Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Русь і Московія – погляд іноземців

Киянин Передрук | 8.04.2008 12:44

6
Рейтинг
6


Голосів "за"
9

Голосів "проти"
3

Передрук. Факти і аргументи з історії.
Рабле виявляв інтерес до того, де проходить межа між Європою і Азією, а також цікавився тим, до якої з цих частин світу належить таємнича Московія (щодо Русі, тобто України, сумнівів у цьому питанні в нього не було, він відносив її до Європи).


Важливо зазначити, що концепція Київської Русі як вихідного етапу історії України знаходить певне підтвердження і в західноєвропейських історико-літературних джерелах XVI-XVIII ст. В цих джерелах, починаючи з "Трактату про дві Сарматії" (1517 p.) М. Меховіти й "Нотаток про Московію" (1549р.) С. Герберштайна, нерідко з'являються екскурси в історію Київської Русі, причому характерно, що з'являються вони здебільшого в описах "Русії", тобто України, а не "Московії", тобто Росії. А це є переконливим свідченням того, що в Західній Європі того часу Київську Русь пов'язували переважно з Україною, а її історію – з українською історією.... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.29]

В історії ознайомлення всієї Європи зі східнослов'янським світом явищем епохального значення став "Трактат про дві Сарматії" ("Tractatus de duabus Sarmatiis Asiata et Europea", 1517) польського вченого-гуманіста Матвія з Мехова, або Матвія Меховського чи Меховіти...[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.109]

"Європейська Сарматія" у нього – це фактично вся Русь у давніх її межах з прилеглою до неї Прибалтикою. "В Європейській Сарматії, – говориться в трактаті, – є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками Віслою на заході й Танаїсом на сході" (66, с. 48)... Він поділив "європейську Сарматію" на "Русь" і "Московію", включивши до "Русі" українські й білоруські землі, які тоді входили до Польсько-Литовської держави. Відповідно "русами" або "рутенцями" він називає лише населення України й Білорусі, а щодо населення Московської держави, то воно виступає у нього під назвою "москів" або "московитів". [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.111]

Українським землям в основному присвячений перший розділ другої частини трактату під характерним заголовком "Про Русію, її округи, великі багатства і все, що там є". В ньому Меховіта описав географію України, її флору і фауну, природні багатства, заняття населення, її "основні провінції" – Галичину (яку він називає "Руссю" у вузькому значенні слова), Волинь і Поділля, причому до останньої провінції він, як і інші польські географи епохи Відродження, відніс усе Правобережжя....[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.112]

Суть її в тому, що історія Київської Русі пов'язується у Меховіти з "Русією", тобто Україною, і виступає як її безпосередня історія. І слід сказати, що цієї ж історичної моделі дотримувалися численні автори західноєвропейських пам'яток XVI-XVIIcт., які писали про східнослов'янський світ: екскурси в історію Київської Русі з'являлися у них здебільшого не в розділах про "Московію", а в розділах про "Русь", тобто про Україну... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.113]

Найавторитетнішим і найуживанішим джерелом для цих видань XVI ст. послужив "Трактат про дві Сарматії" Меховіти. Так, на ньому ґрунтуються розділи про Русь, тобто Україну ("De Russia sive Ruthenia") і про Московську державу ("Moscovia") , у творі німецького космографа Й. Боемія "Звичаї, закони і обряди різних народів", що вийшов 1520 року і потім багато разів перевидавався у різних країнах (149, с. 173-177, с. 182-184). В середині XVI ст. з'явився також його італійський переклад (Венеція, 1566 р.). У третій книзі цього твору маємо групу невеликих розділів про "сарматські країни", яка відкривається названим вище розділом "Про Русію або Рутенію" продовжується розділами про Литву (с. 177-179), Лівонію й Пруссію (с. 179-182), Московську державу ("Moskovia", с. 182-184) і завершується розділами про Польщу (с. 184-185) і Угорщину (с. 186-189). Як бачимо, Боемій також чітко дотримувався "страбонівського" етнічно-географічного принципу у викладі матеріалу і не лише поставив Русь на перше місце серед "сарматських країн", а й приділив найбільше місця описові її звичаїв, законів і обрядів... в географічних визначеннях він включив до Русі лише Україну, а Московії відвів окремий розділ ... Та перше місце серед видань цього типу слід відвести "Космографії" німецького вченого-гуманіста XVI ст. С. Мюнстера (328)...[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.120]

Окремі розділи в "Космографії" Мюнстера відведено Польщі. Литві з Самогітією, Русі та Московії. Всі вони йдуть під загальною шапкою "Сарматії", до якої Мюнстер ще включив Угорщину і Волощину, посилаючись у визначенні її меж на Птолемея: "Ці країни Птолемей разом називав Європейською Сарматією" (328, с. 1090). Цікаво, що Галичину він виключив з опису Польської держави і відніс її характеристику до розділу, присвяченого Русі, тобто Україні... Але слід зазначити, не лише Меховіта, а й інші джерела, якими користувався Мюнстер, наводили його на таке тлумачення. Особливо це стосується Деція, який, залишивши Русь у складі "європейської Сарматії", відніс Московію до "азіатської Сарматії" (491, с. 312)... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.120]

У другій половині XVI ст. описи України з'являються у французьких космографіях А. Піне, Ф. Бельфоре і А. Теве... у космографії А. Піне, відомості про Русь, тобто про Україну, дуже скупі й найзагальніші, хоч вона й названа серед найважливіших країн Східної Європи, поряд з Польщею, Московією і Татарією (351, с.6-7)... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.123]

У розділі, відведеному Великому князівству Литовському, Теве, слідом за Герберштайном, центральне місце відвів оглядові тогочасної України, називаючи її за вже усталеною на Заході традицією Руссю. Досить своєрідний у нього опис Києва – спалах поетичної фантазії на основі сухої й діловитої інформації Герберштайна... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.124]

Згадки про Русь (Україну), а також окремі "руські епізоди" з'являються також у творчості деяких видатних письменників західноєвропейського Відродження. Так, ці згадки знаходимо у Франсуа Рабле, який відзначався характерними для ренесансної літератури людинознавчо-етнографічними інтересами, поєднуючи в собі, за визначенням А. Мансюї, риси Плінія Старшого та Бальзака (886, с. 9).

Рабле виявляв інтерес до того, де проходить межа між Європою і Азією, а також цікавився тим, до якої з цих частин світу належить таємнича Московія (щодо Русі, тобто України, сумнівів у цьому питанні в нього не було, він відносив її до Європи). Переконливої відповіді на згадане питання він не знаходив, але схильний був вважати, що Московська держава розташована в Азії (867, с. 183-185,305-308;886, с. 9-17). З трьох згадок про Московію в романі Рабле "Ґаргантюа і Пантаґрюель" дві якраз такого географічного змісту, а одна- змісту радше військово-політичного. Останню знаходимо в епізоді військової наради з першої книги роману, де капітан Мердайль заявляє королю Пікрохолю, який зібрався завоювати весь світ: "Короткий наказ, який ви пошлете московитам, в одну мить приведе на поле бою під ваші прапори чотириста п'ятдесят тисяч добірних вояків" (360, І, с. 128).

У характерній для Рабле жартівливо-гіперболічній формі тут відтворено ті чутки про військову силу Московської держави, які в середині XVI ст. ширилися в Західній Європі. В цьому ж епізоді згадується й Русь, тобто Україна за ономастикою, прийнятою в той час на Заході, її названо в числі країн, які розпаленій уяві вояцтва Пікрохоля ввижаються завойованими: "Нарешті, пропливши казковим морем (par la mer fabuleuse) і минувши сарматів, – іронічно пише Рабле, – вони перемогли і підкорили Пруссію, Польщу, Литву, Русь, Волощину, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і вступили в Константинополь - (там само. І, с. 127).

Як бачимо, Русь з'являється у Рабле в групі країн Східної і Південно-Схід-ної Європи, які в ренесансних трактатах, космографіях та інших джерелах включалися до "європейської Сарматії" (за винятком хіба що балканських). У зв'язку з цим слід зауважити, що в російських перекладах роману Рабле назва Russie в наведеному пасажі неправильно перекладається як "Росія". Насправді ж тогочасна Росія для Рабле – це Московська держава, Московія, яку він і згадує окремо в своєму романі. Для Рабле та інших гуманістів Відродження "Русь" і "Московія" аж ніяк не були етносинонімами, як це виходить у згаданих російських перекладах. За словом "Русь" у Рабле стоїть досить визначений етнічно-історичний зміст: ідеться про українські землі, які в своїй сукупності на тогочасному Заході називалися Руссю. Гадаю, цей зміст необхідно з можливою адекватністю передавати в перекладах, уникаючи його нівелювання... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.127]

"Руські алюзії" маємо також у поемі Л. Камоенса "Лузіади", вершині літератури португальського Відродження (50)... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.128]

І тут же, продовжуючи поетичний опис Східної Європи, Камоенс називає країни й народи, які в новий час заселили її простори, і між ними "рутенців" і "московитів", тобто українців і росіян..."Від цього моря (Балтійського. – Д. Н.) до Дону живе дивовижний народ, рутенці, московити й лівонці, які були колись сарматами" (там само)...[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.129]

До тих історико-літературних пам'яток останньої третини XVI ст., роль яких в ознайомленні Західної Європи з Україною була особливо значною, належіть "Опис Європейської Сарматії" ("Carmatiae Evropeae Descriptio") Алесандро Ґваньїні...[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.141]

Тут знаходимо не тільки географічно-етнографічні описи Волині, Галичини, Поділля і Київщини, а й нарис з історії України (за термінологією автора – Русі) від часів Київської Русі до середини XVI ст. Важливо зафіксувати, що Ґваньїні теж чітко відрізняє Україну (Русь) як від Польщі, так і від Московії і теж розглядає історію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства саме як її історію. Докладніше й послідовніше розвиває Ґваньїні цей погляд у польсько-мовному виданні "Хроніка Європейської Сарматії", де історія Київської Русі й Галицько-волинського князівства трактується як етапи історії однієї держави від Х до середини XIV ст. Слід ще зазначити, що цей нарис з історії України ґрунтується переважно на західноруських, тобто українсько-білоруських літописних джерелах.... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.143]

Серед творів західноєвропейської історіографії про Визвольну війну українського народу найбільшого розголосу набула "Історія війни козаків проти Польщі" П'єра Шевальє... Шевальє правильно визначив українців як окремий народ у його тогочасних етнічних межах, але називав його "русами" (les Russes) або "русинами" (les Russiens), що, слід сказати, не вело до злиття його з росіянами, яких именовано у нього "московитами" (les Moscovites). Завершуючи характеристику козаків, він наголошував, "що козаки – це тільки військо, а не народ, як багато хто думав", але військо народного, селянського походження "на зразок французьких франтірерів часів Столітньої війни" (там само, с. 98) [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.303]

Отже, можна констатувати, що в Західній Європі другої половини XVI ст. існували досить визначені уявлення про український народ у його тогочасних етнічних межах, але назви "Україна" й "українці" в цьому значенні не вживалися. Народ називали "руським", або "рутенським", а в поняття "Україна" вкладали лише характеризований вище історично-локальний зміст. І це, зрештою, було не чим іншим, як відбиттям тієї системи етнічно-політичних понять, яка існувала в самій Україні. Тут наприкінці XVI і в XVII ст., в умовах запеклої релігійно-політичної і національно-визвольної боротьби, народ самоусвідомлювався як "народ руський", як "Русь", котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій "латинської Польщі".

Згадаймо й те, що козацтво в час свого розквіту відчуло себе репрезентантом і захисником усього "руського народу"; це дістало яскраве вираження в діяльності Богдана Хмельницького, в його прагненні "визволити народ руський весь", в межах, що їх сягала влада великих київських князів і дотепер звучить руська мова (576, с. 505). Водночас і український народ у цілому, і козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з "Московщиною" і "московськими людьми", хоч і вбачали в них одновірців.

Таким чином, у західних джерелах XVII ст. українські землі в їх сукупності визначалися, як правило, етнонімом "Русь", куди включалася й Україна, "земля козаків", яка викликала особливу зацікавленість. Щодо Російської держави, то вона там звичайно виступала, як і в попередньому столітті, під назвою "Московія"... Деякі західні джерела XVII ст. фіксують і той факт, що "руси" й "московити" говорять різними мовами і називають ці мови відповідно "руською" і "московською", маючи на увазі розмовну мову.


Так, у своїй реляції з Москви австрійський посол Я. Генкель фон Доннесмарк, інформуючи також про українських козаків, чітко розрізняє Московію і Україну, причому мову першої він називає "московською", а другої – "руською" (95, с. 63-64). Зокрема, про польського посольського секретаря Ганса Ґритина в реляції говориться, що він "дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами" (там само, с. 64). Зазначу, що таке ж розрізнення українців і росіян, "русів" і "московитів" було прийняте в той час і серед західних та південних слов'ян. Я не кажу тут про Польщу, де воно усталилося вже в XV-XVI ст., про що свідчать численні історико-літературні пам'ятки й джерела, характеризовані в попередніх розділах. У XVII ст. воно поширюється в Чехії, зокрема властиве воно було Я. А. Коменському, який писав у "Короткій історії слов'янської церкви": "Серед слов'янських народів першими християнами стали болгари, за ними швидко пішли інші племена цієї ж мови... серби, боснійці, хорвати, і сталося це внаслідок діяльності Кирила й Мефодія, грецьких єпископів, які знали слов'янську мову. Потім християнство прийняв моравський князь Сватоплук і чеський Борживій, далі Польща і, нарешті, руси й московити" (267, с. 16-17).

Те ж саме спостерігається і серед південних слов'ян, наприклад, відомий болгарський історик і письменник Паїсій Хилендарський говорить у своїй "Історії словено-болгарській" (1762 р.), що йому довелося перечитати "рукописні й друковані книги, що їх руси й московити спеціально видали про слов'янський народ" (75, с. 24). Тут теж "руси" – українці, у примітці на тій же сторінці він називає "русом" Інокентія Ґізеля, за "Синопсисисом" якого викладає стародавню історію. Отже, в Європі XVII ст. Російська держава була знана здебільшого під назвою "Московії". Поряд з тим у другій половині століття, особливо в дипломатичних документах, дедалі частіше починають називати її "Росією". Оскільки ж у західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми "Русь" і "Росія", це загрожувало плутаниною, що її автори деяких пам'яток пробували уникнути в оригінальний спосіб.

Так, уже згадуваний німецький бароковий історик Еразм Франціск, який багато писав про Україну в своєму "Новому Флорусі" і в книзі про турецьку агресію в Україні й Угорщині в 70-х pp. XVII ст., росіян називає або "московитами" (Moscovitem), або ж новонімецькою формою етноніму "Russen"; наприклад, він пише, що "schlugen sie (козаки. -Д. Н.) sich zu ihren Religions Genossen den Russen oder Moscovitem" ("робили вони походи й на своїх одновірців росіян або московитів") (208, с. 156-157). Коли ж виникає необхідність назвати весь український народ, а не тільки козаків, Еразм Франціск вдається до старонімецької форми етноніму "Reussen", з яким зустрічаємося в німецькому середньовічному епосі й рицарській поезії і якою називали Київську Русь. Наприклад, він пише: "Богдан Хмельницький зібрав під свої прапори двісті тисяч завдяки тому, що всі руси стали тоді віроломними бунтівниками (weil ganz Reussen damals untreu und rebellisch worden) " (там само, с. 154). А в "Новому Флорусі" вже на самому початку він говорить про "повсталих козаків і русів" ("rebellischen Cossaken und Reussen"), розуміючи під останніми все населення тогочасної України по Сян і Віслицю (209, с. 1-2).

Відповідно вся тогочасна Україна у нього виступає під старонімецькою назвою Русі (Reussen), тоді як Росія у нього – Russland. Щодо італійських і французьких пам'яток другої половини XVII ст., то вони цілком дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу називають "Руссю", а другу "Московією"... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.364]

Можна також сказати без перебільшення, що в XVII ст. у Франції й Італії, Німеччині й інших країнах Заходу про Україну знали набагато більше й уявляли її набагато точніше, ніж у пізніші епохи, в XIX й XX ст., коли вона була інтегрована Російською імперією і її наступницею Радянською імперією. В західноєвропейській рецепції XVII ст. і значною мірою XVIII ст. чітко диференціювалися "Русь" і "Московія", тобто Україна і Росія, в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши "Русь" і "Росію", і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.367]

Матеріали, наведені у відповідних розділах дослідження, дозволяють внести істотні корективи у схему ознайомлення Західної Європи з Київською Руссю, яка була вироблена російською офіційно-імперською історіографією і перенесена в радянську історичну науку. За цією схемою, зацікавлення Київською Руссю на Заході та пізнання її було цілком пов'язане зі зростаючим інтересом до Російської держави, яка виходить у XVI ст. на європейську арену й відіграє дедалі більшу роль у європейській політиці. Насправді ж у західних історико-літературних пам'ятках XVI-XVII ст., що містили описи східнослов'янського світу, екскурси в історію Київської Русі з'являлися переважно не в матеріалах про "Московію", а в матеріалах про "Русь", як за усталеною ономастичною традицією називалася в цих пам'ятках Україна. Причому в багатьох із них, від "Опису України" Боплана до "Анналів Малоросії" Шерера, незмінно наголошувався спадкоємний зв'язок України з Київською державою... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.518]

Принципове значення має питання про ономастику України в західноєвропейських джерелах, особливо в межах XVI-XVIIIcт. Як показано вище на матеріалі численних джерел, у той час на Заході за українськими землями в їх сукупності закріпилася назва "Русь", назва "Україна" десь із середини XVII ст... Слід зазначити, що це відповідало тій системі етноісторичних понять, яка існувала в самій Україні, де народ самоусвідомлювався як "народ руський", як "Русь", котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій "латинської Польщі". Водночас і український народ в цілому, й козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з "Московщиною" і "московськими людьми", хоч і вбачали в них одновірців.

Отже, в західних джерелах XVI-XVIII ст. Україна виступала під назвою "Русі", а народ називався "русами" або "рутенцями", включаючи й козаків, які викликали найбільшу зацікавленість. Деякі джерела фіксували й той факт, що "руси" і "московити" говорять різними мовами і називали ці мови відповідно "руською" і "московитською". Разом з тим, особливо у XVIII ст. і передусім у дипломатичних документах та політичній літературі. Російську державу все частіше починають називати "Росією". Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми "Русь" і "Росія", то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України.

Якщо в західноєвропейській рецепції XVI-XVII і значною мірою XVIII ст. досить чітко розрізнялися "Русь" і "Московія", тобто Україна і Росія, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши "Русь" і "Росію" з часів Київської Русі (чому найактивніше сприяли імперська політика й наука), і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність. Точніше кажучи, в ХІХ-ХХ ст. ця ідентифікація була некритично прийнята Заходом від Російської імперії та її наступниці, радянської імперії, і, як слушно писав І. Лисяк-Рудницький, "нам ще довго доведеться проти цих закоренілих поглядів (чи пересудів) боротися" (597, с. 25).Дмитро Наливайко Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К.: Основи, 1998. – C.29, 109, 111-113, 118, 120, 122-124, 126-129, 141-143, 303, 362-364, 367, 518, 522- 523.

"Римська карта 1508 p. позначає Україну Руссією (Russia), а нинішню Росію – Московією; карта 1529 р. називає Україну Сарматією, а Росію – Московитією (Moscouvi); карта 1532 р. з Базеля Україну іменує Сарматією, а Росію – Московією; на італійській карті 1565 р. Україна позначена як Русь (Russia), а Росія – Московія.

А от на французькій карті 1572 p., зробленій за наказом короля Карла IX, Наддніпрянщина вже названа Україною; так само зроблено й на іншій французькій карті 1582 p., a також на італійських картах 1641 та 1657 pp., на знаменитому глобусі Карнеліуса (1660-70 pp.), на французькій карті Дювеля (1669 p.), уславлених зображеннях нашої землі відомого французького мандрівника Гійома де Боплана (1650 p.), англійській карті Модерна (1700 р.), голландського географа Фредеріка де Вітта (1665-80 pp.), австрійській карті Матея Севтері (1773 р.) та багатьох ін. [1- Шелухин С. Назва України. Назва України в стародавніх географів // Хроніка – 2000. Наш краї. – 1992. -Вип.2. -С.50-63.]

Щоб повніше зрозуміти неповторність геополітичного становища України, коротко торкнемось аналогічних даних про її великого сусіда, тобто Росії [2]. Посол Республіки Венеція Амбросій Контаріні, котрий здійснив у 1473-77 pp. подорож до Персії, попутно відвідав Польщу, Україну та Росію. Зокрема, до Москви він прибув 26 вересня 1476 р. і був представлений Великому князю Івану III Васильовичу, якого він іменує, між іншим, "Signor delia gran Rossia bianka", тобто "Володар великої білої Росії". Але набагато поширенішим було вживання назви "Московія", причому автори досить чітко усвідомлюють різницю між Руссю і Московією. Як зазначено в назві праці барона Сигізмунда Герберштейна, котрий у 1517-1526 pp. двічі бував у Москві з посольськими (від імператора Максиміліана) справами. Свої враження та спостереження він виклав у трактаті "Нотатки про Московію". Вже в заголовку дипломат зазначає, що в цій книзі "прихильний читач знайде опис Россії (Russiae) чи, як вона нині називається від імені своєї столиці, Московії (...Moscoviae)..." Ця книга вперше видрукувана ще 1549 р. у Відні. Отже – Московія, а не Русь. Так само про Московію пишуть: Альберто Кампензе (1523), голландський вчений і богослов, – "Московія" і "московити" (Moscovia et Moscouiti); Йоанн Фабрі, радник та духівник римського короля Фердинанда, у трактаті "Лист про віровизнання московитян, котрі живуть біля Льодовитого океану і про догмати їх, до Фердинанда, ерцгерцога Австрійського, від 18 вересня 1525 року" – "Московія" і "московити" (Moscorum et Moscovitarum);

Марко Фоскаріні, посол Венеції в Москві у 1537 р., у праці "Історична повість про Московську імперію" -"Moscovitico", або Московська імперія ("Moscovia", "Moscovitico Imperio"); Паоло Джовия, єпископ міста Комо, у 1523 р. зустрівся у Римі з послом Василія IV Івановича і, за дорученням папи Климента IV, розпитав його про далеку країну, а свої враження виклав у трактаті "Про посольство Василя, Великого князя Московського, до Першосвященика Климента VII" – Московія і Московичі ("Moscoviae et Moscovitatum"). I такі приклади можна продовжувати скільки завгодно. Англійський капітан Річард Генслер (1553-56 pp.) – "Moscovia", дипломат Ганс Шлітте (1554 p.) -"Moscoviae", "Muskowithen"; Себастьян Кабота, венеційський мореплавець (1556 p.) – "Moskovia"; капітан Антоній Дженнінсон (1557-71 pp.) – "Moscoviae", "Muscovite"; Франческо Тієполо, венеційський посол (1560 р.) - "Moscovia", "Moscovitico Imperio"; військовик Алессандро Тваньїні (1560 р.) - "Monarcha di Moscovia"; Філіпп Перністайн, посол римського імператора Рудольфа II (1579 р.) – "Moscovia"; Антоніо Поссевіно, єзуїт та дипломат (1581-82 pp.), посол папи Григорія XIII в Москві, – "Moscovia et Moscoviticis". Італійський співак, придворний польського короля Сигізмунда III Алессандро Чиллі, котрий бував у Московії в 1606-08 pp., – автор "Istoria di Moscovia" (1627 p.).

Між іншим, Карл Маркс, якому аж ніяк не можна відмовити в глибокому знанні європейської історії (згадаймо його характеристику Запорізької Січі як "християнської козацької республіки"), писав про Росію XIII – XVI ст. саме як про "Московію", тоді як для XVIII ст. він уже починає використовувати, власне, термін "Росія" (Маркс К. Разоблачение дипломатической истории XVIII века // Вопр. истории. – 1989. – N4. – С. 5-7, 10.), наприклад: "Іван (III. – В. К.) звільнив Московію..." І далі: "Здивована Європа, на початку правління Івана ледве знаючи про існування Московії, затиснутої між татарами та литовцями, була ошелешена раптовою з'явою на її східних кордонах величезної імперії, і сам султан Баязид, перед яким тремтіла Європа, вперше почув зарозумілу мову московитів" (Там само. – С. 6-7.).

У цій думці схоплено момент трансформації певної геополітичної реальності в реальність політичну. Невідомий автор XVI ст., мабуть, італійський купець, котрий відвідав у 1553 р. Росію, залишив невеликий твір під назвою "Relatione dell' Imperio Ducato di Moscovia", тобто "Звістки про Московську державу". Тут ми знаходимо характеристику геополітичних обширів тодішньої Росії. Вона простилається від жертовників Александра Великого, що біля гирла Танаїса (Дону), аж до краю твердої землі. І далі автор пише: "Московія межує на сході зі скіфами, котрі нині звуться татарами; на заході з Брусією (Пруссією. – В. К.); (Лівонією...); на південь – з татарами, що живуть біля Меотійського озера, а на схід, біля Борисфена і Танаїcа, з Россією (la Rossia) ж і з Литвою".

Автор цілком свідомий різниці між Україною та Московією: "Росій дві, – зауважує він, – одна, простора, лежить у напрямі Герумнського лісу, а інша, на берегах Азіаче (Аzіасе) (?), прилягає до Польщі та Семиградії..." Прикметно, що, ведучи мову про походження московитів, автор зазначає, що вони походять начебто від лівонців та татар, котрі жили на берегах Волги. Інакше кажучи, як щодо самої країни, так і її людності, італійський сучасник певний їх відмінності і осібності, в тому числі щодо України.
[В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма... -C.22]

Досить довго, щонайменше від 1601 по 1613 р., жив у Росії саксонець Конрад Буссов, котрий свої враження описав у трактаті "Збурений стан Російського царства в урядування царів Федора Івановича, Бориса Годунова, особливо Димитрія, а також Василія Шуйського..."

Людність цієї країни він усюди іменує "московитами". Що ж до українців, то про них свідчить його опис урочистої зустрічі Димитрієм Марини Мнішек у Москві: "Цар вислав назустріч своїй нареченій всю свою придворну свиту: князів, бояр, німців, поляків, козаків, татар і стрільців..." Отже, в Росії – московити, а в Україні – козаки...[В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. -К.: "Наукова думка", 2000. – С.20-23.

Перепрошую, – не можу вставити мапу. Киянин.

Мапа 1755 р. "4 Carte de l'Europe divisee en ses Principaux Etats. 1755" Україна – це "Russie" ("Русь"), а Московія це "Moskovie" ("Московія"). В Русі – області навколо Києва написано "Gouv-T de KIOWIE" ("уряд Київа")

Перепрошую, – не можу вставити мапу. Киянин.

Мапа 1754 р. "III Carte de l'Europe.1754" Україна – це "Russie" ("Русь"), а Московія це "Moskovie" ("Московія").

Atlas Minor sive Geographia compendiosa in qua Orbis Terrarum paucisattamen novissimis Tabulis ostenditur. Atlas Nouveau, contenant toutes les parties du monde, Ou font Exactement Remarquees les Empires, Monarchies, Royaumes, Etats, Republiques, &c, &c, &c. Receuillies des Meilleurs Auteurs. A Amsterdam, chez Regner & Josue Ottens.

Palairet J. Atlas Methodique, compose pour l'usage de son altesse serenissime monseigneur Ie prince d'Orange et de Nassau stadhouder des sept provinces-unies, etc. etc. etc. Par Jean Palairet, agent de LL. HH. PP., les etats generaux, a la cour Britannique. Se trouve a Londres, chez Mess. J. Nourse & P. Vaillant dans Ie Strand; J. Neauime a Amsterdam & a
Berlin; & P. Gosse a La Haye. 1755.

Михалон Литвин секретар польського короля Сигізмунда II Августа у своїй книзі, виданій у 1615 році "О норовах татар, литовців, і московітів" писав: "Пройдя оттуда дальше, они покорили соседний народ ятвягов (jaczvingos), потом роксоланов (roxolanos), или рутенов (ruthenos), над которыми тогда, как и над москвитянами (Moscis), господствовали заволжские татары... Здесь в соборной церкви блаженного Станислава (Stanislai), крытой свинцом с золочеными верхами, украшенной также драгоценными каменьями, вместе со многими золотыми, серебряными сосудами, сгорело и около трехсот старинных знамен, добытых в победах над роксоланами, москвитянами (Moscorum), алеманами (Alеmanorum) и другими народами... Она была владением князей Руссии и Московии..."

Lithuani M. De moribus Tartarorum, Lithvanorum et Moschorum. Fragmenta X. – Basileae, 1615.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua