Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Вбивство – найстрашніше слово на Землі... Не віддавайте Україну на поталу кровавої розпуки!

Юрій Самсон | 26.07.2007 00:15

7
Рейтинг
7


Голосів "за"
15

Голосів "проти"
8

Слова дешеві, "правильні", гіркі,
Лягають долі рівними струмками.
Та ж годі видіти, раби сліпі!
Візьміть належне власними руками!


Вбивство – найстрашніше слово на Землі... Не віддавайте Україну на поталу кровавої розпуки!
Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя,

Своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь...

Василь Стус

...Літнє променисте сонце, що поволі спускається за незбагненний обрій, ледь проривається крізь верхівки високих мудрих сосон. Здається, ми не звикли думати про ліс, як квітучу землю? Так, квітнуть степи, рясно всіяні волошками пшеничні поля, незбагненна краса потоплених у різноцвітті гірських схилів...

Перед очима – висока самотня жінка. Не питайте чому самотня – не знаю відповіді. Просто її очі, вуста, зморшки – все промовляє просякнутою самотністю, знесиленою байдужістю всіх інших, яких, проте, поряд і не видно. У її ніг – веселкова суміш, розсипані незграбно ромашки, мальви, нагітки, братки... Руки опущені, погляд непрямий, ніби поза плечі, але аж до холоду пронизливий... Чи не тому морозець пробігся шкірою, залишивши по собі на довгий час відчуття болотяної сирості та перших вересневих заморозків?...

Якби не сутінкове низьке західне сонце, якби не шум траси неподалік, якби не хаотичні перельоти пташок, якби, якби, якби... Тоді була б Ніч, Темрява, Велична і Загадкова, Мерзенна й Інтригуюча, Страшна й Непередбачувана... Шлях вказують хрести, оповиті рушниками, що застигли на них величезною сльозою. Сонце ж плаче по-своєму: крізь тумани дерев'яних тіней промені Світила лягають на скорботні хрести так, ніби з самої землі до їхніх верхівок підступила брунатна кров. Яка набралася стільки брехні, сорому та гніву, що рветься зовні, до нащадків, та проступає крізь іржу...



Колись цією дорогою ниці вбивці везли своїх жертв до лісу. Або закатованих у міських фортецях смерті, або нагло вбитих дорогою у кровавому транспорті українських душ, або ж по-звірячому знищених під крикливим прихистком німої ночі. Сьогодні цією ж трасою мчать у запланованому напрямку сотні, тисячі авт... А вони, в'язні Биківнянського лісу, теж про щось мріяли, планували, хотіли кудись їхати, подорожувати, відвідувати рідних та знайомих, ростити дітей, виховувати онуків, співати... Вони, вісімнадцяти, двадцяти дев'яти, тридцяти трьох, сорока, п'ятидесяти шести... річні хотіли ЖИТИ! Що єднає матір трьох дітей, інспектора народної освіти, військового, вчителя, українського письменника, селянина... Тих, що навіки оселилися неподалік Києва, оповиті постійним затінком мовчазного соснового лісу... Де зараз ви, кати мого народу? Бодай би й слова про вас не вимовити вголос! У тому то і річ – ви поховали себе ще за життя, а Вони, невинні жертви вашого страху, будуть з нами вічно!

Я запалюю свічку. Мабуть, сюди варто приходити саме у сутінкову годину. Щоб зрозуміти – наскільки важливим для душ убитих є її тепло... Мерехтливий вогник супроводжує мене постійно. Куди б я не пішов, відусюди видно його. Сосонка за сосонкою, хрест за хрестом, підходжу, читаю, знімаю, а щось так і тягне оглянутися й поглянути на око свічки... Горить. Не гасне. Гріє...



І чомусь так стискає серце від того погляду... Так йому не вистачає місця, давить та обливає кропом... Я міцно затуляю долонею вуста, щоб не закричати! Нема сил більше терпіти, хіба можна бути й далі спокійним спостерігачем, просто ходити тут та робити вигляд ніби нічого не сталося?! Я проклинаю вас навіки, виродки та вбивці! Прихвостні карального режиму, виконавці волі людожера, тупі катівські морди! Зрештою,

Скупі на все, ви ж без облич і мови,

Нема у вас ні погляду, ні мрій, ні почуттів...

Все потонуло у невинній крові.

Чи варто іншу кару для катів?

З цього моменту стає важко контролювати себе. Я вже майже нервую, що не виходить нормально фотографувати, бо руки трусить. Чим ближче до "центрального" пам'ятника – тим рясніше земля порита кротами. Отак підходиш до таблички, і грузнеш у пухкій земельці. Аж подих перериває... На мить здається, що серце не витримує. І де ж те останнє деревце, щоб закінчити нарешті? А минути я не можу. Хочу підійти до всіх. Сьогодні ж, судячи з усього, я єдиний у Них гість...

Брат і сестра, подружжя, батько й син, мати, чоловік, усе сімейство, півсела... І знову я прибиваю до рота свою долоню – не хочу порушувати тишу підвечірка. А стриматися більше ж просто немає сил... Пробачте, дорогі, за сльози, за мовчазну печаль, за те, що я прийшов від траси, за сум мій, мабуть, не потрібний вам...



Биківнянський ліс... За що Вас вбито? Колись на цьому місці діти гралися людським черепом у футбол... Свідки – Василь Симоненко та Алла Горська – також убиті. А чи бува не лупцювали до смерті Василя та рубали сокирою Аллу сини бузувірів, що решетили українське життя довгими чергами поодиноких вбивчих пострілів цьому лісі?... Ліси, ліси... Підвали, підмурівки, цілі фабрики смерті, темні закутки в'язниць... Пам'ятаймо їх! Невинні душі, світлі обличчя, пронизливий погляд крізь землю та роки...

З останніми слабкими променями західного сонця зникає й образ самотньої жінки... Вона висока, під ногами квіти. Дивлюсь на неї – лишень очі вже закриті... Не витримує ні вона, ні я. Зараз ми полишимо цю землю, у кожного своя дорога. Хочу піти погасити свічку, але перед тим здалеку намагаюсь зазнімкувати... Одразу після спалаху – вона погасла...Мабуть, Вони хочуть, аби я поспішав, щоб повернутися...

Думаю, раз на рік урочисті помпезні акції, після яких залишається довгий відгомін українськими лісами, здригають цю землю для того, щоб сліпі раби не обмежилися пламенистими промовами та гіркими спогадами, а нарешті позбулися своєї принизливої рабської свідомості. Щоб пам'ятали!У інший час сюди можна прийти, постояти, подивитися на небо, поплакати, покласти квіти, порадіти за своїх рідних, у яких зараз все добре, або посумувати за померлими... Залишити свої спогади не на місці масових розстрілів, а на святій Землі, що стільки витримала крові, брехні, лицемірства, наруги та знущань...

Коли ви потрапите до Биківнянського лісу, напевно, на мить ви обов'язково відчуєте непримиренну розпуку, але не забувайте – сьогодні ми не маємо права віддати Україну на її поталу!

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua