Коли нам влада бреше безупинку
І лише гендлярує та краде,
Згадаємо Добродія Гребінку-
Він жив задля Вітчизни та Людей!
Народився Євген Павлович Гребінка 21.01. (02.02.) 1812. Його батько – син суворовського гренадера Івана Гребьонкіна, який вислужившись до офіцера, отримав право на спадкове дворянство. Матір – Надія, донька шляхетного пирятинського козака Івана Чайковського. Народила вона Павлу аж 8 дітей, Євген був старшим. Ним займалася няня- Марвія... Весела була, добра. Знала сотні казок і пісень. Ніколи ці казки не повторювалися, а у вінок улюблених пісень вона вплітала власні слова, і ці пісні ставали такими своїми, такими близькими і зрозумілими, мов лились з самого серця. Ось під ці її пісні і пройшло дитинство Євгена.
Довгими вечорами на сімейних чаюваннях, Надія Іванівна згадувала полковників, сотників і значкових товаришів Чайковських – своїх дідів і прадідів. Павло Іванович розповідав про подвиги батька, суворовські походи, про свої походи, про штурм Анапи. Так сама Історія входила в життя хлопчика. Історія його Роду, історія його Батьківщини...
3.08. 1825 Євген, склавши належні іспити, був прийнятий в 4 клас Ніжинської гімназії вищих наук. Ця гімназія могла змагатися з Царськосільським ліцеєм. В ній вчилися майбутні літературні зірки – Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забіла. Саме вони задавали тон в гімназії. В гімназії виходили рукописні журнали – "Звезда" "Северная зоря" та альманахи "Метеор литературы", "Литературное эхо" і "Парнаский навоз"...
Євген видає україномовний альманах "Аматузія". Гімназистам в тій "Аматузії" більше всього подобалися його сатиричні вірші...
Петя Маркос приніс в гімназію заборонені вірші Рилєєва і пушкінську оду "Вольность". І вірші Рилєєва, і Пушкінську оду зразу ж и переписали і вони розійшлися між гімназистами. Наглядач Кальдер вилучив оду у Євгена. Почались репресії, які розділили професуру на два табори – лібералів – на чолі з професором юриспунденції Білоусовим, та шанувальників палочної дисципліни – на чолі з професором політичних наук Бількевичем. Бількевич написав самому Бенкендорфу. За дорученням останнього на початку 1830 в гімназію прибув з надзвичайними повноваженнями дійсний статський радник Э.Б.Адеракс. Жені не тільки вдалось відбрехатись за ту оду, але й сподобатись Адераксу настільки, що той запропонував йому допомогу, коли та буде потрібна. Мартоса, Данилевського і Прокоповича виключили з гімназії з "вовчим квитком", а Кукольника та Забілу просто виключили...
Без них Женя став першим поетом гімназії. Йому доручалося писати оди на честь високопоставлених відвідувачів і здравниці на честь свят. Як справжній поет він романтично закохався у сестру свого побратима Миколи Новицького – Марію. Коли він у 1831 закінчив гімназію, спалахнуло польське повстання і кохана Марія побажала бачити його в офіцерському мундирі. Євген записався обер-офіцером в ескадрон Резервного Малоросійського полку. Та граф Паскевич придушив повстання і без резервних українських частин, і цар наказав розпустити всі резервні частини. Женя повернувся додому.
Перед різдвом 1834 Євген поїхав в Петербург, де з допомогою сина хрещеного батька Василя Марковича влаштувався реєстратором у вченій експедиції при комісії духовних училищ з жалуванням 750 рублів в рік.
До Петербургу перебрався з Вільно Нестор Кукольник, який своєю пьєсою "Рука всевишнего Отечество спасла" став провідником нової ідеології Російської імперії: "Православ'я, Самодержавство, Народність". Ця ідеологія цілком відповідала і світогляду Євгена, То ж він став завсідником "літературних серед" братів Кукольників. Адеракс не забув своєї обіцянки і звів його зі знаменитим педагогом, журналістом і видавцем "Отечественных записок" Миколою Гречем. Греч став друкувати Євгена у своєму виданні, а в 1836 випустив окремою книжкою збірку Євгенових "Малороссийских приказок" Ім'я Гребінки стало відомим всім читаючим українцям. Це вперше були опубліковані вірші-байки українською мовою. Тоді ж він познайомився і став побратимом автора безсмертного "Коника-Горбоконика" Петра Єршова...
З серпня 1835 він, по протекції Плетньова, став викладати словесність в Дворянському полку, де географію викладав Єгор Гудима, історію – Вася Прокопович, з якими він в гімназичні роки ділив квартиру. У тому ж 1835 повернувся до Петербургу Аполлон Мокрицький. Перший час він жив у Григоровича, а потім зняв затишну квартирку в тому ж будинку (N56 на 4-ій лінії Васильківського острова), де мав: "чудово мебльовані 2 кімнати, приймальня і кабінет, крім того, опочивальня і кухня" Євген Гребінка. З грошима у Мокрицького було сутужно, тому запросив розділити з ним квартиру земляка і товариша по навчанню в Академії Художеств- Івана Сошенко...
Пару разів на літературні вечори до Євгена притягав Аполлон свого співмешканця. На жаль, Іван нічого окрім "Четьі-мінєї" не читав, та й відчував себе, як безпородний пес в елітній зграї. Перестав приходити. Замість нього на одну з вечорниць притягнув Аполлон Сошенкового земляка – Першого малювальника знаменитого кімнатного живописця Ширяева – Тараса Шевченка. З того часу Тарас всі рідкі вільні вечори став проводити на "п'ятницях" у Гребінки або на "середах" у братів Кукольників.
. За допомогою В.Прокоповича і Петра Плетньова Євген отримує посаду викладача словесності в кадетському корпусі. Висока зарплата дозволяє не тільки забезпечувати всім необхідним братів і сестру, але і в кінці 1837 видати окремою книгою "Рассказы Пирятинца", які розкупили буквально за лічені тижні. Літом він поїхав у відпустку до Рідного Убєжища під Пирятиним і довідався, що його кохана вийшла заміж за приїжджого офіцера. Старенька няня, щоб зарадити горю, наспівувала йому журливі народні пісні про кохання. Євген старанно їх записав і повіз до Петербургу. Якось в кадетському корпусі йому довелося підмінити вчителя музики Ломакіна. Він сів за фортепіано і заспівав їм свою обробку тих няніних пісень. Спочатку "Поїхав далеко козак на чужину". Потім була перекладена "Українська мелодія" – "Когда я ещё молодушкой была!". Кадети були в захопленні. Ломакін, який вийшов після хвороби, поклав слова на музику і через декілька тижнів ці пісні заспівав Петербург, потім заспівала і співає до цих пір вся Росія! Мало того, ця "українська мелодія" викликала цілу низку поетичних перегуків – від "Тройки" Миколи Некрасова ("Что ты жадно глядишь на дорогу.") до "Железной дороги" Олександра Блока ("Под насыпью, во рву некошенном.") і "Старой солдатской" Евгена Симонова ("Как служил солдат Службу ратную").
Мокрицький запалився ідеєю викупу Тараса з кріпацтва. Привернув навіть до цього Карла Брюллова. На жаль, "Карл Великий"не зміг умовити Енгельгарда відпустити Тараса на волю безкоштовно. Той зажадав викупу! Що ж, Брюллов в цьому може допомогти. У нього купа замовлень на портрети, а він тепер малює тільки тих, хто йому подобається. Інших відправляє до Тараса. З-за тих замовлень Тарас влетів в халепу: Брюллов направив до нього схожого на мавпу графа Клейнміхеля. Той самовпевнено попросив Тараса зобразити його правдиво, що той і зробив. Але те правдиве зображення графові не сподобалася і він відмовився від портрета. Цей портрет побачив у Тараса його перукар і попросив зробити з нього вивіску для голярні. Тарас домалював голярські причандалля та рушничок і віддав портрет. Став він вивіскою для голярні у Літньому Саду. Її випадково побачив цар і велів Клейнміхелю розібратися. Той зажадав у Енгельгарда продати йому Тараса. Павло, загнув за Тараса 2500 рублів, що в 5 разів перевищувало ціну кваліфікованого кріпака і в50 разів ціну портрета. Клейнміхель погодився. Енгельгард похвалився такою вигідною операцією перед дружиною. Софі розуміла, що чекає Тараса у ворога. Вона негайно направила посильного до Гребінки. Євген кинувся до Нестора Кукольника і вже разом з ним помчали до Василя Жуковського, де Кукольник розповів вчителю царських дітей щось наодинці... Через півгодини Василь Жуковський поїхав до цариці і вона веліла Енгельгарду зупинити продаж. По її пропозиції 2500 рублів повинна була дати лотерея, розіграна на одному з добродійних вечорів царської сім'ї. Князь Вільєгорський і граф Толстой під цю лотерею узяли позику в банку, і 22 квітня 1838 Шевченко отримав волю. Якраз в цей час в літературних додатках до "Російського інваліду" публікується "Лука Прохорович" Гребінки. Сюжет і герой цієї розповіді був увічнений з часом чудовим художником, учнем Мокрицького В.В.Пукаревим в картині "Нерівний шлюб". Трагедія, описана Гребінкою наклалася на особисту трагедію художника і стала безсмертною картиною.
У цьому ж році до Петербургу по торгових справах батька приїхав російський народний поет Олексій Кольцов. Його до Гребінки привів Віссаріон Бєлінський. Євген був зачарований і мелодійністю його віршів-пісень, і скромністю міщанина Кольцова. Тепер на своїх уроках словесності Гребінка читає кадетам не тільки вірші Пушкіна, але і Кольцова. Знайомство з поетом, що оспівує в своїх віршах Малу Батьківщину, збудило в ньому давню мрію – видавати журнал, в якому б були об'єднані кращі твори, написані по-українськи. Він домовляється з Краєвським про видання у 1839 році чотирьох "Литературных прибавлений" українською мовою до "Отечественных записок".
Сам же активно публікується у всіх виданнях Петербургу, незалежно від їх спрямованості. Навіть петербурзький пліткар Іван Панаєв в своїх "Літературних спогадах" напише: "Гребинка, который отличался огромным добродушием...был любим всеми литераторами...". Євген друкує і свої українські байки, і свої російські переклади українських народних пісень, і побутові, і романтичні, і історичні повісті. На підставі свого щоденника він пише "Записки студента". Це майже автобіографічна повість – Тут і опис гімназії, і випадок з порятунком пройдисвіта, що виманив потім у батька всі гроші. Описувалася і служба в Запасному Полку і зрада коханої. Ось тільки петербурзький період не співпадав. Записки була опублікована в "Отечественных записках" і високо оцінено Бєлінським.
Тарас в цей час вечорами ходить по літературних салонах та складає вірші, а вдень заробляє на життя, малюючи портрети, численних замовників, яких сплавляє йому Карл Великий (Брюллов). Сплавив йому Брюллов і замовлення на портрет Гребінчиного друга Петра Мартоса. Того самого Мартоса, який був виключений з Ніжинської гімназії "у справі про вільнодумство". Тарас швидко написав його портрет. Але тут трапився конфуз. Мартос програвся вщент і йому нічим було заплатити за роботу. Євген запропонував у рахунок боргу надрукувати Тарасову збірку "Кобзар". Для Мартоса це було зовсім неважко. Видавець Фішер заборговував йому в карти стільки, що на цю суму не одну книгу можна було б надрукувати. Цензор Корсаков був близьким родичем його дружини. Пішли вони до Тараса з цією пропозицією. Той погодився і у 1840 "Кобзар" вийшов в світ...
А ось з обіцяним додатком до "Отечественных записок" нічого не вийшло. Проти цих українських додатків категорично заперечив Бєлінський. Тарас, окрилений виходом "Кобзаря", запропонував замість тих додатків видати альманах. Що ж, якщо Фішера видати "Кобзар" уламав Гребінкин приятель Мартос, то видавця Полякова на "Ластівку" подвигнув приятель Євгена – відомий водевіліст Федір Коні. І ось в 1841 "Ластівка" розправила крила і полетіла по Росії. І вражаюча річ. Майже всі видання, опікувані Миколою 1, відгукнулися захоплено на появу "Кобзаря" і "Ластівки", а демократичні видання на чолі з Бєлінським виступили з різкою критикою.
На початку січня 1842 до Євгена прийшла звістка про смерть батька. Влітку, отримавши відпустку, Євгеній разом з Людмилою, поїхав в рідне Убєжище. Поклонився могилі батька. Потім, на вимогу матері, поїхав відвідати його побратимів. Першим відвідав свого благодійника Василя Марковича в Калюжинцях. Від нього Євген поїхав до Рудки, де жив інший побратим -Василь Ростенберг. Посадили його за стіл, з глечиком міцної "забіловки" під товсті шмати хліба з ароматним салом. Після другої чарки все навколо стало привабливо-романтичним і тут в кімнату влетіло якесь бісенятко. Це була 15-річна онучка Василя – Маринка. Батьків її забрала холера 1831 року і з тих пір вона виховувалася дідом. Зовсім як Суворочка у його улюбленого командира. Маленьке, ще незграбне, стрімке дівча вертіло всіма, як хотіло. Тридцятирічний Євгеній відчув себе поряд з нею беззахисним малюком. Погостювавши три божевільні дні, він поїхав додому а потім в Петербург. Але ще довго йому ночима снилось це незграбне чорнооке бісеня, навколо якого крутився весь всесвіт...
У Санкт-Петербурзі чекала звична круговерть. Вдень заняття в кадетському корпусі, вечорами – зустрічі на літературних вечірках, по ночах писання чергового оповідання або розповіді. Непомітно, в працях, пролетів рік. Наближалася чергова відпустка. Сестра Людмила закінчувала інститут шляхетних дівчат і її влітку слід було вже відвезти додому. До того ж Шевченко отримав тривале відрядження від Академії до України. Вирішили їхати разом. Виїхали поштовою каретою. Разом доїхали до Ніжина, потім Гребінка з сестрою помчав до себе в Убєжище, а Шевченко покотив до Тарновського.Завітав Шевченко до Євгена в Убєжище літом і майже зразу вони виїхали на бал до Волховської в Мойсєєвку. І ось почався знаменитий бал. Тарас потонув в морських глибинах очей Ганни Закревської, а Гребінку сама запросила на танець чорноока красуня, в якій він із здивуванням пізнав те маленьке бісенятко- онуку Василя Ростенберга. Він був у захопленні від цієї чорноокої царівни, в яку перетворилась дівчинка-підліток. Коли після Мойсєєвки Тарас поїхав з ним до Закревських у Березову Рудку, Євгеній йому всі вуха поцвірінькав про Маринку. На жаль, саме з того часу почався розрив Тарас з Євгеном. Євген був ревний християнин і шанував 10 заповідей, у тому числі і "не бажай дружину ближнього". Тарас же по вуха закохався в чужу дружину і на всі повчання Євгенія тільки презирливо фиркав. До того ж Тарасу не подобалася "мале бісеня", яким так захопився Євген, бо ж Маринка була родичкою його зненависного пана Енгельгарда. Були і об'єктивні причини для їх розбіжності. Євгеній всією душею прийняв нову ідеологію російської імперії "За Бога, Царя і Отечество". Він обожнював Миколу 1. Тарас же, вихований масонкою Софі Енгельгард, хоч і був віруючим, але не занадто. До того ж він, як і божественна Софі, був республіканцем і не любив Миколу 1, що забрав корону у законного спадкоємця престолу Костянтина Павловича...
Перед від'їздом Євген попросив у Василя Ростенберга руки його онуки, але отримав відкошу. Той заявив, що вона ще замолода для шлюбу. Якщо Євген кохає, то рік почекає. Машенька ж присяглася, що вона чекатиме.
Поверталися до Петербургу через Київ. Зупинилися там на ніч в "Зеленому готелі" на вулиці Московській. Зайшли в ресторан. Там підхмелена публіка співала щось на мотив французького військового маршу, написаного Флоріаном Германом. І ось, після другої або третьої чарки, на Євгена знаходить натхнення. На цей мотив він пише свої безсмертні:
Очи черные, очи страстные!
Повернувшись в Санкт-Петербург, надрукував їх в "Литературной газете". Пісня сподобалась самому Миколі 1, який чудово розбирався в поезії. Завдяки царському сприянню ця пісня стала виконуватися на всіх гусарських вечірках, і аранжувалась самими популярними композиторами. Зразу ж пісня стала світовим шлягером, символом російської душі і залишається ним і нині...
Розрив з Шевченком відвернув від нього українську громаду. Нічого дивуватися, що після 1843 у Гребінки немає творів українською мовою. Адже пишуть на тій мові, на якій спілкуються. А спілкувався він тепер з Бєлінським... Ось під його впливом і відмовився Гребінка від української мови, але не відмовився від України. Він продовжував писати про Україну і українців. Звичайно, писав і про петербурзьких чиновників, але в них теж вгадувалися риси українського характеру. Відсутність земляків його тоді не дуже-то і хвилювала. Він напружено працював над романом "Чайковський" в основу якого лягли сімейні перекази і розповіді сторічного запорожця Микити Коржа. Нарешті, до кінця року, роман був надрукований в "Отечественных записках". Є він у мене на полиці. Стоїть поряд з книжками Дюма та Моріса Дрюона. Такий самий захоплюючій, як і їхні...
. Не було у той час в Санкт-Петербурзі видання, в якому не друкувалися б твори Гребінки. А він ще і викладав в 2-кадетському корпусі. Якраз після виходу в світ "Чайковського" його запросили читати лекції з ботаніки і мінералогії в Інституті Корпусу Гірських інженерів. Брати, Михайло і Аполлон, яких він опікував, вже служать офіцерами кірасирського полку в Елізаветограді. Сестра Людмила закінчила інститут шляхетних дівчат і повернулася в Убєжище, де господарством вже займається молодший брат Костянтин. Брат Микола закінчив Академію Художеств і вже сам себе годував. Євген міг тепер вважати себе заможною людиною. Ось тільки в 1841 він заразився туберкульозом і в сирому петербурзькому кліматі постійно хворів. У 1844 він знов їде на Україну. Дід нареченої нарешті дав згоду на шлюб і 30 червня 1844 Євген і Маша повінчалися. Через декілька днів від'їхали до Петербургу. Тут Євген Павлович приймає запрошення читати лекції із словесності в Морському кадетському корпусі, не залишаючи лекцій в Інституті Корпусу Гірських інженерів. Не залишає він і літератури. Цього року він пише і публікує свій роман "Доктор", яким так захоплювався Чехів. Якщо після "Доктора" читаєш чехівські повісті, вони здаються продовженням Гребінкиних.
Завдяки викладацькій роботі і гонорарам Євген вже в 1845 може запропонувати матері 10000рублів на посаг сестрі Людмилі і залагоджує справи із заставленим і перезаставленим маєтком дружини. 29 листопада він запрошує Плетньова стати хрещеним батьком донечки Надії. Тоді ж у Плетньова з ним знайомиться Пантелеймон Куліш, котрий зберіг до кінця життя найкращі спогади про "Добродія Гребінку". Саме задля Гребінки він повернув старовинне звернення...
У журналі "Финський вестник" друкується Гребінкина психологічна повість "Іван Іванович", а в альманаху Бєлінського "Фізіологія Петербургу" його сатиричний нарис "Петербурзька сторона", замовлений Некрасовим. У "Отечественных записках" розповідь з народного побуту "Чужая голова – тёмний лес". У 1846 виходять його повість "Лесничий" і оповідання "Пиита". Весною цього року Шевченко оголосив про те, що вирішив об'єднати всі свої твори, написані впродовж трьох останніх років, в збірку "Три літа". Це підштовхнуло Гребінку до випуску багатотомної збірки своїх творів. З-за клопоту над виданням перших томів, цього року він публікується мало, зате в 1847 виходять перші 4 томи. Тоді ж він пише повість "Заборов", яку взяли в свій "Ілюстрований альманах" Некрасов і Панаєв. На жаль, альманах не був дозволений цензурою. Зате Гребінкина повість "Приключения синей ассигнации", опублікована в газеті "Санкт-Петербургские ведомости" мала величезний успіх. Успіх мали і його нариси "Провинциал в столице", "Хвастун", надруковані в "Современнике". Гонорари від публікацій він витратив на відкриття в маєтку дружини приходського училища для селянських дітей. Відкрив він його особисто 17 травня 1847. Викладачем в тій школі був мій двоюрідний прадід Іван Сиротенко...
Це була остання поїздка Гребінки на Україну. Повернувшись до сирого Санкт- Петербургу він ще встиг випустити повість "Полтавські вечори" і чергові 4 томи своїх творів, але восени загострився туберкульоз і він майже не виходив. В кінці листопада трапилася неприємність з викладачем кадетського корпусу Кореневим. Гребінка помчав до начальства виручати знайомого. Начальство було непохитним. Пригнічений, він замерз при переїзді у відкритій колясці через Неву і звалився в пропасниці... З (15) грудня він помер. Він просив поховати себе на Україні, як писав колись в пісні "Козак на чужині". Рідні виконали його бажання і поховали його на кладовищі в Марьянівці (так стало зватись Убєжище) Коли в 1895 році прокладалася залізниця Київ-Харків вузлова станція, яку звели поряд з Марьянівкою була названа ім'ям того, хто об'єднав колись два народи.Написав Гребінка 46 романів і безліч віршів, повістей, оповідань. При його житті вийшло 8 томи, які відразу ж розкупили. Та залишився він для всіх автором своєї першої маленької книжечки " Малороссийские приказки" і першою ластівкою -альманахм української літератури. Він сіяв Добро. Йому найбільше підходить українське звернення "Добродій". Якщо нація забуде свого Добродія Євгена Гребінку, то вона не буде народом!
К.т.н.Володимир Сиротенко (Вербицький)
Праправнук Пантелеймона Куліша,
Правнук автора "Ще не вмерли України"
Львів.
