Кому грип, а кому і мать родная. Львівські нотатки Льоліка.

Дивлюся новості. Повідомляє діктор, ну майже як діктатор: "У країні грип. Наявність марлевої повязки – це повага до оточуючих". Це точно, у Львові хто в намордніку, той друг чєловека.

Дивлюся новості. Повідомляє діктор, ну майже як діктатор: "У країні грип. Наявність марлевої повязки – це повага до оточуючих". Це точно, у Львові хто в намордніку, той друг чєловека.

І тільки зручно всівся на підлозі, на свій улюблений ватник дивитись тєлєвізор (лампи ж мають трохи розігрітися), як вже почалося: "Хліба – нема, солі – нема, сірників – нема, мівіни – нема", – долинуло десь там з темної частини квартири.

"Блін, але ж вода в крані є – є, світло в коридорі є – є", – відповідаю, і продовжую: "Ну то шо, шо в кухні керосінка не горить, але ж в принципі світло є".

"Ти чьортяка, дітям об'явили карантин на три тижні, от і будеш тепер сидіти вдома, замість того щоб по вулицях шастати. Ти поняв – вдома. А зараз, на тобі десятку, сходи в аптеку та магазин. Купи дітям щось, від грипу – арбідол чи парацитамол, ну і хліба і мівіни, чи шо там поїсти", – знову долинув голос з темряви.

Виходжу з хати за харчами, але попередньо думаю собі, зайду в аптеку за тим намордніком, як його, маскою, і за тою парадигмою, чи то парацикламеном.

...А ось і аптека. Якісь бариги коло брами втискають гуманітарку проти респіраторної зарази по сто зелених. Хтіли лоха з мене зробити. Гематоген та аскорбінка це ж від чехотки, а не від пневмонії, тіпа я я не знаю.

Заходжу в аптеку і мовлю з порога: "Так, всьо в аптеці, що є від грипи, мені до торби, і особливо наморднік з марлі".

"Ти шо, хамло, взагалі нюх потєрял? Ти шо, не видиш, хрен моржовий, шо тут конкрєтних пацанів вже сотня в черзі стоїть? До речі, вже три дня".

Але я думаю, ге-ге, телєвізор я тоже сі дивлю. Отвєтку зара дам, тільки згадаю, в якому це фільмі було – так шоб було покрутіше. А во, вспомніл.

"Я Альша Пітєрскій, а твоє місце возлє Параскі".

Дивлюсі – той кент зблід, і хріплим голосом завопіл: "Змілуйся, тут всє твоє. Тілько скажи: звідки знаєш мою тещу?".

Хе, очевидно, "Крєстного отца" він також дивився, хоча в принципі і не помню, в якому це було фільмі. Та то вже і не важно. Я всьо поняв, шо я тут такій крутігула як Мауглі, серед Чінгач -Лука чи то Мікеланжело серед Мікі Рурків.

Дивлюся, підходе до мене така собі сімпатюля аптекарша, вся в білому як нєвеста і білосніжному колпаку на голові. А на ковпаку знак – чєрвоний хрєст. Все ясно – це любов.

Я до неї, так конкрєтно по-культурному, ну майже еротіческі: "Пані Люба, дайте мені будь-ласка мля, пов'язку для захисту мля, від ОРГЗ мля та свинячого визгу мля і лєкарства в таблєтках мля-мля".

"Ти такий романтично-загадковий, шо віддам тобі останнє, що осталось – зєльонку, а ціаністий калій залишу собі, як снатворне" – мовила та у білому ковпаці і впала наніц ковтнувши тої зарази.

"Певно грипа все-таки скосила" – подумав я і, хильнувши того зеленого протигрипозного зілля від місцевого оракула, пішов світ за очі. Звичайно, не все випив, трохи ще для сім'ї залишив. Дійшовщи до магазину, взяв морозиво та й відрубався.

Очнувся, як вже були звізди на небі. Потрусивши мутною головою, побрів додому.

Добравшись до дверей, трохи нажавши, завалився на підлогу. Підбіжали дітиска зі словами: "А ми вже думали, що ти вже, підперся сусідськи парканом і валяєшся десь там п'яний".

У голові таки добряче шумить, але треба вспомніть: "Дітям карантин, а жені мороженноє. Чи жені карантин, а дєтям мороженноє? Блін, не вспомню".

"Знов, нажрався як скотина" – накинулась,так би мовити, друга половина та, подивившись на мій зелений язик, наніц стихла і заплакала.

...Певно, я дійсно ідіот, що слухав нашу прем'єршу намедні, так нічого і не понявши. А вона глаголила: "У країні важко, батьки мають самі заопікуватись своїми дітьми".

Дітьми своїми, якщо я опікувався, то вже якось і надалі заопікуюсь. Що я даремно політех закінчував. Ну і що, шо всі заводи в нас ще в кінці дев'яностих стали. Мівіна, соль і, на крайній случай, мороженное буде. А хто мля заопікується мною, коли я буду сидіти вдома з дітисками? До речі і після карантину, також. Бо на роботу в смердючий ковбасний цех, що в гаражі у Йосипа я більше не піду.

Так, хто подбає щоб я, і ще півкраїни таких як я мав роботу. Щоб хоч елементарно було на і хліб, і на масло, і на ліки. І на те щоб дітей в кіно зводити, і дружині квіти подарувати. А хто подбає про сім'ї тих, хто зараз в наслідок епідемії (і не тільки) втратив годувальника. Хто зрозуміє переживання матері син чи донька якої лежать в реанімації (бай Боженько їм всім здоров'я), хто зрозуміє їхнє горе?

Може, той піжоністий кент, який з телеящику в костюмі від версачі з золотою запонкою на краватці, і з камифлю в одній кишені, та з мобільником за двадцять штук баксів в іншій, що втирає сорока шести мільйонам, читаючи з суфлера, як зшити пов'язку, маючи моток бинту, показуючи на пальцях, як елементарно це робиться?

Чи той кандидат в президенти, який їздить на бентлі чи броньованому мерсі, з доброго плеча якого впаде пачка анальгіну чи зєльонка і діти якого на Флориді з пенхаусів дельфінам дулі показують? А, може, той кандідат в прєзідєнти, що обіцятиме мільярди робочих місць і сто тисяч за народження дитини?

... а, може, пора простому люду зрозуміти, що це для низів грип, криза, вибори та різна інша біда, а для верхів – мать родная???