Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Трохи про політику, науку і...армію


-4
Рейтинг
-4


Голосів "за"
1

Голосів "проти"
5

Неважко помітити, що у своїй біографії екс-міністр оборони Анатолій Гриценко любить підкреслювати, що він є автором "понад 100 наукових робіт, виданих в Україні, Бельгії, Нідерландах, США, ФРН та Швейцарії".

Трохи про політику, науку і...армію
З іншого боку, в останній заповненої своїй декларації про доходи той же самий Гриценко вже запевняє, що науковою діяльністю заробив... аж 560 гривень. Парадокс? Якщо розібратися, то вся біографія цього нардепа складається з подібних же парадоксів.

На жаль, автору цієї статті не вдалося знайти і близько познайомитися з науковими працями колишнього міністра, а нині глави парламентського комітету, за кожен з яких автор отримав 5,6 гривні. У всякому разі, сумлінно порившись в каталогах Центральної наукової бібліотеки імені Вернадського, йому потрапила тільки одна книга, авторство якої умовно можна приписати Анатолію Степановичу, і це був його ж передвиборний буклет про "Конституцію порядку", про яку він, до речі, повністю забув, пролетівши перед цим на президентських виборах. Може бути, це якісь таємні наукові праці? Все-таки Гриценко – людина військова, весь час доводиться бути пліч-о-пліч з секретністю, все таке... Краще над цим не замислюватися, бо інакше виникне бажання розібратися з тим, а що взагалі являє собою цей політик? Звідки він узявся і в чому феномен його живучості?

Неважко помітити, що просування Анатолія Степановича по службових сходах не дуже характерно для кадрового військового. Така біографія більше підійшла б якому-небудь цивільному чиновнику, що послідовно підіймаються по кар'єрних сходах, з одного боку, без претензій на велику посаду, але і зі знанням того, що ти відносишся до номенклатурної обойми, випасти з якої нереально. Служба у стройових частинах займає абсолютно незначний відрізок життя Анатолія Степановича. Потім він викладав у військовому вузі, з якого пішов на роботу в структури Генштабу. Перелом у його кар'єрі настав, коли він остаточно вирішив зав'язати з військовою службою і перейти в структури, пов'язані з політикою. Спочатку він працює у Раді національної безпеки і оборони України, потім стає президентом Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова. Характерно, що центр створюється на американські гроші якраз після повернення самого Гриценка з США, де він закінчив спочатку інститут іноземних мов при Міністерстві оборони, а потім оперативно-стратегічний відділ Військово-повітряних сил США.

У своїх біографіях він часто любить вказувати і займані у цей період часу громадські посади: позаштатний консультант Верховної Ради України, член Громадської ради експертів із внутрішньополітичних питань при Президентові України. Можливо, так відбувається тому, що саме ці позаштатні посади зіграли в житті молодого кар'єриста набагато більшу роль, ніж нудна робота в Генштабі та РНБОУ. Вони дали можливість Гриценку потрапити до штабу Ющенка, причому знайомство Анатолія Степановича з Віктором Андрійовичем виявилося взаємовигідним. Ющенко, який готувався до сутички на президентських виборах з Януковичем, вкрай потребував людину, яка, по-перше, надала би йому можливість виступати в медіа (як відомо, дружина Анатолія Гриценка – редактор авторитетного тижневика "Дзеркало тижня"), а по-друге, організувати роботу штабу, при цьому будучи незалежним від конкуруючих груп "любих друзів", які загрузли в чварах і підкилимних іграх. Натомість "позаштатному раднику" відкривався прямий шлях до крісла міністра оборони.

Характерно, до речі, що в 2004-му році Анатолій Гриценко водночас активно брав участь у передвиборній кампанії на посаді голови аналітичного відділу штабу кандидата в президенти Ющенка і при цьому керував "незалежним" Центром імені Разумкова, моніторив вибори. Про яку неупередженості тут можна говорити? Втім, про неупередженість сам Гриценко більше любить говорити у відношенні інших людей. Зайшовши на блог екс-міністра, можна виявити там чергову "заяву", в якій засуджується рішення балотуватися в депутати місцевих рад начальника Генштабу генерал-полковника Педченко та начальника львівської Академії сухопутних військ генерал-лейтенанта Ткачука. "Генерали сьогодні повинні рятувати армію від руйнування, а не втягуватися у політичну боротьбу, рятуючи рейтинги Партії регіонів" – присоромив двох генералів полковник запасу, який, перебуваючи в статусі міністра оборони під четвертим номером, балотувався до Верховної Ради, рятуючи рейтинг "Нашої України", до речі. Не кажучи вже про те, що військові у місцевих радах зовсім не якась дивина, вони присутні там постійно, а у військових містечках навіть можуть становити більшість – і в цьому ніхто ніколи не бачив нічого поганого.

Але на міністерському посту вміння якісно "моніторити вибори" не дуже допомагає: тут ефективність твоєї роботи видно, що називається, на власні очі. Хоча Анатолій Гриценко намагається з усіх сил бути як усі. У той час вважалося, що політик повинен займатися двома речами: носитися з божевільними ідеями (побудувати гайд-парки в кожному українському місті, перейменувати Майдан Незалежності, побудувати вітчизняний винищувач, залізти на Говерлу) і чварами. Що стосується першої частини, то Анатолій Гриценко вклав гідну лепту в книгу українських політичних маразмів боротьбою за перехід армії з онуч на шкарпетки. Щодо склок, то тут міністр оборони намітив собі специфічну жертву, послідовно вимагаючи відходу з поста генерального прокурора Анатолія Медведька. Важко сказати, що саме спровокувало таку нелюбов, але прокурор справедливо зауважив, що подібна відставка знаходиться у віданні Верховної Ради і Президента, але аж ніяк не оборонного відомства. "Напередодні звіту Гриценка у Верховній Раді такі рекомендації і вимоги нагадують конвульсії. Офіцери після такого стріляються", – натякнули міністру в офіційній відповіді ГПУ. Міністр стрілятися не став, але якось знітився, а незабаром і зовсім зник з політичного життя після того, як на його місце прийшов Юрій Єхануров.

Фактично, сьогодні політична кар'єра Анатолія Степановича добігає кінця. Як громадський діяч він стає "віртуальним", чия політична сила є повною фікцією і складається з однієї особи, який сам собі і голова партії, і прес-секретар, і всі члени. У таких партій є явна перевага – в них завжди присутній консенсус. Це вам не "Батьківщина", у якої регіональні осередки розбігаються, мов таргани. Але з іншого боку, цього мало для того, щоб мати такі амбіції, якими володіє депутат Гриценко. Не кажучи вже про те, що це просто смішно для людини, вся діяльність якої зводиться до публікації всіляких заяв і щирих образ від того, що ніхто не прислухається до його думки. Можливо, проблема Анатолія Степановича в тому, що він не вміє працювати з людьми, а можливо, і зневажає їх, таких дрібних, на тлі себе, коханого.

Треба думати, що і так не дуже привабливий результат на останніх президентських виборах навряд чи колись буде їм поліпшений. Адже, як не хотілося б це визнавати Анатолію Степановичу, залежав він не від його особистої харизми або популярності в народі, а лише від збігу обставин, коли досить велике число виборців, що не бажали голосувати ані за Тимошенко, ані за Януковича, в розгубленості шукало хоч якусь альтернативу.

Петро Васів, http://www.from-ua.com/politics/1324a47516b89.html

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua