Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Світ мусить знати   що таке реальна Московія та її люди

МІФИ МОСКОВІЇ. МІФ ТРЕТІЙ. МІФ ПРО МОСКОВСЬКУ КУЛЬТУРУ. Ч.2


8
Рейтинг
8


Голосів "за"
9

Голосів "проти"
1

Над створенням міфів про Московію працювали, як офіційні державни структури царів, комісарів, президентів так і тисячі "одописців", які її прославляли по переконанню, за гроші, по наївності або по замовленню. Але пишучи свої "оди" в душі вони мали зовсім інші думки.

Москвини про себе:

З самого початку появи оприччини, а потім різних "таємних канцелярій", ЧК,ОГПУ, НКВД, КГБ, ФСБ і різних їхніх модифікацій, все життя як звичайних громадян так і державно-культурної еліти Московії, знаходилось під пильним контролем цих служб. Любий крок "в сторону" – це вязниця, каторга або смерть. Всі нище перераховані люди були відомими особистостями в Московії. Вони присвятили багато часу і праці для прославляння своїх царів, своєї імперії, свого "місійного" народу ставши "носіями духовних та культурних цінностей". Але інколи в своїх творах, а особливо в листах один -до-одного їх "проривало" і вони описували реальне становище в їхній імперії.

Петро І: "Сия сарынь ничем, кроме жесточи, унята быть не может".

М.Покровський, московський історик: "В жилах сучасних москвинів тече щонайменше 80% фінно-татарської крові". ПШ. ст.25

Д.Анучкін, московський науковець: "В Х ст. Вся територія пізнішого Ростово-Суздальського князівства була заселена виключно фінськими племенами". ПШ. Ст.25.

А.Спіцин, московський археолог: "Могил Х ст. Українських племен в центральній Московщині нема цілком". ПШ. Ст.25

Н.Хлебников, (1840-1880): "Изучая нашу древнюю историю, я удивлялся не тому, что у нас явилось крепостное право, но тому, что оно образовалось так поздно. Можно думать, что в некоторые эпохи эта тяжелая опека, которая называется крепостным правом, решительно необходима для того, чтобы приучить народ у труду и образовать богатое и образованное сословие, которое так необходимо для государства. Приучить общество к постоянному труду – вот цель крепостного права. В нашей истории, как известно, факт прикрепления совершился дважды, и второе прикрепление совершилось при Екатерине ІІ, в 1783 году. В обоих случаях причиной была та же необходимость заставить трудиться бродячее народонаселение" (Але до чого тут Україна, яка завжди булла працьовитою).

П. Савицький. Советский историк (1895-1968): "... без татарщины не было бы России... Велико счастье Руси (!), что в момент, когда в силу внутреннего разложения, она должна была пасть, она досталась татарам, и никому другому"; "Татары не изменили духовного существа России; но в отличительном для них в эту эпоху качестве создателей государств, милитарно организующей силы они, несомненно, повлияли на Московию.

Лызлов А.И.: Где-то к 1692 написал труд: "Скифская история". Но она была издана только в 1776 году издателем Н.М.Новиковым, за что Катериной ІІ он был посажен в тюрьму. В этом труде Лызлов А.И. писал: "Монголы, пришедшие в 1237 году в Суздальскую землю, вовсе не монголы, а восточные и южные соседи Московии и Волжской Булгарии – татары".

"Жители Московии – обособленный самобытный народ, ничего общего не имеющий с русскими, т.е. Киевской Русью, Литвой, поляками и т.д. ".

Емілія Ільїна: "Яка Росія в 12 столітті? Навіщо ж присвоювати чуже? Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, Повість временних літ, Нестор, Київська Русь, Київ – усе це належить Україні".

"Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну і ось уже четверте століття тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу; розграбували українську історію, витоптали її, перетворили на пустелю...Протягом століть ми грабували українську культуру".

А.А.Шахматов: російський мовознавець: "Ми повинні відкинути як найрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів була заселена не предками сучасних малоросів, а предками сьогочасних представників інших руських народностей (великоросів). Шукати в Х-ХІ віках над Дніпром великоросів – це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового і була справою нових різносторонніх впливів, які виникли після розриву з Києвом".

К.Бєссонов, історик: "Малороси обсадили в Московщині всі впливові посади. Вони – митрополити, єпископи, вихователі царських дітей, ректори, префекти, учителі шкіл, міністри, науковці, державні урядовці і т.д. Все підпадало їх впливам та реформам. Вони виправляли церковні книги, реформували церковну та державну адміністрацію, вони писали книжки, складали проповіді, вони організовували церковні та світські хори, заводили церковний спів, церковний одяг. Вони встановлювали програми і методи навчання в школах, правопис і граматику,навіть диктували москвинам свою вимову. Вони впливали своєю зовнішністю, своїм одягом, поведінкою". Все це відбувалось до часів Петра І. Тобто Московія могла стати нормальною, культурною, неагресивною державою. Процес українізації московської мови спинили німці приведені Петром І в Московію. (МВ)

Катерина ІІ: "... Щоб зберегти імперію, нам не досить знищити лише самоуправління України. Треба знищити все, що відрізняє українців від москвичів: українську культуру, українські національні традиції та звичаї, а насамперед і найголовніше – українську мову".

Ф.Г.Карін, 1778 р. письменник, лінгвіст: "Жахлива різниця між нашим московським наріччам і словянською мовою часто не дає нам можливості вільно висловити нашу думку. Наші письменники доклали багато зусиль на покращення нашої мови, яка сама по собі була дуже бідна, а підроблена до словянської сала ще потворнішою"

К.Кавєлін: "Начнем с того, что мы (московиты) прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем нашу первую летопись... Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени. Но примечательно, что великоросов он вовсе не знает, потому что их еще не существовало. По летописи, там где сейчас живут великоросы, жили финские племена".

А.Н.Пипін, російський академік: "У крайніх випадках, як у Новгороді (Пскові. – Авт.), московська влада досягала об'єднання (з нею. – Авт.) шляхом простого винищення людей, хто не піддавався, виселявся в Московщину, а на їхні місця переселялись жителі Московщини зі своїм управлінням, побутом, порядками"

За часів царя Олексія в Московщині була тільки одна друкарня, і Москва довго не хотіла признаватись у недоліках свого навчання. В Москві був присутній церковний фанатизм, ворожість до всякої науки, впертий застій суспільства, жорстокість, відсутність моралі і т.д... В середині 17 століття почали розуміти важливість освіти, але оскільки своїх власних сил для цього не було, їх почали запрошувати, переманювати з Києва" (54, 17).

"В 17 столітті москвини, зрештою зрозуміли, що для "кніжнага дєла" потрібні справжні вчені. Своїх не було, отже, почали закликати з Києва. В 16-17 століттях освіта і література Києва та Західної Руси цілком опанувала московську"..."В Києві до москвинів ставились з презирством, як до дикунів". (Історія словянської літератури). ПШ.ст.84

П.Морозов, історик літератури: "Петро І розумів, що московське духовенство за своїм рівнем освіти стоїть набагато нижче киян і що в Московії жахлива грубість і неосвіченість скрізь, і немає людей, які б могли керувати освітою священиків, піклуватись про школи, слідкувати за результатами навчання. Тому він знову звернув увагу на Київ" (54, 17).

О.Герцен: "Що буде, коли Україна, яка пам'ятає всі утиски москалів: і кріпацтво, і рекрутчину, і безправ'я, і грабунки, і батіг – не захоче бути з Московією? На мою думку, питання це розв'язується дуже просто. Україну треба в такому разі визнати вільною і незалежною країною, і, судячи за тими стражданнями, які вона отримала від нашого деспотизму, можемо чекати, що за першої можливості Україна відійде від нас".

О.Герцен: "Хмельницький не через любов до Москви, а через нелюбов до Польщі віддався цареві... Москва або точніше Петербург ошукали Україну й примусили її ненавидіти росіян".

О.Герцен: "...Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну владу у своїх руках, то вони своїм катівством значно перевищать царську охранку"; "... Народ дикунів та виродків людських".

О.Герцен: "Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим стыдом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме".

О.Герцен: "Несмотря на нашу наружность, мы все же варвары. Наша цивилизация наружна, разврат груб, из-под пудры колет щетина. У нас бездна лукавства диких в уклончивости рабов. Мы готовы дать плюху без разбора и повалиться в ноги без вины".

О.Герцен: "Росіяни в Європі зажили слави найрозпусніших людей. Це пов'язано з безцеремонністю поведінки і з поміщицькими звичками-вихватками, коли вони приїжджають у Париж та Лондон. Великі майстри покірності і витяжки "во фрунт" удома, вони не хочуть підкоритися місцевим звичаям".

О.Герцен: "Во имя сильной, несокрушимой империи народ был раздавлен, обобран, во имя империи держалось крепостное право, чиновничество, рекрутчина. И это не всё. Отнимая все гражданские права у простого человека, у этого круглого раба, поддерживали в нём кичливую мысль о непобедимости российской империи, в силу которой у него развивалось, вместе с высокомерием относительно иностранцев, смиреннейше раболепие перед непобедимыми своими властями".

О.Герцен: "Пусть наш русский язык смоет прежде следы подобострастия, рабства, подлых оборотов, вахмистрской и барской наглости – и тогда уже начнет поучать ближних".

П.Чаадаєв: "Де наші московські мудреці, мислителі? В усьому світі лише ми, москвини, не дали культурному світові нічогісінько вартісного, нічого доброго його не навчили. Ми, москвини, не дали жодної творчої ідеї до скарбниці світової культури, нічим не допомогли поступові людської культури. Та як же вона могла дати якусь ідею? Всяку ж бо ідею народжує вільна думка вільної людини. Тому-то на Заході витворився тип незалежної людини, а в Московщині – тип раба і деспота в тій самій особі..."

"Всі ми не можемо всидіти на одному місці; всі ми виглядаємо як мандрівники...Ми не маямо нічого сталого...в своїх будинках ми ніби тимчасові гості...в місті поводимось як кочовики".

В.Белінський, московський критик: "Всесвітнього історичного значення московська література ніколи не мала та й тепер мати не може. Коли б не було О.Пушкіна, то в історії людства не постало б найменшої нашої прогалини...Всякі балачки про рівновартість московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячення чванливості". ПШ. Ст.158

С.Платонов: "При Борисе московское правительство впервые прибегло к той просветительной мере, которая потом вошла в обычай. Оно отправило за границу "для науки разных языков и грамоте" нескольких русских "робят", молодых дворян. Было послано 18 человек, по шести в Англию, Францию и германию. Любопытно, что из посланных "робят" с ожидаемыми результатами выучки не вернулся никто. Один из них, Никифор Алферьевич Григорьев, стал в Англии священником. Напрасно московские дипломаты пытались за границей заводить речь о возвращении домой таких отступников".

В.Розанов: "Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну. Європі ми дали анархістів: П.Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни і катівства Шигальова, С. Нєчаєва, В. Леніна і т.п. моральний бруд".

"...Московщина – це потвора, що нею навіть пекло гидилося б і виригнуло на землю"; "...Не народ, а пекельна потвора".

В.Н.Каразін, вчений та громадський діяч: "Мне больно видеть Украину, богатую дарами природы и талантами ее обитателей, в поругании и презрении. Мы превратили Крым в пустыню из прекрасной и многолюдной страны, какой он был у турок".

А.Толстой: "Є дві Русі. Перша, Київська, має своє коріння у світовій, а щонайменше в європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь -Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є, і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи".

Л.Толстой: "Наука – порождение праздного любопытства", а любов до батьківщини "нечто отвратительное и жалкое"..."Капіталістичний лад треба знищити, замінюючи його на соціалістичний. Національний сепаратизм треба знищити, замінюючи його космополітизмом"; "Всілякі релігійні забобони треба знищити, замінюючи їх на розумову свідомість"; "Венера Мілоська викликає огиду, а квартет Бетховена – запаморочення голови".

Л.Толстой: "Інтелігенція не потрібна народові, вона паразитична, обдурює і визискує народ".

Л.Толстой: "...В Росії ніколи не буде революції проти царя і деспотизму, але буде тільки проти земельної власності..."

А. Масаінов: " А зізнаймося щиро:

- ми, москвини, є народ небезпечний, бо, маючи азійську кров, ми жорстокі від природи;

- виховані на великих обширах і надзвичайно витривалі, ми, москвини, є кочівниками, загарбниками і галапасами на тілі наших сусідів;

- ми, москвини, є пихаті, заздрісні, напівцивілізовані, але зарозумілі, хворі на манію своєї нібито вищості. Ми, москвини, всіх ненавидимо і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишається наша рідна ЧЕКА".

А.Масаінов: "Якщо б ми оцінювали моральні ідеали нашого народу за піснями, що їх він створив, то... жах. Прочитайте велику збірку "Великорусских народних песен".

В.Ленін: "Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно немає в Європі".

В.Ленін: "На Россию мне наплевать, ибо я большевик".

В.Ленін: "Вся русская интеллигенция – это не мозг нации, а просто г...о".

В.Ленін: "Русские ленивы, безвольны и глупы...надо русского дикаря учить с азов".

А.Бальмонт: "Ф.Достоєвський пише нібито романи. Ні це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис, і свій роман "Бєси" він називає майже історичним нарисом".

В.Соловйов: "У нашому московському псевдохристиянському суспільстві з'явився новий іслам, лише не стосовно до Бога, а до держави. Ми, москвини, віримо в державу як у надлюдську силу, супроти якої людина безсильна. Ми вважаємо великим, неспокутним злочином сумніватися у праві держави робити з нами все, що вона забажає".

В.Соловйов: "Коли європейці питають нас, москвинів, чим ми обдарували людство, які духовні, культурні перлт дали ми, москвини, до всесвітньої історії, то ми мусимо або мовчати, або говорити порожні, беззмістовні фрази". ПШ.ст.164

Є.Соловйов: "В історії Московщини ніколи не було особистої вільної праці, вільного особистого почину. Особа завжди була обплутана, обмежена до краю, рабськи упокорена примхами не лише влади, а й суспільства. В історії Московщини ми бачимо лише мовчазний народ, що не рахує своїх жертв, що копає собі могилу, щоб Московщина могла йти до своєї мети".

Олександр ІІ: "Я охоче дав би конституцію, якби не боявся, що наступного дня розпадеться наша імперія".

К.Лєонтьєв "...Люблячи свою Московщину, я часто думаю, що всі наші московські гидоти породжують потребу деспотії, бо наш народ стоїть морально значно нижче за сусідні європейські народи".

"...Всі ці огидні особисті наші недоліки, викликають потребу деспотизму...Не бачу я в російських людях якоїсь моралі, любові... Я, признаюсь, не розумію тих, які твердять про родинність нашого народу. Майже всі чужоземні народи, не лише німці й англійці, але й українці, греки, болгари, серби, ... значно родинніші від нас, великоросів".

Ф.Достоєвський, письменник, найбільший знаток мосовської душі: "Найбільшою силою Московщини було те, що європейці не знали нас, москвинів".

"Багато європейців мають нас, за варварів і вважають, що ми народ, який блукає по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги";

"Ложь в общественных отношениях, притворство, наружное смирение".

"Я радше все життя своє проживу в киргизському шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я в Німеччині живу не довго, все ж усе, що я встиг тут побачити і перевірити, обурює мою татарську вдачу. Їй-богу, не хочу такого добра! Робити, як віл, щадити гроші, як єврей? Ні! Я волію "дебоширіть" по-московськи".

"Не маючи найменшого бажання "робити, як воли, щадити гроші, як євреї, москвини вибрали собі "національний промисел" – грабувати сусідів". (Щоденник письменника).

Г.Федотов: "Історія і сучасність доводять, що деспотія в Московщині мала і має свої корені в самій духовності москвина. Тому немає і не може бути в Московщині жодної власної сили, яка могла б ту деспотію розхитати".

І.Аксаков: "Ох, як тяжко жити в Московщині, в цьому смердючому середовищі фізичного і морального бруду, підлоти, брехні, крутійства, злодійства, хлібосольних хабарників, гостинних шахраїв, добрячих падлюк, побожних розпусників. Чого ж можна сподіватись від народу, який створив і втримує такий суспільний лад".

В.Сенковський: "Московська література – нікчемна, неоригінальна, плакса, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова – жебрацьки вбога, лексика вищих понять – все позичене, якась дерев'яна щодо гнучкості форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів. Нечиста сила занесла мене до московської, вибачайте, "літератури".

О.Пушкін: "Народ байдужий до найменшого обов'язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди. Народ, що цілковито не визнає ні вільної людини, ні вільної думки".

О.Пушкін: "Ми ліниві і "нелюбопитні".

О.Пушкін: "Бажання (московита) до переміни місць – дуже мучитєльнає свойство"

О.Пушкін: "О, как беден, как груб наш русский язык".

О.Пушкін: "Мусимо визнати, що наше громадське життя є дуже сумне. Брак громадського, критичного осуду, байдужість до всякого обов'язку, до справедливості, до правди. Цинічне презирство до людської гідності, до нової думки – все це викликає розпач. І мав же я нещастя народитися в Московщині".

О.Пушкин: "Боже, как грустна наша Россия" (Після прочитання "Мёртвых душ" Гоголя).

О.Пушкин: "Черт догадал меня родится в Росии с душой і талантом"

О.Пушкін: "Не доведи, Господи, побачити російський бунт – безглуздий і жорстокий".

В.В'яземський: "Да, наш русский язык – это кафтан чыжолый".

М. Алпатов: "Среди судебных дел при Алексее Михайловиче (второй Романов, отец Петра) большое место занимают случаи непочтительного отношения простых людей к царю и его близким. По законам того времени, подобные преступления жестоко карались".

Б.Ключевський: "В XVI-XVIII століттях більше 50% московської провідної верстви були татарського походження, і вони принесли до московщини ідею Чингіс-хана загарбати весь світ.

Б.Ключевський: "Московський посол у Франції ніяк не міг зрозуміти: яким чином там люди живуть по своїй волі і не жеруть один одного, вельможі не сміють сваволити, самодержавець-король не може взяти зі своїх підданих копійки без згоди парламенту, діти вчаться без батога і т.д. Він був свято переконаний, що ці "ненормальності" приведуть до повної анархії".

В. Ключевський: "Після розриву з Києвом було започатковано "образование великорусского племени, начавшееся в 13-14 веках".

В.Ключевський: "Москвини, їздячи до Європи, були переконані, що європейські держави ось-ось поваляться, бо там багато свободи для людини "своеволия". В самій Московії воля для людей ототожнюється з безладом, сваволею, вседозволеністю, і врешті-решт загибеллю самої Московії".

В.Ключевський: "Навіть в ХІХ ст. Московська "дєрєвня" виглядала як якийсь тимчасовий табір з вражаючимбраком найпримітивніших життєвих вигод. Чорні, деревяні "ізби", неогородженні обійстя, ніякої деревини, ані натяку на чистоту, не згадуючи вже про квіти чи садок як у українців, сморід від гнилого сміття навколо "ізби", бородаті, нечесані люди, непривітливість, підозрілі злобні погляди – це все викликає у чужинця гнітюче враження". ПШ. Ст. 29

В.Ключевський: "Чужинці дивувались, бачачи в Московщині вличезну кількість людей (бродяг), що нічого не робили, а в той же час великі обшири землі стояли не оброблені, вкриті бурянами". ПШ. Ст.30

В.Ключевський: "За 234 роки (1228-1462) Московщина мала 160 зовнішніх та 90 внутрішніх війн. Від 1492 р. до 1595 р. (103 роки) Московщина воювала 50 років. Отже пересічно один рік воювала а один рік готувалася до війни".

В.Ключевский: "Обруселая чудь (угро-финские племена)... портила говор, внося в него чуждые звуки... В говоре владимирском мы видим первый момент порчи русского (украинского) языка под финским влиянием, а говор московский представлят дальнейший момент этой порчи " (54,8).

В.Ключевський: "В договорі з Владиславом 17.07.1610 р. (при виборі його на московський трон) москвини викреслили пункт, яким дозволялось московським людям виїздити за кордон. А за кожним чужинцем в Московії слідкував таємний агент".

С.Рождєственський: "Москвини – народ волоцюг, ледарів і злодіїв".

П.Чаадаєв: " Кинути свою хату і свою землю, йти світ за очі, волочитися і красти – такий ідеал московського мужика".

С.Єсєнін: "Устал я жить в родном краю, в тоске по гречневым просторам, покину хижину мою, уйду бродягою и вором".

Олександр І: "Хто не бреше і не краде, той не москвин".

Ніколай І: "...Деспотизм ще існує в Росії, бо він становить основу мого правління, але цей деспотизм погоджений з нацією".

М.Горький: "Ми, москвини, – народ волоцюг."

М.Горький: "...Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість. Тут говорю не про винятки, а про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість, з її диявольською вигадливістю, з її я б сказав естетичною вишуканістю."

"...Найпитомішою рисою московської національної вдачі є ЖОРСТОКІСТЬ, і то жорстокість садистична. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну. Я переглянув архів одного суду за 1901-1910 рр., і мене охопив жах від величезної кількості неймовірно жорстокого поводження серед людей".

"...московський народ створив багато сумних пісень та суворих, диких і кривавих легенд, вигадав тисячі приказок, у яких висловив свій твердий життєвий досвід...Він не має пошани перед правдою, "правдою не будеш ситий..."

"...російський народ – глибоко нещасливий народ, але й глибоко нечистий, грубий і, головне, брехливий дикун, вдача якого жорстока з диявольською вигадливістю".

"Ми нарід волоцюг"

Н.Трубецькой: "...У народній словесності є співчуття до лінивого, до злодія, до пройдисвітів, обманців та грабіжників чужої власності. Мрія про багатство, яке само падає в пельку людині, творить основну тему казки про хитру науку".

О.Керенський: "Краще деспотичний диктатор, ніж розпад нашої імперії".

М.Бакунін: "Я твердо вірю, що наша імперія потребує сильної, диктаторської влади, не обмеженої будь-чим чи будь-ким".

М.Бакунін: "Страсть к разрушению есть творческая страсть".

М.Булгаков: "Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв".

В.Шмельов: "Це не народ, а історичне прокляття людства".

З.Гіппіус: "Сатанинський народ".

С.Волконський: "Народ, що досі не показав, що він може жити по-людськи, отже, не має права жити серед цивілізованих народів."

М.Бердяєв: "Європейські впливи не могли за одну сотню років змінити духовність московської нації, що творилася тисячу років, духовність азійську за походженням і змістом. Московська духовність навіть єврпопейськи освіченої інтелігенції не має нічого спільного з духовністю європейців...Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що вирує в душі кожного з нас... Більшовизм – це природній синтез Івана ІV з К.Марксом".

М.Салтиков-Щедрін: "...Самодури а Московії дуже люблять наводити всюди порядок. Так, що там, де колись росло жито, – залишився лише порядок, де ходила всіляка худоба, – лишився самий порядок, де росли колись гаї, – лишився тільки порядок".

П.Чаадаєв: "Мы часто кидаемся в крайности. Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая боль, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное и хорошее. Проспавшись и протрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем".

М.Рогінський: "Петро І вигубив багато людей, будуючи Петербург на болоті. А хто тепер журиться тими жертвами? Вся нація пишається тепер мільйонною столицею імперії".

І.Аксаков, російський письменник і громадський діяч, після того, як побував на одному з російських ярмарків, написав: "На російському ярмарку російський чоловік почуває себе ніби поза законом і гуляє без пам'яті, виправдовуючи все словом "ярмарок". Цілісіньку ніч крики і пісні п'яних, писк, вереск, найгрубіші жарти і найгрубіша розпуста з цілим цинізмом, до якого російський чоловік охочий. Вийдеш на вулицю і поспішаєш додому. Без перерви натикаєшся на огидних п'яних чоловіків та жінок, безперестанку дзвенить у вухах російська лайка, ніби інших слів не існує для російської людини у свято. А на одну вулицю було ходити небезпечно. Там була справжня содома, більш розпусного ярмарку я не бачив. Українці значно скромніші".

Переходячи через Україну у складі московського війська, І.Аксаков писав: "в Україні нас зустрічають добре, ... в їхніх очах ми спочатку є досить цікавими людьми, змученими, бідними мандрівниками, що ідуть на таку страшну справу, як війна. Але швидко це почуття охолоджується, і вони не дочекаються, коли їх залишить військо бородатих москалів. Давно вже Малоросія не бачила бородатого російського війська і при новій зустрічі з ним мусить зазнати те саме почуття образи і обурення, яке зазнала колись. Наші вояки своїм грубіянством і цинізмом жартів ображають українок, вимагають ще раз їжі від господині, насміхаються над "хохлами", як ненажерливі вовки на овець, кидаються на горілку, перепиваються і стають п'яні до огиди, а на ранок господиня побачить, що в нагороду за її гостинність у неї багацько гусей та курей покрадено та порізано... З того часу, як ми прийшли в Україну, наші люди (москалі) почали більше пиячити і красти, ніж раніш" (60, 214-215).

Ф. Тютчев: "Засади, що на них стоять Московщина та Європа, що ними вони керуються в житті і політиці, настільки протилежні, що взаємно себе заперечують. І життя однієї можливе лише за рахунок смерті другої".

М. Шивірьов: "Зміст, суть минулої історії московського народу і завдання майбутнього є у приниженні особистості".

А.Ільїн: "Революция была срывом в духовную пропасть, религиозным оскудением, патриотическим и нравственным помрачением русской народной души. Не будь этого оскудения и помрачения, русская многомиллионная армия не разбежалась бы, ее верные и доблестные офицеры не подверглись бы растерзанию. Ленин и его шайка не нашли бы себе такого количества палачей и шпионов, без которых их террор не мог бы осуществиться".

Н.Карамзін: "Може бути, що сучасна вдача росіян має кілька плям, якими її забруднило варварство монголів".

Ф.Достоєвський: "Соціальні катаклізми та терори, зриви в духовну безодню, насильницький перерозподіл "за справедливістю", коли сваволить злочинство та розбійництво, лежить у природі російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні як окремій особистості, так і цілому народові".

Ф.Достоєвський: "Брехня і фальш у всьому нашому московському житті".

Ф.Достоєвський: "Європейська культура була завжди чужою московській душі".

О.К.Толстой: "Я не горжусь, что я русский, – я покоряюсь этому положению. И когда я думаю...о красоте нашей истории до проклятых монголов и до проклятой Москвы, еще более позорной, чем сами монголы, мне хочется бросится на землю и кататься в отчаянии от того, что мы наделали".

К.Валишевський, у 1912 році випустив книжку "Иван Грозный", де пише: "... Взгляните на москвича ХVІ века. Он кажется с ног до головы одет по-самаркандски. Башмак, азям, армяк, зипун, чебыш, кафтан, очкур, шлык, башлык, колпак, клобук, тафья, темляк – таковы татарские названия различных предметов его одеяния. При ссоре употребляет слово дурак, при драке кулак, затем судья наденет кандалы и позовёт ката дать осужденному кнута. Будучи правителем, он собирает налоги в казну, охраняемую караулом, и устраивает по дорогах станции, называемые ямами, которые обслуживаются ямщиками. Наконец, встав из почтовых саней, он заходит в кабак, заменивший собой древнюю русскую корчму".

К.Валишевский: "Человеческая жизнь ценилась крайне низко из-за абсолютной подчиненности индивидуума государству".

І.Бунін – поет, прозаїк (1870-1953): "Народ русский – глубоко несчастный народ, но и глубоко скверный, грубый и главное – лживый дикарь".

Г.Федотов, історик московської Церкви (1886-1941): "...У татарській школі, на московській службі витворився особливий тип, московський тип, історично найміцніший та відстояний з усіх змінних облич російської національності..."

"...Свобода для москвина – річ заперечена, однозначна з розбещеністю, непокараністю, бридотою..."

"...мораль у суспільстві набирає протихристиянських рис: немилосердя, жорстокість, Москва сльозам не вірить".

Г.Федотов: "В нашій імперії українець не може почувати себе приниженим, зневаженим. Навпаки, московська нація, якій волею долі належить культурне панування в імперії, повинна взяти за свої всі українські національні традиції, історичні символи... разом з гетьманом І.Мазепою".

С.Тєтєрін: "Скільки існує Російська держава, стільки років вона воює та підкорює своїх сусідів".

І.Тургєнєв: "Якщо б Московщина крізь землю провалилася, то у світі нічогісінько б не захиталося, все в світі спокійненько лишилось би на своєму місці, бо ж навіть і самовар, і лапті, і дуга, і батіг – оці наші славні національні продукти – не нами, москвинами, винайдені"".

"Якби я був українцем, я б особисту байдужість до своєї народності вважав за злочин і я не схотів бути росіянином"

А.П.Чехов: "Какие нравы, какие лица!...Неистовая игра в карты, обжорство, пьянство...и уйти и бежать нельзя, точно сидишь в сумасшедшем доме...".

А.П.Чехов: "Я все життя по каплі видавлюю з себе раба".

Валишевский К.: "Мне очень неприятно огорчать моих русских друзей, но они, право, слишком взыскательны. К половине ХVІІІ века, по признанию авторитетнейших истолкователей... у них ничего не было: ни национального искусства, ни литературы, ни науки... Теперь же они (московиты. – М.В.) хотят все иметь зараз и иметь с ХІІ века!"

"Мрачныя нагромождения монастырских келий дали цветок безстыдного сладострастия: это и есть церковь Василия Блаженного – воплощение национального духа ХVІ века".

"Народ, с которым обращаются сурово и жестоко правители и высшие классы, становится сам жестоким с равными себе и особенно с более слабыми... Это явление, наблюдаемое в истории среди всех варваров, но в крае Московии в более сильной степени... Напрасно национальные историки в данном случае старались свалить всю вину на монгольское нашествие, которое будто бы испортило нравы, развратило народ, приучило его к насилию и лукавству".

О.Салтиков: "Московська революція 1917 року, чи пак хаос, небезпечні не лише Московщині, але й Європі. Те, що коїться на нашій землі, є значно жахливіше, ніж ви, європейці, думаєте...Ця революція світова, і вона не зупиниться на кордонах московської імперії, бо не може зупинитись...це та самісінька престара Московщина, з її споконвічним хаосом і агресивністю...І виходить одне з двох: або московський історичний хаос рушить на Європу і змете з землі європейську культуру, або Європа, щоб не загинути сама, рушить на Московщину і загасить пожежу, доки не пізно. Третього шляху не має, бо з хаосом неможливе примирення, неможлива жодна угода".

О.Салтиков: "Так! Ми, москвини, несемо всю відповідальність за більшовизм, ми його покликали до житя, він зародився серед нас, на нашій московській землі, він є чисто московське явище, та ще й дуже старого родоводу"

1917 р., березень. "День", російська ліберально-буржуазна газета: "Національне питання, до якого байдуже ставилась (і ставиться. – Авт.) досі російська преса, вважаючи його академічною справою, стає тепер (і в наші дні теж. – Авт.) як питання сучасної політики, як невідкладна справа. Велична маніфестація, проведена українськими партіями тут, у Петрограді, зробила свою справу".

1917 р. "Речь", орган К-Д. партії, передова стаття з приводу українсько маніфестації в Петрограді: "Немає жодного національного руху в Росії, щодо якого старий лад (і новий теж. – Авт.) ставився б з таким цинізмом і байдужістю, як до українського руху. Від 1876 до 1905 року було заборонено, часом, без жодних винятків, друкувати щось на українській мові. Від початку цієї війни (1914 рік. – Авт.) українську пресу заборонено. До неї було застосовано заборону скоріше, ніж до німецької мови. Аж до революції існування української школи не дозволялось, а навчання на українській мові вважалось злочином. Бюрократичні неуки не соромилися (і не соромляться. – Авт.) у своїх актах висміювати українську мову, щ має свою історію, свою літературу. Божевільні надали, що, коли вони не будуть визнавати існування цієї мови, вона дійсно зникне з лиця землі, але вони лише плодили великий гнів у вільних серцях і сіяли насіння розбрату в найглибших нетрях російської держави... Перед вільною російською демократією стоїть (і тепер теж. – Авт.) велике завдання поправити лихо, вчинене Росії цими помилками та злочинами" (69, 70).

М.Муравйов, 1918 р., командир червоної гвардії, яка захопила Київ, колишній підполковник царської жандармерії: "Цю владу (комуністичну. – Авт.) ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх штиків і там, де ми її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих штиків".

Яковлев, делегат ХІІ з'їзду РКП (б): "Я думую, что не прав тов. Раковский (тодішній голова Раднаркому України. – Авт.), когда он сводит вопрос к объединению или разъединению комиссариатов (з всесоюзними). Я бы спросил т.Раковского: в ваших самостоятельных республиканских комиссариатах... разве не тот ли (старый. – Авт.) состав бюрократии из русских и русифицированных евреев, являющихся наиболее последовательными проводниками великорусского национального угнетения?... На каком языке говорят в аппаратах уездов? На каком языке пишут бумаги в деревне, на каком языке говорят ваши комиссариаты?... Я знаю, какое огромное сопротивление, безсознательное со стороны партии, в подавляющем большинстве великорусской, и сознательное со стороны чиновничьего аппрата комиссариатов, – встречает такая простая вещь, как обязанность перейти на делопроизводство языка соответствующей республики. Но я думаю, съезд должен заставить 10 великорусских шовинистов выучить язык той страны, в которой они живут, чем одного мужика заставить в соответствующем учреждении коверкать свой родной язык" ("Х съезд РКП (б) ", стр. 547.).

На перших з'їздах партії, коли верхівка партії ще не мала повного контролю над партією і гралась в демократію, ще були можливими такі дискусії, але в майбутньому автори таких питань та дискусій просто знищувались.

Л.Троцький: "Без Сталіна не було б Гітлера, не було б Гестапо".

Краснов П.Н.: Письмо последнего атамана Всевеликого Войска Донского "Мы верим, что всем народам новой Европы теперь ясно, что только полное разделение России-СССР на ее составные части раз и навсегда избавит Европу от вечной опасности и разрушения со стороны Москвы... Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма..."

1935 р. В.Молотов, міністр ЗС в СРСР. Американський коресподент "The Economist" запитав його; чому уряд СРСР не будує фабрики там, де знаходиться сировина для них, а будує в Московщині і привозить цю сировину з України? Чи не є це економічним абсурдом. В.Молотов відповів: Так це є економічний абсурд, але не є політичний абсурд, бо ми ще не знаємо, чи втримаємо Україну в своїх руках. (The Economist. XI.1935)

М.Правдін, історик, 1955 р.: "...Характер москвинів упродовж сімох століть не змінився. Їхня духовна вдача нині така сама, як була колись за часів панування над ними золотоординського хана. Як тоді, так і тепер москвини без супротиву підкоряються тому, хто над ними панує і ними володіє...Шанують своїх володарів, тремтять перед ними, й радо по-рабському виконують їхні накази".

"Не відлученням від Золотої Орди, не скиненням татарського ярма, але цілком свідомим перебранням спадку та ідей татар стала Московщина великою державою". ПШ. Ст. 68.

І.Дзюба: "Щоб десятки націй СРСР "добровільно" відмовились від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато неправди, непомірно багато неправди й несправедливості, бо в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання, такої мети... Для чого? З якої рації? Кому і що це дає?... Потрібно багато несправедливості і неправди щодо минулої історії цих народів, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах, щодо цінностей людської культури, щодо наших потреб на майбутнє".

"Сьогоднішній день – не останній день світової історії. Раніше чи пізніше все стає на свої місця. І як не завтра, так післязавтра нам самим доведеться гірко розплачуватися за кожну спробу "перехитрити" природу, історію, народ...".

2005 р. Ю.Афанасєв, сучасний російський історик, політик. Засновник Російського гуманітарного університету: "Вся російська і радянська історія сфабрикована на 90%".

Є.Євтушенко, сучасний московський поет: "Кто в клетке зачат – тот по клетке плачет и с ужасом я понял, что люблю ту клетку, где меня за сетку прячут и звероферму родину мою"

Г.Новодворська, одна з останніх живих демократів в Москві: "Когда Россия готова завоёвыватъ своё "отечество", кроме рабства, грязи и позора она уже никому ничего предложитъ не может. Это "земношарая" республика, монстр коммунистических грёз. Мы русские самые бездомные на земле. Наши дружеские обятъя смертелъны. Железная пята России не даёт поднятъся угнетённым народам. Безропотно умирают никому не интересные народы Севера. Не сбита имперская спесъ со "старшего брата". Окупантов надо вышвыриватъ силой оружия, тогда они сами найдут себе помещения. И эта низостъ наша наследственная. Мы не волки. Мы гиены, стервятники, труполюбы..."

Каспаров, московський урядовець, улітку 2006 року, з приводу великої кількості лісових пожеж на території Росії зробив заяву: "...Росіянам треба заборонити ходити в ліси доти, доки вони навчаться правильно поводитися в них".

2008 р., А.Кончаловський, кінорежисер: "Національна більшість (росіян) підтримує авторитарний режим, який відроджується, – цей процес відповідає російському менталітету" З інтерв'ю БІ-БІ-СІ, після президентських виборів 2008 року в Росії).

Г.Померанц, радянський вчений: "Інтелігенція наддержави не можи жити утробним патріотизмом. Вона не може спокійно жити в країні, яку ненавидять цілі континенти, і не може не розуміти, що таке становище просто небезпечне" (70, 58).

А.Амальрик, правозахисник: "У середовищі радянської партійно-державної бюрократії з'явилися сили, які симпатизують крайньому російському націоналізмові... і вони розглядають його як можливу заміну комуністичної ідеології на випадок виникнення в країні критичної ситуації. У цьому випадку можна було б, перейшовши на позиції крайнього російського націоналізму, з найменшими втратами зберегти тоталітарний режим, набути підтримку з боку значної частини російського народу й втримати імперію" (А.Амальрик. Чи проіснує СРСР до 1984 року. – Амстердам, 1969).

О.Солженіцин, письменник: "Полтавська перемога була лихом для Росії: вона потягла за собою два сторіччя великої напруги, руйнувань, несвободи і нових, нових воєн. Полтавська поразка була рятівною для шведів: втративши бажання воювати, шведи стали найквітучішим і найвільнішим народом Європи" (О.Солженіцин. Архіпелаг Гулаг, 1974. -Т.1. – С.277).

"...Якби за 12-бальною оцінкою землетрусів відзначати напругу національних суперечностей, то в старій Росії це було б десь на 2 бали, а нині в СРСР – на балів 10" (О.Солженіцин. Прес-конференція в Цюріху, 16-17 листопада 1974 р.).

"Потреби внутрішнього розвитку незрівнянно важливіші для нас як народу, ніж потреби зовнішнього силового поширення. Уся світова історія доводить, що народи, які створили імперії, завжди зазнавали духовного занепаду. Цíлі великої імперії і моральне здоров'я народу несумісні" (О.Солженіцин. Лист вождям Радянського Союзу. – 1974. – С.35).

"А українці? Ми давно не кажемо "українські націоналісти", ми говоримо лише "бандерівці", і це слово стало в нас настільки лайливим, що ніхто й не думає розібратися в суті... Не було в Росії таких діячів, які б замислилися, як з'єднати нарідно українців і росіян, як зарівняти рубець між ними".

"Ленін визнав незалежність України, але дивно. Щойно німці були переможені Антантою, то за ними впав і гетьман, а нашої силоньки побільшало проти Петлюри (ось іще лайка – петлюрівці. А були українські городяни та селяни, які хотіли жити без нас) – ми негайно перейшли визнаний нами кордон і накинули єдинокровним братам свою владу. Щоправда, ще 15-20 років ми посилено й навіть з натиском грали на українській мові й навівали братам, що вони цілком незалежні й можуть від нас відокремитись, коли завгодно. Але щойно вони захотіли це зробити наприкінці війни, ми оголосили їх "бандерівцями", так само, як і "петлюрівці"; це все ті ж самі українці, які не хочуть чужої влади. Дізнавшись, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це промовчуємо, це так само невигідне нам, як і Варшавське повстання 1944 року".

"Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів розмовляти й дітей виховувати, й вивіски писати своєю мовою?... Великий досвід дружнього спілкування з українцями по таборах відкрив мені, як у них наболіло. Нашій генерації не минути відплати за помилки старших... Якщо ми велика нація, ми мусимо довести не величчю території, не кількістю підлеглих народів, – величчю вчинків. І глибокою оранкою того, що нам залишиться за вирахування земель, які жити з нами не захочуть".

"Сумно бути росіянином!" – вигукнув Герцен, коли ми душили Польщу. Вдвічі соромніше мені тепер перед цими незабіякуватими беззахисними народами... Незіпсовані, працьовиті, вірні слову, незухвалі – за що їх втягнено на переселення під ті самі кляті лопати? Нікого не чіпали, жили тихо, злагоджено і моральніше від нас – і ось винні в тому, що кортить нам їсти, винні в тому, що живуть біля нашого ліктя й відгороджують від нас море. (Солженіцин О. Архіпелаг Гулаг. – 1975. -Т.3. – С.47-49).

Дивно читати ці слова О.Солженіцина, написані ним більше тридцяти років тому, знаючи, що він пише і говорить тепер. Він є типовим представником московської творчої еліти, яка сама зазнала знущань, репресій, таборів і розумом розуміє, що так жити неможливо, але імперський шовінізм і крайні московські націоналістичні емоції беруть гору над розсудком. Також він був одним з головних трубадурів проблеми національностей в СРСР, коли жив в еміграції. Він багато в чому змінив думку Заходу про життя різних народів в СРСР. Але в ньому завжди боролись між собою принципи західної демократії і свободи, з одного боку, і великодержавний шовінізм московита (хоч і полукровки), з іншого. Це спостерігається як в його творчості, так і в різних виступах, інтерв'ю і т.д. Після повернення з еміграції він перейшов у табір реваншистів і в усіх своїх виступах, публікаціях він не залишає жодних шансів як народам сучасної Росії, так і сусідам, особливо Україні, на право вибору, постійно виставляє територіальні претензії перекручує історичну правду про Московію і її сусідів. Якщо б він тридцять років тому був таким відвертим, як тепер, і розкрив свої потаємні думки, то він ніколи не отримав би Нобелівської премії. Хоч деякі факти дають пояснення таким діям О.Солженіцина. у квітні 2008 року колишній політв'язень Левко Лук'яненко повідомив, що в таборі О.Солженіцин був агентом КГБ, доносив на інших політв'язнів українців та ін., яких потім знищували.

Але таку внутрішню боротьбу дуже добре пояснив побратим О.Солженіцина по дисиденству А.Амальрик.

А.Амальрик: "... я зробив тут певне розмежування між собою як письменником, тому що ідеологія – це все-таки виходить з розуму, а мистецтво – від почуття, я, знаєте, відчуваю себе все-таки дуже російською людиною...І сам я...жодною мірою не імперіаліст, я, так би мовити, всіляко заохочую Захід перешкодити російській експансії, а водночас я без хвилювання не можу читати віршів Лермонтова: "Від Уралу до Дунаю, великої ріки, коливаючись і виблискуючи, рушили полки". Знаєте, коли я уявляю, як ось ідуть російські полки, я не можу дослівно стримати сліз і відчуваю себе в душі росіянином, відчуваю хвилювання, хоча усвідомлюю розумом, що вони йдуть, можливо, робити дуже сумну справу на зразок окупації Чехословаччини. Ось про цю суперечність у собі я й казав, це пояснити, можливо, важко..." (Інтерв'ю радіо "Свобода". Амстердам, 18-19 липня 1976 р.).

Його розум розуміє, що буде творитись зло, але великодержавна велич і великодержавний шовінізм беруть гору.

А.Боровик: "И как же нужно любить свою страну, чтобы ради нее убивать чужих детей и бросатъ трупы своих солдат".

Сергей Витте: "Вся ошибка нашей многовековой политики – это то, что мы до сих пор еще не осознали, что со времени Петра І и Екатерины ІІ нет России, а есть Российская империя. Когда около 35% населения инородцы, а русские разделяются на великороссов, малороссов и белороссов, то невозможно в XIX и XX веках вести политику, игнорируя этот исторически капитальной важности факт, игнорируя национальные свойства других национальностей, их религию, их язык и проч."

2001 р. С.Новопрутський, сучасний московський публіцист: "Чехов з неймовірною прозорливістю піймав головний характер нашого менталітету: нам, що характерно, незалежно від соціального положення, легше захопити чужий простір, ніж розбудувати свій. Ми хочемо вишень, але не хочемо садити вишневий сад. Ми хочемо відняти у сусіда, а не прибавити в себе. Тепер ми стикаємося з тим, що не досить тільки поміняти систему відносин в суспільстві: так як в ньому існує критична маса рабів – людей, які не провели над собою необхідну внутрішню роботу розуму і душі і продовжують тягнути себе і країну назад. Все 20 століття Росія потратила на переділ світу, на експерименти над самою людською природою. Ми старались винайти якусь нову, особливу людину, якій не потрібна власність, для якої інтереси держави (а на самій справі – касти правлячих від імені держави чиновників) вище власних. Як результат на початку ХХІ століття ми маємо народ, який як і раніш заздрить чужому богатству, вважає себе несправедливо ображеним, вважає, що держава мусить його годувати, не бажає відповідати за свої дії, або хоча б щось робити. Проїдьте по наших розбитих дорогах. Подивіться на обдерті стіни наших будинків. На покинуті поля. На перекошені заводи – примари. Люди які живуть серед цього бездоріжжя, цих обдертих стін і перекошених заводів, хотять справедливості. А "справедливість" це щоб всі були бідні, як вони, щоб все було порівну і щоб був добрий цар, якому можливо пожалітись, якщо докричишся. "Я все життя видавлював із себе по каплі раба", – писав А.Чехов. В радянську добу народився жарт про людину, яка "все життя видавлювала з себе по каплі Чехова". "Вишневий сад" – історія нашої хвороби. Ми хворі ненавистю і заздрістю, патерналізмом і безвідповідальністю. Ми – це і я також. Перш за все Я".

2002 р. А. Ілларіонов, колишній дорадник В.Путіна по економічних питаннях: "Війну з Грузією підготовила Росія і сама її і почала...Заява про захист російських громадян – це відверте лицемірство, яке використовується як привід для початку військових дій...До початку військових дій Росія завезла в Абхазію в травні-червні 2008 року 50 ешелонів військових вантажів...Росія не приховує, що для неї є неприйнятим західний вибір Грузії. Думаю все тільки починається. Російська влада поступила з Грузією так, як поступає шпана, коли нападає на слабого. На Прибалтійські країни Росія напасти не може вони під захистом НАТО...Для Росії є неприйнятим також демократична та європейська Україна".

2009 р. М.Веллер, сучасний російський письменник: "В деяких радянських книгах про історичні війни описуються випадки: руський герой – воїн, хоробрий богатир гине в нерівному бою за свою батьківщину, і його вороги віддають йому дань поваги за його відвагу. Але в жодній російській книзі немає обратної ситуації, щоб російські військові віддали дань поваги своєму ворогові. Таке завжди відбувається тільки в одну сторону. Це те, що є в англійців, французів, німців, іспанців, американців, італьянців, але ніколи не буває у росіян. Чому так? Нездатність віддати дань поваги ворогу говорить про горезвісну холопську історію, про несправедливе (подвійна мораль) сприйняття світу взагалі і трішки про холопсько зулуську мораль: коли бютьмене це погано, а коли бю я – це добре. А б назвав це моральною недозрілістю народу, яка завжди повязана з відсутністю поваги до власної історії і недостатнім її знанням". З інтервю КП

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua