Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

ПРО "ЕКСПЕРТІВ" І ЛЮДЕЙ

Олеся Горгота | 2.11.2009 17:10

-2
Рейтинг
-2


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
4

Про стан експертної оцінки в Україні.

Летять двоє людей на повітряній кулі. Залетіли в незнайомі краї, заблукали. Побачили одного внизу й гукають йому:

- Де ми знаходимося?

Той став і мовчки на них дивиться.

Вони знову:

- Де ми знаходимося?

- На повітряній кулі, – сказав чоловік знизу, розвернувся й пішов.

Один другому в повітряній кулі каже:

- Це був експерт-політолог, точно.

- Чому ти так вирішив? – питає інший.

- Бо відповів не одразу, подумав. Потім сказав правильно. Але його відповідь для нас є непотрібною, бо не несе нам ніякої нової інформації.



Цей, дещо перефразований, анекдот яскраво зображує сучасний стан "експертної оцінки" в політологічній, соціологічній, правовій та інших сферах українського суспільства. Профани та любителі побазікати просто заполонили мас-медійний простір. Маючи лише одну мету – ствердити власний "імідж", щоби "підзаробити" – вони з глибокодумним виглядом "віщають народу істину" через радіо, телебачення, на сторінках своїх "епістем".

26 жовтня по Першому національному транслювали телепередачу "Попередження" з Миколою Вереснем, де обговорювалася діяльність ісламської (Хизб-ут-Тахрир) та російської ("Русское казачество") екстремістських угруповань у Криму. У студію був запрошений експерт-політолог (не запам'ятала його прізвища, але для нашої теми воно не грає великої ролі). На запитання ведучого, чи буде війна в Криму, той відповів, що, якщо керівники держави будуть вести правильну політику, то війни не буде. Тобто, "якщо все буде добре, то все буде добре". Геніальна відповідь, чи не так?! Гадаю, для цього варто було закінчувати філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, захистити там дисертацію й отримати звання кандидата політологічних наук. Жалісний вигляд "експерта" – скоцюблений, з незрозумілою зачіскою на голові, з синяками під очима (мабуть, вчора добряче хильнули, а сьогодні – от, треба виступати) – доповнює сумну картину аксіологічної (оцінювальної) ситуації в Україні. Це ж треба бути геть розумним, щоби після перегляду відео конкретних дій іноземних воєнізованих угруповань на території України оголосити, що ніякої зовнішньої загрози не існує! (Така відповідь прозвучала з вуст "політолога" на тій же телепередачі.) Тобто, на думку "експерта", то все – бурхлива уява українців. І в цьому вся проблема. Змініть установку – і все стане добре. Кашпіровський, їй Богу.

І таких беззмістовних думок ми чуємо й читаємо щодня, засмічуючи тим самим свій дорогоцінний мозок, який і так перевантажений інформацією. Освічені люди здатні побачити, відрізнити й відфільтрувати такі думки. А як вони діють на простий люд? Пригадується фрагмент із кінофільму "За двома зайцями", коли Голохвастов приходить до Проні Прокопівни знайомитися з її батьками. Він вражає їх своїми "розумними розмірковуваннями" так сильно, що батько Проні відмічає: "Такий розумний, аж страшно".

Дійсно, інколи стає страшно, слухаючи й читаючи таких "Голохвастових". Вони раніше були "Голохвостими з цирульні з-за канави", але бажання зайняти чільне місце серед "вершків" суспільства змусило їх перебратися в одяг "Голохвастових із салонів краси".

Дмитро Донцов називав їх "свинопасами" й "нащадками свинопасів". Відомий німецький філософ Освальд Шпенглер у своїй знаменитій праці "Присмерк Європи" (1918-1922) назвав їх "журналістами другого сорту", "політиками другого сорту", "людьми другого сорту". Прихід до влади людей не з творчої меншості, на думку Шпенглера, є причиною кризи цивілізації. У свою чергу іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет, на якого посилається Дмитро Донцов у "Дусі нашої давнини", вбачає кризу європейського світу у "повстанні мас", масовизації усіх сфер життя соціуму ("Повстання мас", 1930).

Менше з тим, зараз не йдеться про теорію елітарності й масовості, обґрунтовану давно й остаточно. Переконана, що кожна освічена людина, яка належить до творчої меншості, має усвідомлювати відповідальність за кожне своє слово та кожний свій вчинок. Проте це не відноситься до наших "експертів-політологів", які сіють бур'ян всюди, вільно й з великим натхненням.

При цьому, варто зауважити, що існує два сорти "експертів": одні – не завдають великої шкоди своїм базіканням, як не залишає ніякого змісту в голові "легке чтиво"; інші – шкодять духовній, морально-етичній, національній цілісності життя українців; спотворюють реальне бачення українського народу; підміняють значення, цінності, орієнтири. Як вправні ілюзіоністи, вони вводять людей в оману, заводять на манівці істини, видаючи уявне за дійсне. Більше того, відкидаючи авторитет науки й здорового глузду.

Для кращого розуміння цього сорту людей уявімо ситуацію, коли на запитання тих, хто летить на повітряній кулі: "Де ми знаходимося?", – "експерт" відповідає: "На літаючій тарілці". Гадаю, у людей така відповідь має викликати щонайменше шок.

Але в наш час, на превеликий жаль, для всіх стає вже звичним поширення фантастичних думок, які спокійно приймаються більшістю за істинні.

Нещодавно мені до рук потрапила книга такого собі Олександра Стражного "Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність." (К: "Книга", 2008). Шукаючи "науково-популярних видання про український менталітет" (цікаво, де він їх шукав), він "виявив", що таких "не існує". І навіщо нам, питається, знати про дослідження Юрія Липи й ряду інших українських мислителів?! Та вони нам ні до чого! Бо маємо авторитета – такого собі Олександра Стражного.

Що ж, слухняно слідуємо за ним, покладаючись на його геніальний розум, і читаємо далі. І що ж ми бачимо? На його думку, український менталітет присутній як невід'ємна риса у всіх, хто прожив в Україні "хоча б кілька десятків років". "Незалежно від того, якою мовою вона спілкується, така людина несвідомо увібрала енергетику корінного народу, особливості його світогляду, цінності й забобони". При цьому автор не визначає, хто є корінним народом, оскільки, на його думку, "територія сучасної України з давніх часів була великою дорогою й велетенським казаном людських сплавів". Виходить, якщо слідувати логіці пана Стражного, що Україна – це певний "прохідний двір", через який просуваються народи, деякі затримуються і переймаються місцевою енергетикою. Правда несвідомо, припускаю, під впливом певних наркотичних речовин. Звичайно, тут я дещо радикалізую, але загальна картина після прочитаного постає жахлива.

У мене ця книга викликала певну дезорієнтацію у просторі і часі. Можна лише приблизно уявити, який вплив вона здійснить на людей, далеких від науково обґрунтованих (тобто на основі достовірних археологічних та історичних джерел) теорій розвитку Української цивілізації! Книга пана Стражного розрахована якраз на таких людей, тобто "на широке коло читачів". Він легко і без тіні сумніву спотворює історичне тло, при цьому постійно посилаючись на якихось віртуальних, без прізвищ, дослідників. Ще й навіть підкреслює – "серйозних дослідників".

Автор дозволяє собі поділитися з читачем переживанням з приводу свого вибору – написати книгу чи "виключити комп'ютер і йти пити пиво" (як зауважив пан Стражний, "друге, звичайно, приємніше") – мабуть, з надією, що його підтримають любителі розпивання пива і радісно сприймуть його писанину. "Краще би він пішов пити пиво", – подумалося мені.

І таких прикладів ми маємо на сьогодні безліч! Будь-хто, хто має достатній рівень амбітності та здатність до самозвеличення, а також певні зв'язки, що допомагають "вийти в люди" – пробитися у мас-медійний простір, – будь-хто може вважатися експертом. І при цьому не потрібно читати праці авторитетних у науковому світі дослідників, пізнавати накопичений історичний досвід, копатися в архівах. Та взагалі непотрібно читати! Маєш сяку-таку ВЛАСНУ ДУМКУ, яку з переможним виглядом закидаєш аудиторії, – та й досить.

Деякі "експерти" "набивають руку" у відстоюванні своєї пустопорожньої ВЛАСНОЇ ДУМКИ, навіть стають агресивними, злими по відношенню до тих, хто намагається їх критикувати. І в їхній боротьбі "всі методи – хороші". Прикладом цьому є діяльність Леся Бузини. Він прямо пов'язаний із вищенаведеною книгою Олександра Стражного, оскільки внесений у список літератури. Мабуть, як один із тих віртуальних "серйозних дослідників". Це знову наштовхнуло мене на думку про наукову цінність написаного Стражним. Постає питання щодо авторитетності Бузини: "Як може людина, котра в "Жіночому журналі" дає поради жінкам типу "я його кохала, а він мене покинув, то скажіть, може йому не сподобалася моя зачіска?", – як може людина, котра навіть наближено не знає, що таке науковий підхід, – як може людина, котра ненавидить українців, – як така людина може володіти істинним баченням історії України?!"

Але не зважають "експерти" на такі дрібниці, сміливо презентують свої "концепції", дивлячись зверхньо на логіку, істину, дійсність.

Прототип цих експертів навчається на ІІ курсі в інституті, де я викладаю. (Зі зрозумілих причин не буду розкривати ні прізвища студента, ні назви навчального закладу.) Він не ходить на заняття, вважаючи це непотрібною справою й проводячи ранкові навчальні часи за пивом у студентському кафе. Він не готується до семінарських занять. Але інколи, коли все-таки заходить до аудиторії, активно втручається у дискусію на будь-яку тему, поважно виголошуючи абсолютно безглузді речі. Що мене найбільше вразило – якось він назвав Григорія Сковороду "поганеньким писакою", що його не зацікавив. На мої критичні зауваження він образливо й дещо зле відповідав, що це його ВЛАСНА ДУМКА ЯК ОСОБИСТОСТІ. У відповідь на моє запитання, що ж він читав, звідки почерпнув основи для своїх думок, я почула глибоку тишу.

І таких студентів – велика кількість.

А таких "експертів" – ще більша.

І в цих руках лежить майбутнє України? Сподіваюся, що ні. Але сьогодні як ніколи актуально стоїть питання: "Хто нами керує? Хто визначає напрямок розвитку України?"

Ще раніше читаю статтю Вахтанга Кіпіані "Гей, націє!" ("Український тиждень", N41 (102) від 09.10.2009). І з великим подивом (до цього я шанувала професійність Кіпіані) натикаюся на абсурдні речі типу: "Уся світова історія та культура, починаючи з греків і римлян, сміється з невігласів, які вважають, що можна врятувати когось-щось від культурної та фізичної деградації забороною, створенням ненормальних умов для життя й творчості". За логікою написаного (якщо вона там присутня) випливає, що гей-лесбі, які презентували "120 сторінок содому" в Україні, переживають культурну та фізичну деградацію, але допомогти цим нещасним неможливо. Бо якщо створити умови, "нормальні" для них, то вони продовжуватимуть деградувати. А якщо створити умови, в яких живуть усі нормальні люди, то вони будуть "ненормальними" й тому неприйнятними для них.

Вихід із цієї ситуації пан Кіпіані вбачає у замовчуванні (на противагу тій інтелектуальній еліті, яка всі сили докладає до широкого висвітлювання й вирішування проблем українського суспільства). На думку цього журналіста, справді вільна Україна – це "система, в якій більшість не може утискати меншість, хоч як би того хотіла. Тобто більшості можуть відверто не подобатися, скажімо, цигани, геї, жидомасони чи вояки УПА, але вона в силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів ні в чому не зможе скривдити їх". Це означає: "Люди, якщо вам щось не подобається, то заткніться, будь ласка!"

Хіба українського інтелігента не має лякати таке прирівнювання – українців і безмовне бидло?

Ще моторошніше стає від слів Кіпіані, коли він визначає хто ця меншість, яку більшість не може утискати, "хоч як би того не хотіла". Це – "малі оті раби німі" (дещо перефразовуючи Шевченка)! Тобто я маю прийняти дійсність, що мною керують німі раби?! І ще й при цьому відчувати свободу (за твердженням того ж таки Кіпіані)?!

Відчуваю, якщо не погоджуся з цим, то буду гнівно засуджена "експертами", обвішана всілякими незрозумілими ярликами й не прийнята в компанію "Голохвастих". Звичайна логіка й здоровий глузд чомусь підказують мені, що я маю з цього радіти.

Нехай мене не зарахують до "сонму великих", але я зможу спокійно дивитися в очі людям тоді, коли викриється вся правда.

Нехай "експерти" будуть вважати моє лице "не спотвореним інтелектом, вихованням та освітою" (зі статті Юрія Макарова "Історія, дубль 2. Фарс", "Український тиждень", N41 (102) від 09.10.2009). Але мені не прийдеться червоніти й виправдовуватися перед майбутніми поколіннями за свої слова.

То ж варто замислитися, чому сьогодні навчається наша молодь? Чому вчать пустопорожні балачки одних "експертів"? Які наслідки ми матимемо в майбутньому від негативного впливу інших "експертів"?

Варто замислитися усім, хто вважає себе вчителями.

Звертаюся із закликом – заради майбутнього – до "експертів": "Схаменіться! Майте сумління! Зникніть з екранів телебачення, зі сторінок газет, журналів! Перестаньте писати!"

Закінчу словами з Нового Завіту: " Нехай, брати мої, між вами не буде багато тих, що хочуть стати учителями, знаючи, що за те приймемо більший засуд". (Послання Якова 3, 1)










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua