Підпис: "Українська громада Києва"
Цікаво. Отже, в нашій столиці є багато громад, і лише одна з них – українська, на чому й мусить наголошувати. Важко уявити, аби у багатонетнічному Парижі французи створили "Французьку громаду". І зовсім не тому що їх там більшість – навіть у протилежному випадку "французької громади" не було б. Тому що етнічні французи – стрижневий елемент державної французької нації і подібне формулювання означало б втрату такого почесного статусу.
Рух українських громад був актуальний ще сторіччя тому. В Російській Імперії у такому форматі могли гуртуватись носії української ідентичності, в той час як більшість їх земляків в той час і етноніма-то такого не чули "українець", називаючи себе малоросами, хохлами, козаками та ще бозна-як.
В багатоетнічних містах і містечках Галичини для українців також дуже важливо було відчути себе певною цілісністю – "громадою" – особливо поряд з доволі потужними згуртуваннями поляків, жидів, австрійців. На 1930-ті роки у Львові мешкало лише 17% українців – тож термін "українська громада" був тоді доволі актуальний.
Згодом активний український рух перенісся у діяспору. Там вже напрацьований досвід організованих етнічних громад Галичини виявився доволі доречним. У 60-х роках українці Канади примудрилися навіть розробити проект про "багатомовну провінцію Квебек", де однією з офіційних мов мала б бути українська; на жаль, його не було зреалізовано. Я же мовчу про кількість виданої літератури, якість якої часто перевершує більшість видань національного дискурсу періоду новітньої Незалежності.
Не дивно, що за найменших можливостей національного відродження український рух на рідних землях почав відроджуватись у звичній формі: етнічних громад. І якщо в Галичині ефект масовості руху дозволив швидко перерости цю стадію, то на схід від сакральної мегарічки Збруч "свідоме українство" так і залишилось у своїх громадах. А оскільки інших потужних громад подібного спрямування авколо не було (нарід переважно лишався аполітичним та апатичним) – то й громади почали загнивати у власному соку. Всі ці зачепилівські та круподеринецькі осередки "Просвіти", КУНу", "Руху" та інших нацпатівських кантор перетворились на збіговисько пенсіонерів та співчуваючих. Котрі реально нічого не вирішують. А, так, віршики пишуть – про славну козацьку націю, червону калину і соловейка.
Окремий пункт – молодіжні органзації: починаючи від нечисленного (і геть марґінального в порівнянні з попередніми епохами) "Пласту" – і до численних згуртувань богатирів у камуфляжних штанях з грізними назвами. Зазвичай ці структури доволі замкнені, самозадоволені і не схильні до розширення. "Хто не з нами – хай іде лісом" – найтолерантніше їхнє гасло.
Найцікавіше – що адепти "громадівського" формату вперто не помічають за деревами лісу: навколо них живе народ – той самий, про який вони так часто говорять – і цей народ вже давно вважає себе українським. Так, він не фанатіє від Бандери і не знає, що треба відповідати на "Слава Україні" – але ж йому ніхто про це й не казав на достатньо якісному рівні! Туалетного формату книжички штибу "Як кляті чужинці жерли наше сало" (Дрогобич: "Відродження" – 1998, наклад 500 примірників) – не враховуємо.
А народ стомився. Від дезорієтації, безпросвітності, порожнечі після краху більшовицьких ілюзій. Лише ледачий не помічав цієї втоми – а "громадники" – переважно саме такі, адже триндіти між собою значно легше, ніж рідну нести ідею до рідної нації. Для особливо талановитих – народ влаштував Революцію. "Хочемо жити краще!" – ось її основне гасло. От тут-то треба було вийти і розповісти про свій шлях до кращого, подискутувати, адаптувати ідею... Але "громада" заспокоїлась перемогою "наших" політиків – і пішла у свою стихію, рідний марґінальний формат. Туди, де всі свої, нема цього незрозумілого і надто справжнього народу, котрий не шанує Бандеру.
Ну, що ж, горбатого могила виправить. А нам своє робить – форматувати матрицю.
