на останньому її етапі, коли співвідношення чинностей докорінно змінилося на користь Червоної Армії.

Варто підкреслити, що як до перелому у війні, так і після нього значну частину серед окруженців і військовополонених становили українці.

Наприкінці липня – початку серпня 1941 року на рубежі рік Синюха й Південний Буг у районі населених пунктів Тернівка, Ольшанка, Первомайськ було оточено й узяте в полон велика кількість військовослужбовців 164-й стрілецької й 96-й гірничо-стрілецької дивізій 17-го корпуса 18-й армії. Значну частину полонених становили тільки що мобілізовані, непідготовлені, необстріляні жителі Буковини.

Німці этапировали їх через пересильні табори й концтабори Умані, Білої Церкви, Бердичева. Звідти товарними вагонами перевозили в Польщу – Люблін, Пагорб, Замостье. Очевидці затверджують, що в Холмском концтаборі побувало 100 тис. військовополонених, у Замостье – 12-14 тыс. колишніх офіцерів Червоної Армії. Більшість із них умерло від голоду в цих таборах узимку 1941-1942 гг.

На завершальному етапі, коли бойові дії знову прокотилися по Україні, у німецький полон також попадала значна кількість військовослужбовців українського походження, – адже, як відомо, всі чотири Українських фронти були українськими не тільки за назвою, але й по національному складі.

Установленню точного числа уродженців України, які потрапили в німецький полон під час війни, заважає та обставина, що частина з них, зокрема ті, хто був узятий у полон у перші дні гітлерівської навали, спеціальним указом звільнялися й відпускалися по будинках. Це рішення стосувалося також німців Поволжя, прибалтів, білорусів. З липня по листопад 1941 року було звільнено 317,8 тис. червоноармійців.

Удалося встановити така кількість загиблих військовополонених радянських солдатів і офіцерів на території України (по областях):

Волинська – 78,3 тис. чіл.;

Дніпропетровська – 37,185 тис.;

Житомирська – 78,595 тис.;

Кам'янець-Подільська – 255,8 тис.;

Київська – 100 тис. (тільки в Дарницькому концтаборі 69 тис.);

Львівська – 182 тис.;

Миколаївська – 30,699 тис.;

Полтавська – 109,095 тис.;

Рівненська – 57,996 тис.;

Станіславська (Івано-Франківська) – 126 тис.;

Сумська – 67,2 тис.; Тернопільська – 22,732 тис.;

Харківська – 22,7 тис.; Херсонська – 50,8 тис.

По інших областях є загальні дані загиблих мирних жителів і військовополонених.

Усього в Україні було знищено близько 1 млн. військовополонених; на території Білорусії – 800 тис., у Литві, Латвії, Естонії – більше 400 тис., у Польщі – більше 1 млн. чоловік. Самі більші місця трагедії військовополонених в Україні – Уманська яма, Дарницький ліс, Бабій Яр, табори в Рівнях і Львові.

Польський дослідник Р.Назаревич називає загальну цифру загиблих військовополонених червоноармійців – 3,7 млн. чоловік, відзначаючи, що тут не враховано ті, хто прийняв мученицьку смерть на окупованій території РСФСР, а також на території Німеччини й окупованих нею держав або її союзників.

Недавно прийшло повідомлення про 18 тисячі радянських військовополонених, які знайшли смерть на території Фінляндії. А скільки ще невідомих більших і малих місць, де лежать тисячі радянських воїнів?

Скорботний мартиролог був би неповним без обліку втрат (ще не полічених остаточно), радянських партизанських загонів і підпілля.

Втрати учасників визвольних рухів 40-х – початку 50-х років також поки остаточно не визначені. За мінімальними оцінками, втрати ОУН склали 5-10 тис. людина, максимальним – 18-20 тис., УПА – 57 тис. чоловік.

Підсумовуючи сказане, виходимо на оцінку прямих військових втрат українців і громадян України інших національностей в 1941-1945 гг. Вони свідчать, що тільки в складі Червоної Армії за цей час загублено 3,5 млн. наших співвітчизників.

Якщо підсумувати загальні військові втрати держав, з якими воював СРСР, то виходить, що в ході бойових дій вони втратили 8 млн. 649 тис. 500 чоловік (з них: Німеччина – 6 млн. 923 тис. 700 чіл.; Угорщина – 863 тис. 700 чоловік; Румунія – 680 тис. 800 чоловік; Італія – 93 тис. 900 чоловік).

Військові ж втрати тільки однієї України становлять майже половину військових втрат всіх західних держав гітлерівського альянсу разом узятих. І це ще далеко не остаточні дані. Над їхнім уточненням ще довго прийдеться працювати вченим, слідопитам, військкоматам, всім тим, кому дорога пам'ять про кожну людину, який від нас забрала війна.

ЦЕ ПОТРІБНО ПАМ'ЯТАТИ! І МИ БУДЕМО ЦЕ ПАМ'ЯТАТИ!

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua