Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Україна та Росія 18-19 ст.очима іноземців

Орест Форко | 21.09.2007 16:17

12
Рейтинг
12


Голосів "за"
14

Голосів "проти"
2

Українські землі, перебуваючи в складі Російської імперії,все ж залишались дуже відмінними від решти територій.Про це свідчать записи різних іноземних мандрівників що в ті часи перебували там.

Українські землі, перебуваючи в складі Російської імперії,все ж залишались дуже відмінними від решти територій.Про це свідчать записи різних іноземних мандрівників що в ті часи перебували там.Велику вартість мають спогади данського посла Юля Юста, що в роках 1709-1712 був у Росії, а в році 1711 переїздив через цілу Україну. Посол не тільки докладно описує свою подорож, але робить широкі порівняння життя, побуту і культури України Мазепиної доби з життям Московщини. І хоч данський посол перебував на Московщині в характері представника союзної держави, то все таки опис життя і побуту московського народу зовсім не є позитивним для них.

Про побут і життя росіян посол пише досить багато і не може надивуватися диким, грубим і варварським звичаям:

,,В Росії від усіх недуг лікують три лікарі: перший лікар – це російські лазні ("бані"), другий – горілка, котру п'ють як воду або пиво всі ті, котрим дозволяють засоби, і третій – часник, котрий росіяни вживають не тільки як приправу до кожної страви, але також їдять сирий серед дня. Через те від них завжди страшно смердить, а чужинець, що приїзжає до Росії уперше й не звик до того смороду, рішучо не в стані сидіти в них у кімнаті, особливо при численному товаристві"... (ст. 297).

"Вживаючи огидну страву, до того ще вдягаючись скрайно неохайно і брудно, звичайно без білизни, росіяни розповсюджують від себе такий огидний, поганий сморід, що проживши три-чотири дні у тій самій кімнаті, остаточно отруюють в ній повітря і на довший час залишають після себе сморід, так що для чужинця кімната залишається неможлива для замешкання'' (ст. 299).

Загалом характеристика росіян і російських достойників у данського посла знаходить постійно такі вислови, що вони "пихаті, чванькуваті, усіх у чомусь підозрівають, скупі, шкаредні, дрібничкові, тупі, грубіяни, незграбні, брехливі, неосвічені."

Та найбільше пише про безнастанні пиятики у москалів, не тільки у державних достойників, але також у царя Петра І, що завжди були в супроводі огидного безчинства.

"Окруження царя поводилося без совісти і стиду: кричали, свистали, ригали, плювали, лаялися і навіть нахабно плювали в обличчя порядних людей)."

Про "бенкети" царя в Москві посол пише:

"Така компанія (разом з царем) у кілька сот людей з величезним ревом робить "нальоти" на доми купців, князів та інш. достойників, де як худоба жере і понад міру п'є, причім більшість допивається до хвороб і навіть до смерті." Дуже розповсюджений був звичай, що при таких пиятиках перед приходом "дорогих гостей'' накривали підлоги палат грубою верствою соломи, "щоб після гостей можна було з більшою зручністю замести за ними та викинути їх блювоту й мочу" (ст. 58).

Про державні податки на Московщині читаємо: "Цікаво, що нема ні одної ділянки народних прибутків, котрі б цар не монополізував і з котрої не брав би своєї частини. Навіть шинки по цілій Московщині тримав цар і одержує від них прибутки. Кожна рибальська сітка, котра біднякові дає харч, і та обложена тут річними податками."

Не краще справа виглядала і з московським судом: "У Московщині закон оминають на кожному кроці і вирішують справу без суду" (ст. 136). У всьому (коли когось притягли до суду) можна було зрештою відкупитися, даючи Меншікову,,взятку" 10, 20 чи 30 тисяч рублів. При чім з того цар (Петро І) дістає "свою частину". "Загалом мені подали стільки прикладів безправства і насильства, які роблять в Росії (Московщині) у відношенні до чужинців і росіян, що на їх перерахування і оповідання не вистарчило б багатьох стоп паперу. Зрештою, що можна очікувати кращого в країні, де вищі достойники постійно повторюють: нехай цілий світ говорить, що хоче, а ми все таки будемо робити по своєму."

Перебуваючи поміж росіянами цілих два роки, данський посол робить таке цікаве помічення, щодо способів поведінки з росіянами:

"Іноді при зносинах з росіянами допомагає лайка..." В іншому місці: "Загалом, коли маєш діло з росіянами, треба говорити з ними гостро й по грубіянськи, тоді вони уступають; коли ж поводитися з ними ласкаво, то від них не можна нічого добитися."

Як справа стояла з освітою московських найвищих достойників і державних мужів, свідчить факт, що сам князь Меншиков – "друга особа після царя" – не вмів ні читати, ні писати.

Не знали ніякої мови крім російської – канцлер Головкін, новгородський митрополит, духовник Петра І. Ні один з достойників не знав латинської мови, що панувала тоді в освічених колах і на королівських дворах. При царському дворі була одинока особа, що знала латинську мову – Мусін-Пушкін. Знову з царем данський посол порозумівався голландською мовою.

15 червня 1711 р. посол, як пише, "доїхав до болота,,що ділить Російську Україну від України Черкаської або Козацької, в котрій я ще не був... У віддалі 10 км. від Глухова я побачив перше село Козацької України Nesman (?). У цій околиці прекрасні лани."

Про Глухів каже, що там військова залога з москалів тому, що цар "не дуже довіряє козакам."

"Козаки, будучи народом вільнолюбним, невдоволені царем за призначення до їхніх фортець російських командантів... Вважаючи себе вільним народом вони огірчені, що постійно мусять прислужуватися царю і виконувати його накази."

В резиденції гетьмана Івана Скоропадського – Глухові посла приняв "віце-гетьман" Андрій Мартинович, тому що сам гетьман був у поході на чолі 30.000 козацького війська.

Уперше за ввесь свій побут у Росії посол не згадує про це приняття як дику піятику, як це було на Московщині. Навпаки, це приняття прийшло йому до вподоби і він називає його "прекрасним."

"Мешканці Козацької України живуть в добробуті і приспівуючи. Вони без мита продають і купуюгь різні вироби (крам), займаються яким забажають ремеслом і чим хотять промишляють. Платять вони тільки певний невеликий податок гетьманові" [Порівняно з царськими податками!].

Про самих козаків пише: "Вони у всіх відношеннях чистіші й чепурніші від росіян."

Про відносини поміж царем і гетьманом пише: "Цар постійно тримає на Україні міністра, щоби той пильно слідкував за гетьманом... Крім того, під час походів при Скоропадськім стоїть російський Генерал-майор Бутурлін, командант 3- чи 4-тисячного відділу добре вивчених російських жовнірів."

Подорожуючи далі на Київ, данський посол вступив до Королівця.

"Королевець велике місто... Вулиці в ньому прекрасні, котрих я в Росії нігде не бачив; будинки гарні, міцні, чисті, виступають на вулицю, як у Данії, а не стоять у глибині подвірря як у Росії. Перед службою Божою дзвонять тут у дзвони в три голоси, як у нас, а пізніше під час самої відправи рідко подзвонюють. Козаки, подібно до росіян, грецької віри, але у дзвони дзвонять по нашому [данському!], між тим як росіяни виключно "трезвонять" (без порядку й галасливо).

Оповідаючи про ціни, посол підкреслив, що мука, риба, сіль, горілка, тютюн тут коштують дуже дешево й доброї якості.

Про цілу свою подорож на Україні посол з особливою приємністю пише, що скрізь його вітали, гостили й виявляли особливу увагу не тільки по містах, але й по селах, чого не було в Росії.

"Місцеві мешканці – каже посол – як взагалі все населення Козацької України, відзначається великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто і чисто утримують доми". Усе те данського посла як видко особливо вражало після Московщини, тому підчас свого переїзду про чистоту і охайність українців говорить наворотом кілька разів.

Одиноке непорозуміння бувало на Україні з кіньми й підводами. Ці збирали по селах для посла московські "пристави", які нераз не тільки зустрічали нехіть, але й відкритий спротив. Це явище посол, цілком слушно, пояснював ненавистю місцевого населення до царя і московських губернаторів.

Переїзджаючи через різні міста й містечка посол особливо відмічає Ніжин, про котрий пише: "Ніжин велике торговельне місто, укріплений прекрасним валом. У місті стоять дві чудові, великі, восьмикутні церкви, прекрасної архітектури... У Ніжині російський комендант з російським відділом у 600 людей, а крім того у місті стоїть цілий полк.''

Підїзджаючи до Києва посол довідався, що через Дніпро до Києва можна їхати кожному, але з Києва за Дніпро треба мати паспорт.

Про свою візиту у митрополита між іншим пише: "Митрополит – гожий, увічливий старець, що дуже добре говорить латинською мовою". Будучи у Лаврі посла знову дивує, що можна тут теж розмовляти з монахами латинською мовою. При тім треба пригадати, що у Петербурзі посол мав великий клопіт з мовою, а навіть відмітив, що сам духовник Петра І не тільки не знав латинської мови, але не знав латинської абетки. Зовсім не знали іншої мови, окрім російської, також новгородський митрополит, сам канцлер і майже всі російські достойники.

Крім того, данський посол одмічає, що по українських селах ходять до церкви з молитовниками, себто грамотні; в той же час відмічає, що сам князь Меншіков не вміє ні читати, ні писати!

Вступаючи на територію Поділля, посол називає її "Польською Україною", при чім зауважує, що ця країна після останніх війн дуже зруйнована, тому скрізь бракувало йому харчів. Дуже зруйнований був м. ін. і Немирів,,,одначе – додає Ю. Ю. – і останній його будиночок чистіший від найпишніших московських (російських) палат''! (ст. 246).

Яке становище було тут російського війська, свідчить замітка посла:,,Дорога в Ясси до російської армії через Сороки на Дністрі небезпечна. Сильні відділи Запорожських козаків забирають у полон обози і ще нещодавно відбили від росіян 700 підвод з хлібом і мукою..."

Між іншим, посол їхав у супроводі російських драґунів, як оборони проти татар та ін. "Я вживав – пише посол – чимало заходів, щоби стримувати призначених мені драґонів від грабунку і бандитизму. Свавілля їх доходило до того, що вони часто просто погрожували залишити мене, якщо я не дозволю їм робити, що вони захотять. За моїми плечима вони грабували усякого зустрічного, продавали жидам мої коні, котрих потім після отримання грошей викрадали у них знову назад, щоб я нічого не помітив; зупинили раз одного жида, що гнав биків, на котрих було випікане царське тавро, і стали запевняти, що бики належать цареві, що жид їх украв, через що вимагали від нього по карбованцеві за штуку, погрожуючи, що за непослух відберуть від нього товар силою."

Дуже цікава характеристика України, відомого німецького письменника, фільософа і етнографа Йогана Ґотфріда Ґердера (1744-1803) в його "Деннику моїх подорожей" 1769 р., що стає немов би віщунством:

"Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля, колись прокинуться: з тільки малих племен, якими чейже були колись греки, повстане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного Моря, а відтіля ген, у далекій світ."

Звичайно кожний з подорожників-чужинців чи то наших ближчих сусідів, "відкривав" для світу Україну, але при тім характеристика українців та самої країни не рідко була влучна.

До перелому XVIII i XІX ст. належать "Memoires secretes sur la Russie"с.т. "Секретні спомини про Росію" Франсуа Масона, видані в рр. 1800, 1804 і 1863 р. Ш. Ф. Масон, француз з походження, служив у російському війську в рр. 1762-1807 і близько стояв коло царського двору, його справ та інтриґ. Хоч автор висловлюється про московську тиранію досить обережно,,, стараючись" – як сам пише -,,затримати рівновагу між вдячністю до нації, яка його так гостинно приняла, а нехітю до уряду", все таки його зауваження розкидані по цілій книжці, що до України і українських змагань, досить цікаві. Він не зле зорієнтований у взаємовідносинах поміж Україною і Московщиною і виразно розрізняє "russe" від,,ukrainien".

В XIV розділі своїх,,Секретних споминів" Ш. Масон пише (за перекладом Ю. Косача):

,,Войовнича нація Козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так як зникли інші, на яких затяжив російський скипетр, хіба що якась щаслива революція прийде в швидкому часі, щоб визволити її з-під ярма, яке її нищить і давить...

Козаки, не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію й зіпсуту мову. Їхні звичаї, навпаки, спосіб життя, їжі, війни – цілком відмінні, коли не брати під увагу загальних схожостей, які завжди істнують між межуючими народами, наближеними до себе вузлами релігійними й політичними. Козаки є далеко гарніші, вищі, активніші, зручніші, вигадливіші й особливо далеко чесніші за росіян, менше звиклі до рабства. Вони щирі, відважні й говорять сміливіше, їх зверхність менш одноманітна і тавро, що їх накладає рабство, їх ще не цілком споганило та не дало скарлуватіти. Козаки, це Номади, чабани, войовники, грабіжники. Росіяни – осілі, хлібороби, крамарі, тому природньо, вони менш войовничі й великі шахраї в торговлі. Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розгарі військової дії, росіянин є з природи холоднокровно-безпощадний і суворий...

Козацька нація тратить незалежність, яку мала перед своїм об'єднанням з Росією, її перестають щадити з хвилиною, коли впевняють, що це увійде їм безкарно. Повстання великого гетьмана Мазепи викликане лихим трактуванням, дало початок до гноблення їх (козаків-українців) ще за царювання Петра І. Цей імператор відобрав їм право вибирати свого вождя. Він переводив примусові затяги в їх країні і обмежив козацькі контингенти, що від тепер могли бути тільки періодичні і тимчасові. Розгніваний їх відданністю Карлові XII, він згнобив козацькі племена й розкинув їх войовників по ріжних областях своєї безмежньої держави. Одначе його наступники, що поважали останні козацькі військові і громадські інституції, бо боялись, щоб остаточно, утискаючи їх безмежно, не кинули в підданство туркам або Польщі, або кримським татарам. Та з хвилиною, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинились у рабстві царату. Тепер, їхня прадавня республіканська конституція не існує, рівність поміж ними зникла, їм дано шляхту і нині дуже тяжко простому козакові дійти до якого-небудь ступня...

Унія козаків з Росією була добровільна й умовна – їхні землі з бідою достатні для їхніх мандрівних черед та людности колись чисельної, були спільною власністю цілої нації. Жаден чужинець, навіть росіянин, не міг там осісти без дозволу загалу і Республіка з великою відвагою боронила своїх кордонів проти замахів сусідів.

Ось який був колись стан козаків, стан щасливий, коли порівняти їх колишню цілковиту незалежність з теперішнім цілковитим поневоленням росіянами, нинішними їхніми панами або товаришами рабства. Від часів Мазепи, вони не мали більше великого гетьмана обраного з-поміж себе. Ця гідність була скасована і титул служив лише для декорації кількох фаворитів російських імператриць, як напр., Розумовського та Потьомкіна...

Російський уряд завжди затривожений і завжди підозрілий, через те, що він завжди гнобить, не обмежився одним забезпеченням себе супроти нації, яка має так багато кігтів. Не вистарчає йому того, що він відбирає їй її військову силу, розчленовує її територію й втілює в давні російські провінції. Оце недавно він розпочав розчленування самої нації. (Мова про "трансплянтацію" 50 тисяч українців на Кубань і побережжя Криму)."

"Козацька нація є нині в стані крізи, вона хвилюється і б'ється під ногою колоса, що її розчавлює..."

Французький публіцист і член міністерства закордонних справ Шарль Люі Лєсюр (+1849), написав свою "Histoire des Kosaques", як доводить І. Борщак, за наказом Наполеона, але перший наклад книги майже цілий загинув у коректі в дієвій армії в Росії 1812 р. і тепер примірники її незвичайно рідкі. Другим виданням вийшла книга Лєсюра в 1813 р. Праця Лєсюра була компілятивна, але значно перевищувала інші подібні видання цілого XVIII ст.

Лєсюр характеризує українців у таких прихильних рисах:

"Українці більш великодушні, більш отверті, більш ввічливі, більш гостинні і мають більший торговельний хист, ніж росіяни. Вони – українці – уявляють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі".

Докладно спиняючись над біоґрафією Б. Хмельницького та його добою, яку називає Лєсюр "найбільш блискучою (добою) в козацькій історії", зауважує, що "Б. Хмельницький однаково вільно розмовляв мовами турецькою, татарською, руською (с. т. українською), польською і латинською". Цар московський, король польський і султан турецький навипередки посилали до гетьмана своїх послів з подарунками. Про самого Б. Хмельницького читаємо такі рядки:

"Ніколи козаки не мали вожда, якого можна б було рівняти з Хмельницьким. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпаний у втратах і засобах, активний у перемозі, гордий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістю характеру, варварської поведінки супроти ворогів, але справедливий і великодушний для своїх товаришів."

Козаччина, за Лєсюром, цікава "не тільки своїм впливом на тогочасні сусідні держави, але й тим, що мала двох великих мужів: Хмельницького та Мазепу. Для всесвітньої історії Козаччина цікава двома великими подіями, а саме спробою Володислава IV. за допомогою козаків зробитися справжнім королем Польщі й окрім того упадком Карла XII. Для політиків історія Козаччини подає приклад незвичайно оригінального урядування на зразок Спарти та Риму. Нарешті для статистиків істоpія Козаччини цікава тим, що показує, як збільшилася російська держава через приєднання козаків і України."

Французький лікар Де ля Фриз у своїх "Записках" про полон 1812 р., перебуваючи на Чернигівщині поміж українською шляхтою (землевласниками), подає де-які відомости про українські звичаї. Описуючи з захопленням українські танці, зокрема "козачок", зазначує, що жінки,,виконували танець з такою досконалістю і грацією, що і на парижській сцені вони заслужили б оплески". Перебуваючи на гостині у гр. Завадовського в знаменитих Ляличах, автор з таким же захопленням описує прекрасну палату Завадовського. На принятті графа, при десерті "дивувався великій кількости ананасів, у Франції зовсім невідомих. Ці овочі вирощують у графських оранжеріях". Йому показували "усі чудеса палати", де було 100 кімнат. Одна з саль мала ґобелінові тапети, а "навколо були мармурові статуї. Майже скрізь були розвішані образи першорядних майстрів." Прекрасна була церква з образами італійських майстрів. "Образ Богородиці – був це портрет графині Завадовської – відомої красуні."

"Заходили до великої оранжерії, де були цілі алєї столітніх помаранчових дерев, повних овочів; звідси перейшли до теплиці, де вирощували ананаси – ці тропічні овочі."

З цілого ХІХ ст. Найбільш цікавий опис подорожі по Україні Йогана Георга Коля. Був це великий учений і мандрівник, основоположник антропогеографії (народився в 1808 р. в Бремі, там само і помер в 1878 р.). Автор залишив книгу "Die Ukraine. Kleinrussland".

Познайомившись з цілою українською територією, пізнавши український нарід, його культуру і колишню славу, Коль подає такі думки про майбутнє України:

"Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою.Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці е нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра з'явиться будівничий, що збудує з тих матеріялів велику і незалежну Українську Державу!"

Подібні думки до Колевих, про вдачу українців подає Гакстгавзен (1792-1866) у своїх "Студіях", коли він порівнює українців з москалями: "Українці є протилежність москалів. Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати; хто він, то відповість з радістю і гордістю:

- Я козак!

Українці – це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко собі уявити, яка сила народніх пісень, казок і переказів у них зберіглася. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке ухо й память... Непорівняно більше ніж у москалів розвинене в українців і естетичне почуття. Вони мають теж талант до рисунків і малярства. В цілій і низці поменших рис характеру, помічається, що українці мають куди більше змислу для краси, ніж москалі."

В 1837-1838 р. вийшла в Парижі книга маршала Мармона під заголовком: "Voyage du marechal duc de Raguse en Hongrie la Russe Mieridionale", що в скорому часі була переложена на мови німецьку і англійську. Огюст Мармон (Маrmont), народився в 1774 р. і вмер в 1852 р., Генерал і маршал французької армії, ближчий співробітник Наполеона, людина вчена, спостережлива і в великій мірі безстороння. В 1827 р. був він послом у Росії, а після парижського перевороту 1830 р. став емігрантом, багато мандрував та відвідав Угорщину, Трансильванію, Україну, Крим, Царгород, Малу Азію, Сирію, Палестину, Єгипет. В передмові до своєї "Подорожі" О. Мармон пише, "властивою метою моєї подорожі була передовсім Південна Росія."

"Усім відоме багацтво України: це країна найбільш плодюча на світі. Хліборобська земля чорна і глибока, відзначається незвичайною плодючістю. Це височина перетинається численними тісними долинами, котрі ніщо інше, як яри. В них журчать денеде потічки, а невеликі греблі чи запрути творять стави, де вода служить для млинів, або для літних потреб. За відсутністю потічків, роблять також збірники води для дощової води. Ця країна прикрашена силою дерев: свіжі, прекрасні гаї переривають одноманітність долин; вона хвиляста і дає очам приємні, ріжноманітні краєвиди. Поза тим, оригінальний характер природи творить незвичайне багацтво.''

Про козацьке військо каже, що "козаки складають військо, котре не має подібного собі ніде в Європі... їх вартість залежить від спеціальних обставин, як наслідок побуту і способу життя людей, що вступають до цього війська.".

К. Делямар (Delamarre, 1797-1870), французький політик, сенатор, редактор впливового часопису "La Patrie" і близький приятель Наполеона III, в 1869 р., вніс до французького сенату петицію в українській справі, яку пізніше видав під назвою "15-ти мільйоновий європейський нарід, забутий в історії" (є також і німецький переклад). Там читаємо такі знамениті слова:

"В Європі існує нарід, забутий істориками – нарід Русинів (le peuple Ruthene) 12 1/2 міл. під російським царем і 2 1/2 міл. Під Австро-Угорською монархією. Нарід цей такий же численний, як нарід Еспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількосте всім підданим корони св, Стефана. Цей нарід існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той нарід, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії."

Все це свідчить що Україну у 18-19 ст.аж ніяк не сприймали як колишню частину Польщі чи губернію Росії,її право на державність не викликало сумнівів,але можливості для його реалізації були вже втрачені. (На основі праці В.Січинського "Чужинці про Україну")

Коментарі






Вибір редакції



© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua