Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Криза   заробітки   зарплати і не тільки те...

Жорстокі реалії сьогодення або як по світах гроші заробляємо.


2
Рейтинг
2


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
0

Їзджу на заробітки (а немає роботи дома) й описую враження.

Працевлаштування по знайомству.

Три тижні нудьгував без роботи. Ось вже й Різдвяні свята промайнули. Приходять рахунки за комунальні послуги, потрібні харчі, одяг, ліки. Де брати гроші?

Аж тут дзвоник із Росії – бригадир та декілька хлопців відсвяткували Різдвяні свята й повернулися на будову у московську область. Мороз до -30, в очікуванні потепління роблять то се, то те але гроші по довіреності таки отримали й переслали. Отримав я 4750 рублів та й обміняв по курсу вже 1000 рублів = 263 гривні. Якраз на оплату комунальних послуг вистачило. А одягатись та харчуватися за що?

Влаштувався по знайомству різноробочим на будову за 10гр/год. А не знайти у нас людині передпенсійного віку більший заробіток...

Приступив до роботи. Дивлюсь: на будові висотного будинку працюють три зварювальники, чотири бетонярі, два підсобники, кранівник та два виконроби. Кранівник за день зробив лише шість підйомів. Ага, значить такими темпами роботи там років на три. Якщо не на більше...

Вже не звертав уваги на матюки – вони у нас є звичним явищем навіть якщо поблизу школа.

Наступного дня на роботі було троє різноробочих і виконроб. Кранівник потинявся до обіду й пішов геть.

Раз так, то такими темпами роботи тут років на п'ять. Якщо не на більше...

Поцікавився датою виплати зарплати. Почув: "Як заведено, в кінці місяця платять за попередній. За листопад лише 60% заплатили".

Запитав виконроба: "Рукавиці раз в тиждень видаєте?"

Почув вичерпну відповідь: "Раз в місяць. Якщо є..." Запитань більше не було.

Робітники під час праці обговорювали перспективи заробітку у теплий період в різних регіонах Росії. Висновок логічний: весною роз'їдуться хто куди. Дирекції доведеться набирати новачків. Значить, роботи тут більше, ніж на п'ять років...

В кінці дня при переодяганні один із зварювальників вовтузився, щось перекладав із кишені в кишеню й нарікав на колегу за те, що той встиг спритно перед ним визбирати більші куски арматури. Ага, так хлопці ради пачки цигарок чи то квитка на маршрутку один перед одним кусочки заліза збирають для здачі їх в пункт прийому металобрухту.

Наступного дня ажіотаж із-за кусків металу мало не переріс у кривавий мордобій.

Наймолодший із колег мені довірливо: "Розлучився, батьки померли, живу сам отож теж тут кусочки арматури, огризки електродів, іржаві цвяхи збираю. Тільки от збираю не на горілку, як вони, а ради купівлі куска хліба..."

Дожилися, якщо одним словом...

І тут доволі заробітчанських історій наслухався: "Прибули восьмеро односельчан в Москву. Роботодавець посадовив у закрите авто. Через чотири години висадив у лісі. Вийшли а там: розрита земля, вагончики, колючий дріт, охоронці із собаками. Запитали за розцінки.

- Какие ещё расценки? Работайте а там посмотрим...

Коли ж хлопці обурилися, на них накинулися охоронці з кулаками. Їм на допомогу рвалися вівчарки. Так і пропрацювали три місяці від зорі до зорі під наглядом охоронців за миску баланди. Режим суворий: щось не так – отримуєш порцію стусанів.

Настав Великдень. Господар не відпустив додому але ящик горілки таки привіз. Хлопці переморгнулися й підпоїли охоронців. Коли ж ті поснули, утекли світ за очі в чому були. Пригодовані собаки пропустили – вже вважали годувальників своїми. Надибали село, розпитали дорогу до залізничної станції й поспіхом сіли в перший потяг. Виявилося, що він йде в напрямі Уралу. Зійшли на вузловій станції й стали працювати де прийдеться, щоб заробити на квитки додому. Вибрали маршрут котрий оминає Москву. Прибули й зареклися їздити заробляти на чужину..."

Одного ранку мене підібрав односельчанин. Розговорилися. Виливаю душу: "На будові то є робота, то ні. Немає фінансування от і вже тиждень простоюємо із-за відсутності будматеріалів. А от в Росії немає перебоїв із будматеріалами. Серед будівельників мат-перемат, пиятика, прогули, переробляння із-за неуважності виконробів. Он вже квітень настав а ще за січень половини зарплати не видали отож майстри лають всіх і все та підшуковують шабашки. Іноді думаю: от сталося б чудо й опинилися ми, українці, в раю. І... І за звичкою звідусіль лунало б наше: "Й... т... мать, яка ж красота, й..., рот, нах..., блядь!"

Односельчанин кисло посміхнувся і довірливо: "Працював і я на будові. Крали все: цемент, дошки, арматуру, цеглу, металобрухт й виторг пропивали. Щоб працівники не розбігалися, директор раз в тиждень давав техніку для лівого заробітку. І що ти думаєш? Все зароблене пропивали. З вагончика тільки й чути п'яні голоси та добірну лайку. Знаєш, Микола, із шістдесяти працівників лише п'ятеро серйозними людьми виявилися. Яку Україну ти хочеш побудувати з таким нашим народом!?"

І я погодився: "Ось тому то із Майдану й вийшов пшик!"

Леонід продовжив: "Іноді по справах буваю в селах. Картина жахлива: на фоні зруйнованих, розкрадених, зарослих бур'янами колишніх колгоспних ферм сновигають спиті селяни. А де ж поділися розумні та вродливі? А емігрували або виїхали на заробітки. А що робити? Роботи немає от і пропивають пенсії, вкрадене або зароблене у односельчан. В селах же розрахунок за будь-що стандартний – самогон. Хлопці спиті, молоді ще жінки спрацьовані, згорьовані отож й виглядають, як старі баби. Більшість із них вже вдови або розлучені..."

Я додав: "Мого напарника карета швидкої допомоги відвезла в лікарню – серце прихопило. І це не дивно: день працюємо, він на ніч залишається охороняти будову, вранці знову приступає до роботи. А мусить – гроші потрібні. Піднімає тонус, працездатність чаркою та цигаркою. От і..."

Прибув на будову. Хлопці потупцювали до обіду й розійшлися – не проплатило керівництво доставку цегли тому що. Став й сам думати про іншу роботу або чергову шабашку. Зателефонував своєму давньому бригадирові. Василь Андрійович повідомив, що роботи немає. Повідомив сумні новини: бригада із 27 чоловік, в котрій працював син, повернулася із Москви без грошей. Обіцяють переслати але, напевно, то марні надії. Колеги, котрі працювали в Києві теж повернулися без грошей – ошуканство на київських будовах є звичним явищем.

Увечері дзвоник – виконроб повідомляє, що до Великодня на будові роботи не буде і пропонує замінити Олега. Погодився – гроші ой як потрібні. Вранці, щоб не нудьгувати, начепив на шнурок магніт й став збирати розкидані шматочки арматури, викинені бетонярами зігнуті цвяхи, кусочки дротів. Криміналу в цьому не бачив – все-одно ж пропаде.

На прийомному пункті металобрухту натовп спитих людей із погаслими поглядами. Біля купи зданого металу помітив господарські ломи, гирі, гантелі – міняють хлопці спорт на спирт. Повернувся, поглянув у дзеркало і... побачив таке ж стомлене обличчя, погаслий погляд – в очах ніби вимкнули світло а ключ загубили...

Перед Великоднем видавали зарплату. Зателефонував Олегові й стрів біля каси – ради грошей його відпустили з лікарні. Признався, що витратив на ліки зароблене чергуваннями та ще й не одну зарплату жінки. Нервові та фізичні перевантаження таки далися взнаки.

Повернулися будівельники на будову й стали качати права. Одна бригада на прямих стінах отримала по 200 гривень за день, інші на усуванні недоробок – по 60. Декотрі забрали інструменти й попрощалися з начальством. Микола котрий клав цеглу до мене сумно:

- Мабуть поїду в Київ.

- Майданити? – поцікавився я.

- Та ні, роботу на будові висоток шукати...

Я кисло посміхнувся – доволі наслухався про одурення на київських будовах тому що.

Подивився я на оцей хаос й дійшов висновку, що пора шукати пристойніший заробіток. Зателефонував колегам із котрими зимою шабашив. Запевнили, що накльовується робота поблизу Москви але повної гарантії не давали. Уночі наснилося ніби іде набір команди на підводний човен. Перевірка анкет, здоров'я, і я... проходжу конкурс! Вранці дзвоник: "Пропонують зводити паркан. Обіцяють 1000$ в місяць, безкоштовне проживання та харчуванням. Спаковуй речі. Завтра виїжджаємо".

Чергова шабашка.

Прибули, розмістилися у вагончиках. Диспозиція така: котеджне містечко призначене для проживання людей дуже не бідних огороджене високим парканом. На в'їзді охорона. Всередині огороджена житлова зона, котра складається із поставлених в два поверхи переобладнаних під проживання заробітчан морських контейнерів. Врізали двері та вікно, зовні оббили металопрофілем, всередині фанерою, провели світло, розмістили двоповерхові ліжка. Туалет, душ та їдальня теж у переобладнаних вагончиках. На вході ще одна охорона. Комендантська година від 22:00 до 7:30. За будь-яке порушення штраф. І в таких умовах наші живуть роками. Сидять безвилазно, щоб робоче місце не втратити. Загалом це високопрофесійні бульдозеристи та покрівельники. Інших спеціалістів безліч отож їх не цінують.

На наш подив замість зведення паркану поставили завершити зведення котеджу. Здогадалися: нас заманили обіцянкою хорошого заробітку. Мусили погодитися – грошей на повернення ж то не було.

Олексій із нашої бригади зауважив: "Хлопці, роботи на Україні немає. Маю море знайомих на усіх підприємствах та будовах міста так ті не працевлаштовують навіть по старій дружбі. Один висловився щиро: "Усі гроші на об'єктах вибрані. Робота то є і я можу тебе поставити усувати недоробки але ж не заплачу – немає фінансування тому що. От і втрачу твою дружбу. Воно тобі та мені потрібно?"

Я дома до жінки: "Твій же родич працює виконробом в Москві. Чому ж мене у себе не працевлаштує?"

Почув логічну відповідь: "Навіщо йому платити тобі 1000$, коли ту ж роботу йому таджик виконає за 300$?

У нашому вагончику не було ні радіо, ні телевізора отож усі розповідали свої заробітчанські поневіряння. Найбільш просоленим вовком виявився щойно згаданий Олексій. Де він тільки не побував!

Минулого року він працював на тій же фірмі що й ми тільки пізніше. Розповідав пригоди, котрі трапилися після нашого від'їзду:

"Водій попрохав генерального видавати йому щомісяця на прожиття по 100$. Мовляв, усе накопичене заберу коли додому поїду. Керівник радо погодився. Проштрафився раз. Оштрафували на 100$. В кінці року проштрафився вдруге й його вигнали зі скандалом, не заплативши зароблених грошей. Плакав усю дорогу.

Злетів круг із болгарки й працівнику перерізало сухожилля. Розрахували вмить – каліки на будові не потрібні. На лікування грошей не виділили. Сам винен тому що.

Проводили демонтаж старих будівель. Пенель розламалася й покалічила трудязі хребет, зламала ногу. Чоловік два тижні ходив по будові на костилях – чекав дня виплати зарплати.

Новачкам запропонували заробіток 1000$. Через два тижні керівництво заявляє: "Вы сокращены".

- Тоді давайте розрахунок!

- Пишите доверености и деньги в день получки получат ваши друзья.

- А як же нам додому добиратися?

- Это уже ваши проблемы.

Пізніше хлопці отримали по 300$.

А ось його новини із інших будов:

- Піднімав трудяга розчин. Гачок, абияк зроблений підсобником розігнувся от і, втративши рівновагу, чоловік полетів вниз. Зламав ногу, роздробив стопу. Господар будови добрим виявився – оплатив маршрутку. Дома лікувався за жінчині гроші. Зараз ходить із паличкою. Посередник виправдовується стандартно: "Сам винен!

А пам'ятаєте Лящука? У Мінську на будові кран цеглу піднімав. Піддон розламався і того бідолаху засипало. Розрахували, дали гроші на повернення і... І все. Зараз лежить пластом в ліжку.

В Сочі при прийомі на роботу довірливо пропонують: "Ваша месячная зарплата будет 1000$ но из неё вычитают огромний податок поэтому мы делаем так: В договоре пишем 300$ а осталные деньги в конце работы доплачиваем отдельно".

Чоловік погоджується – втрачати кровні ж то не хочеться. Отримує авансом щомісяця по 300$ й в кінці трьохмісячного терміну просить розрахунок.

Йому здивовано: "Так мы же вам всё заплатили!

- Як це так заплатили? Ми ж домовлялися на більшу оплату!

- А Вы договор то читали когда подписывали!?

- Тоді я до вас більше не приїду!

- Ничего, другие приедут!

Мені ж самому в Сочі при розрахунку недодали 200$. Пообіцяли переслати переказом. Телефоную виконробу й чую: "Директор ще не дав мені твоїх грошей!" Телефоную директору. Чую: "А я отдал все деньги прорабу!" Все, круг замкнувся. На те й розрахунок: чоловік не стане витрачати на проїзд туди-сюди 300$ ради повернення двох сотень. Скільки ж то я по світі так кровних грошей залишив... Там 200, там 300... Ось так на нас тупих хохлах й наживаються...

Затямте, хлопці, істину: якщо вам заявляють: "У нас не обманывают!", то це 100% гарантія, що надурять. Перевірено сотні разів.

Посередники теж крутять, мутять неабияк. Ось стандартний приклад: замість замовлених на стяжку 10 мішків цементу привіз три. Шпаклювальники поставили столи і ніжки вгрузли. А кого звинуватять? Нас!

І побутова тематика в його розповідях була присутньою:

- Мій кум Микола був вірний дружині. Сам же розповідав, як після випровадин гостей опинився в чужій квартирі сам-на-сам із вродливою іменинницею. Та розстелила ліжко й пішла приймати душ. Микола ж тим часом... втік! Кохав свою дружину безтямно тому що. Пізніше він авто продав, щоб придбати коханій візу та квитки на роботу в Італію. На гроші, що залишилися вивіз будматеріали на хату. Через рік кохана повернулася, щоб... розірвати шлюб – покохала італійця тому що. Висновок логічний: спробувала жінка розкошів й плюнула на наше злиденне життя. Микола ж від того шоку став пиячити й рік із запою не виходив...

Чоловік в Тюмені закрутив роман із бухгалтеркою будови. Через певний час повернувся на Україну в рідну сім'ю. Через тиждень на порозі з'явилася кохана – не витримала довгої розлуки. Законна жінка з огляду на явну зраду спакувала чоловікові речі і виставила за поріг.

Той повернувся в Тюмень а його колишня після від'їзду... перейшла жити до крутелика. Значить у відсутність чоловіка теж не гаяла часу дарма. А втім, як усі здогадалися: бухгалтерка на те й розраховувала. Кожен бореться за своє щастя як може – правил гри немає.

У 1994 році в хлопця, котрий повертався із заробітків митники знайшли не задекларовані 1600$ й конфіскували. Той у шоковому стані передсмертну записку написав й повісився.

Після смерті батьків приїхала дочка додому, продала хату за 10000$ а з родичами не поділилася. Ті повідомили в СБУ день повернення, номер потяга, вагону та кількість доларів – догадувалися, що родичка їх не задекларує. Все за принципом: не поділилася то й сама без грошей будеш. При перетині кордону гроші знайшли й конфіскували.

Були й такі свідчення колег:

- Працював я в підпільному цеху – розбавляли спирт та заливали у пляшки. 20 ящиків за зміну закорковували. Одного дня наш "ара" (вірменин) скупався у ванній, виліз і... залив туди спирт. Ми розмішали й те пійло розлили по пляшках". Інший кисло посміхнувся й доповнив тему: – На нашому молокозаводі працівниці купалися в чані з молоком а потім розливали його у пляшки.

- Перед розпадом СРСР – знову взяв слово Олексій, – я узяв кредит в 20000 рублів, більше не міг – зарплата не дозволяла. Вивіз матеріал на хату. Повернув кредит коли інфляція перетворила гроші на папірці. Отримав 500000 зарплати й розрахувався із державою. Пам'ятаю пляшка горілки тоді коштувала вже 26000 купоно-карбованців. Чому пам'ятаю? Довелося під час розрахунку занести бухгалтеркам могорич.

Доглядала українка в Італії хворого італійця. Повернулася, купила квартиру одній дочці, другій і... повісилася. Лише через рік її найкраща подруга розкрила рідним таємницю: "Італієць примушував її обслуговувати його сексуально. В тому числі робити мінет. І жінка італійця бачила це але мовчала. Захворіла на СНІД. Лікарі сказали, що жити їй залишилося у кращому випадку пів року. От і, щоб не мучитися, наважилася на самогубство. "

У Чехові-2 бригада українців ціле літо підводила водогін та інші комунікації до військового містечка. Настав час здачі об'єкта. В день здачі в експлуатацію урочисто відкрили крани а вода в містечку не полилась. (!) Був неабиякий конфуз. Бракоробів вигнали зі скандалом. Звісно, не заплативши навіть копійки. І лише через рік один із місцевих видав таємницю: за наказом начальства довірені люди прокопалися до труби, заварили й засипали те місце землею. Після від'їзду "бракоробів" розкопали й привели все в належний стан. Вода пішла. Звісно, гроші заробітчан хитруни поділили між собою.

У Хімках потрібно було виконати будівельні роботи. Місцева будівельна організація запросила з фірми за роботу 18000$. Тоді ті пообіцяли двом українцям за ту роботу 2000$. За місяць хлопці справилися. Отримали по 700$.

Двоє братів та їхній товариш поїхали в Москву на заробітки. Потрапили до приватника. Аж тут приходить якийсь чоловік й просить продати частину будматеріалів. Продали. Увечері виявилося, що то був підісланий чоловік. Господар забрав у крадіїв паспорти й ті до глибокої осені працювали як раби. Восени дружина одного із тих бідолах продала врожай картоплі, бичка й поїхала викупляти хлопців".

Інший наш колега тему доповнив:

- Працювала бригада у приватника. Той пообіцяв розрахуватися в кінці роботи. Щоправда годував непогано, на цигарки давав та ще й спиртним інколи пригощав. В день закінчення роботи спакували хлопці робочий одяг та інструменти в сумки, завантажили в багажник. Господар завіз трудяг на вокзал й став допомагати вивантажувати. Одна із сумок виявилася підозріло важкою. Відкрив а там викрадене з його будови відро фарби. Аж почервонів від образи. Каже: "Разве я вас обижал? Теперь так: вот вам деньги как договаривались, а тебе, ворюга, лишь 100$ на билет домой!" Хлопець проплакав усю дорогу.

Василь із нашої бригади додав своє наболіле: "А мене в Пітері на вокзалі загребли.

- Предъявите Ваши документы! Что то здесь не так! Пройдемте на проверку.

Обшук. Розтянгули час так, що ось-ось потяг відійде. Запитують:

- Как решать будем?

- Даю 500.

- Мало. Давай 1000.

Дав. А куди діватися? Згріб зі столу в сумку гроші, мобільник, документи, квиток й чимдуж до вагону. Коли потяг рушив перерахував зароблене. Третини заробленого – 5000 рублів не вистачало! Проплакав усю дорогу...

Володимир із бригади покрівельників, котрі жили під нами, розповів як його тесть із односельчанами в Москві віллу високопосадовцю будував. В кінці роботи господар дістав пістолет: "Даю пол-часа на сборы. И что б ноги вашей здесь больше не я видел!"

Один із наших ошелешено:

- Та такого бути не могло!

Я ж на те:

- Чому ж то? Он я в складі бригади шість років тому будував розважальний комплекс в маєтку особистого охоронця Путіна. Той теж пістоля відкрито носив й у нього дах з'їжджав від абсолютної, нічим не обмеженої влади. В друзях уся еліта Москви отож міг би нас так само витурити та от не посмів. Чому? Нашу працю бачило все село. Деревня, якщо російською. Боявся втратити авторитет...

На вихідний випало свято Юрья отож Юрій – наш бригадир вирішив пригостити нас. Не усі магазини торгують спиртним – ліцензія дорого коштує. Проблема вирішується просто: пошепки запитуєш продавщицю чи є горілка й оплачуєш загорнуту в чорний пакет покупку. На прохідній був обшук. Розмова коротка:

- Пишем протокол и 3000 вычитают из зарплаты или даёшь нам 1500 и забираешь водку.

Позичили у поварихи рублі, розрахувалися, відсвяткували. Звісно, потім склалися й повернули борг.

Кран давали з перебоями отож, щоб не було простою, носили віконні перемички та цемент на другий поверх вручну. Від непосильної праці у Саші вилізла грижа. Просив аванс на повернення. Нуль емоцій. Стали наполягати. Тоді виконроб поліз у кишеню й дав власні гроші – мовляв, отримаєте за нього по довіреності й повернете. Дав свої тому, що бюрократизм страшенний.

Розцінки на кладку цегли такі: 1150-1370 рублів за куб. Ці розцінки були хорошими років шість тому, коли долар коштував 18 рублів. Ми вирушали коли долар коштував 29, а тут скочив до 33. Бачили, що мало нам вийде й скаржилися виконробові. Той погоджувався, співчував й обіцяв після завершення дати на цьому ж котеджі штукатурку та стяжку. От і надолужимо, – заспокоювали ми один одного.

Цеглу мусили різати – кладка на ребро та товсті шви комісія бракує. Виконроб примушував закидати щілини між цеглинами. Ми на те резонно: "А навіщо? Так же ж штукатурка краще пристає. Он навіть у Польщі не замазують шви".

Романович на це повчально: "Ребята, да я сам наполовину поляк и вас понимаю но приёмку то у меня проводят москали!"

Саша лаяв заробітчанство й клявся більше вже ніколи на заробітки не їхати. Казав, що при його то зв'язках роботу дома знайти не проблема. Виставив могорич й ми провели бідолаху до маршрутки.

Олексій часто телефонував друзям – кращу роботу шукав та варіанти купівлі російського громадянства із пропискою в Москві. "Жодних проблем, – переконували його друзі – 200000 на лапу і ти москвич".

Кликав нас на будову до товариша в Пітер – там за світловий день стабільно 800, безкоштовне проживання та дворазове харчування. Я ж відговорював, переконував, що при нинішньому курсу рубля це мало. Переконав.

Тоді Олексій роботу на окраїні Москви (у Митіщах) знайшов. Умовив Леоніда. Пізніше із трубки мобільника було чути радісне:

- Вирвалися із концтабору в санаторій! Розцінки вдвічі вищі, кожному 1000 авансом щотижня дають, живемо в гуртожитку, в кімнаті душ, телевізор. Комендантської години немає – гуляй вільно скільки хочеш...

Через три тижні із слухавки радісний голос:

- Ми вже у іншій фірмі працюємо. Видали по 20000 рублів авансом й направили на будову висотки у Воронеж! Обіцяють 150 за годину.

- А у Митіщах з вами розрахувалися? – поцікавився я.

- Обіцяли переслати гроші...

- А як надурять?

- Ой, скільки то ми там пропрацювали... Дев'ять днів...

Українці кучкуються й обговорюють важке заробітчанське життя, з їхніх вуст тільки й чути брудну лайку. І все те при тому, що кожен із них носить натільного хрестика. Таджики ж та узбеки один із вагончиків перетворили у імпровізований будинок молитви. Крізь прочинені двері чути молитви та величаве "Аллах акбар!" Мусульмани не усі є високопрофесійними спеціалістами але вони дружні, доброзичливі один до одного та іновірців. Вони – хороші люди. Звісно, якщо не йти на них війною. Як я не напружував уяву та от уявити молитовний вагончик українських заробітчан так і не зміг – не в'яжеться лайка із молитвою тому що. Сам же під час подорожі на роботу та назад йшов так, щоб опинитися в зоні нечутності добірної лайки. Воно то так, але у вагончику від матюків куди дінешся?

Якось у кабіні маніпулятора зайшла мова про зниклі болторізи, котрі ми роздобули неправедним шляхом. "Вкрадене ніколи не йде на користь" – робили ми висновок. Несподівано (не очікували, що той розуміє українську) тему підхопив водій:

- В прошлом было нас семеро друзей. Занимались воровством. Нет, простых трудяг мы не трогали – обворовывали базы, склады, офисы. Три раза в неделю выходили на дело и каждый за ночь имел от 1000 до 1500$. Всё шло как по маслу но недобрые предчувствия стали преследовать меня. Заявил коллегам: "Друзья мои, не могу больше, не моё это, выхожу из нашего бизнеса!" Друзья поняли. Позже все они один за другим сели. Самое интересное, что наворованные деньги мне пользы не принесли. Они как пришли так и ушли – растворились, исчезли без следа. Позже я занял деньги, машину эту купил. Зарабатываю честным трудом, строю дом. А друзья по старой дружбе иногда звонят из заключения, просят то счёт мобильника пополнить, то посылку переправить. Нет, что ни говори а какая то сила, какой то разум есть над нами...

Після паузи додав: – Партнёр по бизнесу кинул меня на пол лимона да ещё и предупредил чтобы я не рыпался искать на него управу. Сейчас он сидит. Я могу сообщить друзьям и за такой беспредел его там опустят. Не знаю что делать: отомстить или простить?

Я на те повчально: – Не мстися – його вже Бог й так покарав. Знаєш, тюрма багатьох знімає з ручника. Там переосмислить своє життя й пізніше поверне тобі борг та ще й вибачиться.

Замовк водій. З виразу обличчя зрозумів: переварює почуте.

Якось наш бригадир наказав вийти недільного дня на будову й попрацювати до обіду. Я запропонував: "А мо краще відпочити до обіду, доки в церквах служба йде. Он навіть поляки і самі в неділю не працюють і заробітчанам забороняють". Нуль емоцій.

От скільки не пояснюю людям причини нашої руїни, кризи та жоден не розуміє. Наш ворог не в поганому президентові, уряді, парламенті, не в дебільних законах а... всередині кожного із нас!

За місяць завершили ми побудову котеджу 1-058. Вся підступність в тому, що зароблене видають не відразу – доки комісія прийме, доки бухгалтерія нарахує то й два тижні минає. На наш подив обіцяне нам штукатурення віддали таджикам. Нам же запропонували продовжити побудову котеджу 3-006 – не було, бачите, іншої роботи тому що. Мусили погодитися – інакше знайдуть брак й заплатять лише копійки.

Прибули на місце. Слідом прибув бульдозер розрівняти розриту землю навкруги, засипати ями.

Керівник, котрий давав команди бульдозеристові, гірко зауважив: "Хозяина этого участка расстрелять давно пора а мы ему дом строим! А невозможно заработать честным трудом таких денег потому что!"

Працювали не поспішаючи – мовляв кинемо все коли отримаємо зарплату. Ага, не так то все просто – виплата переносилася. Тоді вирішили звести перший поверх котеджу до перемичок й отримати 70% від кошторисних 392000 рублів. Порахували: нормально вийде.

Нарешті нас повезли зарплату отримувати. Черга, тиснява – усе як при СРСР. За місяць праці отримали кожен на руки по 14846 рублів. Запитав у таджика, котрий сидів поряд про їхні заробітки. Той довірливо: "Я получил 9000, товариш мой 5000".

Багато це чи мало? А ось на зупинці об'ява висить: "Предлагаем работу продавцу продтоваров. Пол и возраст значения не имеют. Зарплата от 25000 до 30000 рублей. Внизу примітка "Только гражданам России".

Аж тут Саша телефонує. Грижу, каже, зашили та от роботи дома немає. Хоче повернутися до нас в бригаду та от жінка не пускає.

Та ось будова завершена. Виконроб нас ошелешив: "Нет, ребята, 70% не пройдёт – пересчитаем работу по кубатуре вашей кладки".

В результаті замість 274400 закрив на бригаду із семи чоловік 150000.

Один із наших спересердя заявив: "На одурених таджиках, узбеках та нас, тупих українцях й тримається будівництво та комунальне господарство Росії!"

Я додав: "Якби на батьківщині таджиків та узбеків сталися серйозні реформи то ті б покинули Росію. Тоді й ми були б на вагу золота..."

Накльовувалася робота в Москві. Пішли в офіс писати довіреності – хай краще один з роботи за зарплатою відірветься, ніж увесь кагал.

Зайшов в офіс. Тим часом там на вакансію бухгалтерки претендувала молода жінка. Новеньку ввели в курс справ й запитали чи є питання. Та поцікавилася: "Иностранцы работают у вас как: по трудовому соглашению, имеют разрешение на работу или совсем нелегально?"

Почувши таке бухгалтерки ошелешено закліпали очима.

Коли претендентка вийшла молода бухгалтерка Катя набрала номер колеги й ошелешено: "Блядь, она такая борзая! Спрашиваєт работают ли у нас иностранцы по трудовых книжках. После этого она или очень умная или полная дура. Нет, мы с ней не сработаемся. Ей под любым предлогом нужно отказать".

Кранівник Генадий підсумував цю історію так: "Ещё не так давно наша фирма процветала. Платили хорошо, о людях заботились. Устроится сюда можно было только по блату. Та вот поменялось начальство а с ним и порядки. Новое начальство крутит, мутит, гребёт под себя. Расценки на других фирмах уже вдвое выше вот и бегут отсюда люди..."

Я чомусь подумав: – А у нас на Україні хіба не так?

У вагончику привселюдно заявив: "Любі друзі, стомився я як фізично, так і морально. Їду додому. Освоїтеся на новому місці, сподобається робота та зарплата то і я повернусь!"

Зібрав речі, потис руки й пішов на зупинку. Знав, що з квитками на потяг завжди проблеми та вирішив ризикнути.

В маршрутці та метро молився за щасливий збіг подій. На мій подив в залізничних касах квитків на Україну не було – чемпіонат Євро 2012 підняв попит тому що. Провідники не брали лівих пасажирів – боялися втратити роботу.

Що робити? Їхати на автостанцію? Та там така ж ситуація...

Настала ніч. Через годину метро закриється. Якщо не станеться чудо, про котре я благав Бога, доведеться перебути тут до ранку й повертатися зворотнім маршрутом назад у бригаду. Усе так, але в душі було відчуття, що обставини таки складуться сприятливо – я поїду.

Навпроти вокзалу українці ремонтували асфальтове покриття – було чути уривки розмов українською. А що, розумно придумали: вночі не заважають потоки автотранспорту, не дошкуляє спека.

З надією, що хтось здасть квиток підійшов до каси вдруге. Квитків не було. З останньою надією підійшов втретє а там технічна перерва. Дівчина, котра чекала відкриття каси повідомила: "Только что спрашивали. Билетов на Украину нет!"

Молодий чоловік позаду мене ошелешено: – Який облом! Що ж робити?

Аж тут поряд голос: – Раз так, доведеться їхати в Київ машиною. Мушу в обід там бути за будь-яких обставин тому шо.

Ми з молодим чоловіком переглянулися й я запропонував власнику авто: "Чоловіче, візьми двох попутників. Заплатимо щедро".

Той погодився. Сторгувалися по 2500 рублів з кожного. Познайомилися, сіли в авто, рушили. Генадій до дівчини на побачення поспішав – тягучки облітав справа по ґрунтовці. На трасі витискував 120-160 й при тому ще й умудрявся набирати номери на мобільнику. Про засідки автоінспекторів його попереджував антирадар. Пізніше сів на хвіст іномарці й довго тримав дистанцію. Аж ось пікає антирадар. Пригальмував а водій попереду як їхав 160 так і продовжував їхати. Автоінспектори зупинили того лихача – не мав антирадара тому що. Та рано раділи – зупинили просто так і нас. Виявилося: то контроль ступеня затемнення скла. Прилад показав, що скло темніше дозволеного на 1%. Довелося Генадію таки відстібнути сотню.

Попереду нас чекав неабиякий геморой – митниця. Артем стривожено:

- Я прострочив трьохмісячний термін дозволеного перебування в Росії. Стару еміграційну карту викнув, взамін купив на вокзалі нову. Переживаю, боюсь на тій фальшивці спалитись!

Я заспокоїв панікера:

- Зараз виробники фальшивок усіх мастей працюють професійно – підробки роблять ідеально та ще й у комп'ютер вносять. Міліціянти, ясна річ, в долі. Не переживай – навіть їхні фальшиві долари кращі за справжні...

На кордоні багатокілометрова черга. Ой, бачимо, стояти тут годин шість. Це в кращому випадку.

Аж ту пенсіонер підходить: – Ребята, проведу на соседний пост. 22 километра грунтовкой и очередь максимум машин три- четыре.

- А цена?

- Тысяча.

Задумався Генадій. Аж тут Артем подав голос: "Я після операції і епікріз маю".

Почувши таке Генадій робить морду цеглиною, оминає чергу і летить вперед. Зупиняється перед шлагбаумом, надягає футболку фаната Євро 2012 й мчить до митника: "Спешу на чемпионат, у меня родственник после операции долечиватся едет! Вот эпикриз!

Зі скрипом, правда, але діяло. Та ось і перевірка еміграційних карт. Митник звірив наші фізіономії із фотографіями в паспортах, повертів наші картки, звірив їх по комп'ютеру й... побажав щасливої дороги.

Задяки такому нахабству ми пройшли митницю за дві з половиною години. Замість шести. Це ще в кращому випадку...

Їхали ми далі а мені весело не було. Який же це дебілізм, яка дрімучість: ні в Євросоюз не увійшли, ні в митний союз із Росією. Витрачаємо мільярди народних гривень на побудову митниць, зарплату службовцям. Що б сказав європеєць якби на кордоні із сусідньою державою йому довелося б вистояти в черзі в кращому для нього випадку шість годин?

І ось рідний Київ. Розрахувалися, потиснули руки, попрощалися.

Давно не був в столиці. Хотілося пройтися знайомими вулицями, оцінити переміни на краще. Ноги понесли на Бесарабську площу – кортіло поглянути на колись пошкоджений патріотами пам'ятник вождю світового пролетаріату, оцінити якість реставрації. По одних чутках Ідола охороняють старі більшовики, по інших проплачені компартією пенсіонери. Цікаво було побачити правду. Підходжу. Якийсь фотограф вже розклав штатив й фільмує того сатанинського Ідола. Стоїть палатка із написом "Комуністична партія України". Троє ЗМОПівців нудьгують поблизу постаменту. Було видно, що то не фанати комуністичної ідеї а звичайні українці, котрі від безвиході пішли в правоохоронці. І несуть тут службу по черзі, і чергування це їм самим огидне. Присів позаду постаменту біля літньої жінки. На лаві навпроти з кимось по мобільнику розмовляв четвертий охоронець.

Затіяв розмову:

- А у нашому місті ще у 1991 році рішенням міськради Леніна зняли з постаменту й відвезли на звалище історії. А тут...

- А тут цей пам'ятник нікому не мішає, усі до нього звикли. Ленін, яким би він не був – він є історичною особистістю, частиною історії.

Жінка помовчала хвилинку й продовжила:

- Колись була рівність, робота, стабільна зарплата. Та як розвалили Союз...

Одне із двох: або це фанатка комуністичної ідеї, або ностальгія по молодості: "Колись мене мужчини хотіли і спина не боліла".

На мій подив жінка сумно додала: – Скільки я теплих речей, скільки продовольства я у дні "Помаранчевої революції" людям винесла... І, в результаті жодних реформ. Скрізь одна брехня та розкрадання... Дарма вірили, надіялись, дарма мерзли...

Ні, це не підсадна качка а звичайна, стомлена від такого нашого життя українська жінка – зробив висновок...

Я вже довірливо:

- Із Мавзолею зняли двох охороняючих тіло Леніна вартових а у нас йому пам'ятник від народу ось четверо охороняють...

Тільки я проказав останнє слово як із палатки вийшов п'ятий.

Жінка теж це помітила й додала:

- Напевно не тисячу гривень отримують...

Якось так гидко стало на душі – якби того вождя охороняли старі більшовики то я би їх зрозумів. А тут он свої... Я сердито промовив:

- Українці за гроші платників податків охороняють від народного гніву ката народів 1/6 частини нашої планети...

Жінка до мене заспокійливим тоном: – Ніхто не хоче псувати відносини із Путіним. Час усе розставить на свої місця. Винесуть тіло Леніна із усипальниці, похоронять за християнським звичаєм тоді й у нас проведуть демонтаж...

"Все життя на заробітках. Не помітив як діти виросли!" (с)

Сів у маршрутку. Дивлюсь: навкруги такі ж як і я заробітчани: засмаглі, худі обличчя, стомлені погляди. Це життя таке: дома роботи немає отож на чужину виштовхує невиплачений кредит, хвороба родича, навчання дитини, побудова житла тощо.

Щасливчики виробляють закордонні паспорти, відкривають робочі візи й освоюють Європу, невдахи по звичайному паспорту їдуть піднімати сусідню Росію.

Водій поставив відео "Вечірнього кварталу". "Квартальщики" висміювали наших обмежених, корумпованих політиків, нашу ментальність на ніхто не сміявся – стомлено дрімали на м'яких кріслах тому що. Мене завжди шокує у наших людях абсолютна байдужість, рабська покірність долі. Був правда сплеск патріотизму у 2004 році та весь запал вилився у пустопорожню балаканину.

Подумалося, що залишений котедж не довго пробуде без наших заробітчан. Безробіття примусить шукати будь-де будь-яку роботу. Заплатять хлопці по 800 гривень а то й більше кадровій агенції за направлення на роботу, стільки ж витратять на дорогу і... І замість обіцяної по телефону високооплачуваної огорожі стануть завершувати будівництво нами розпочатого котеджу.

Виконроби будуть загравати із ними, хвалити українську працелюбність, розповідати антимоскальські анекдоти а в кінці надурятять. Як і нас. На погрози більше не повернутися пролунає звичне: "Ничего, другие приедут!"

Дома зліг із простудою. Чи то протягнуло в транспорті, чи то простуду спричинили випиті дома на радощах два келихи холодного пива. Скоріше всього те й інше плюс погана енергетика будинку. На чужині не хворів а тут довелося використати привезені назад медикаменти.

Оклигав й наступного ранку завітав на покинуту мною будову – там мені були винні 292 гривні за січень та 280 за квітень. Дивлюсь: за два з половиною місяці на території будови виросли... лише бур'яни. Виконроб до мене: "Половину зарплати за квітень й досі усім нам не заплатили. За січень же сам добивайся в офісі. Тут роботи немає – припинилося фінансування тому що. Он по сусідству нову будову розпочали. Вчора десять міксерів бетону в подушку залили. Йди, може приймуть".

Пішов. Одинадцять бетонників нарахував. О, ні, зайві працівники їм не потрібні. Працевлаштовуватися на високооплачувану роботу кожен приведе друга, кума, брата, свата тому що.

Двері офісу виявилися закритими. А й справді: хто буде сидіти в офісі збанкрутілої фірми?

Тим одинадцятьом я не заздрив. Чому? Справи в економіці України катастрофічно погіршуються отож, напевно і те будівництво зупиниться із за відсутності фінансування. Добре якщо ті трудяги ще встигнуть отримати зароблені гроші.

Погіршення ситуації видно неозброєним оком. Якщо не провести радикальних реформ то втратимо і державу, і незалежність, і економіку, і мову. Будемо як оті цигани по всьму світі милостиню просити на російсько-українській мові: "Люді добрыє, памажитє!"










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua