Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації



Зупинити агресію Москви і її "цивилизационную" місію можливо тільки розкриваючи її міфи та показуючи її дійсні нутрощі.

МІФИ МОСКОВІЇ. МІФ ТРЕТІЙ. МІФ ПРО МОСКОВСЬКУ КУЛЬТУРУ. Ч.1


8
Рейтинг
8


Голосів "за"
9

Голосів "проти"
1

Московія побудована на міфах. Один з найбільших міфів є про московську культуру. Розвіювання цих історичних та культурних міфів справа сучасників.

ВАРВАРИ ДРУГОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ,

або

МІФ ПРО РОСІЙСЬКУ КУЛЬТУРУ

Ми часто чуємо: "російська культура", "велика російська культура", "всесвітньо відома російська культура" і т.д. При цьому переважно називаються Пушкін, Чехов, Толстой, Чайковський, Гоголь, Достоєвський та інші відомі письменники, поети, композитори.

Але що таке російська культура в порівнянні з культурами інших народів в історичному, політичному, суспільному аспектах?

Коли йдеться про російську культуру або будь-яку іншу, то перш за все мова йде про культуру цього народу як етносу. Який внесок був зроблений цим етносом у розвиток цивілізації, що породив цей етнос із свого середовища для розвитку суспільства, який слід залишив в історії людства, які моральні та духовні цінності створив на своїй землі, щоб їх могли наслідувати інші народи. Протягом сотень років творився міф про Московію ті її людей, як високодуховних і культурних. Про культуру ми поговоримо нижче, а тепер зосередимося на духовності. Коли жителі сучасної Росії говорять про свою високу духовність, то вони плутають різні поняття: духовність і інтелект та освіту. Коли Петро І задумував свої величезні загарбницькі плани, він розумів, що з неосвіченим, диким народом, з примітивними видами зброї він цього зробити не зможе. Тому він і розпочав свої реформи в Московії. Це також розуміли і правитель колишнього СРСР. Для створення нових, високоефективних видів озброєння потрібні освічені люди. Але це привело до розпаду СРСР, оскільки освічені люди почали думати не так, як їх примушували і почали робити власні висновки. Технологічно і науково сучасна Московія стоїть у 21 столітті, але ментально вона ще перебуває, як мінімум, у середині ІІ тисячоліття. Про це говорить той факт, що в 2007 році Москва поставила свій знак на верхівці нашої планети, в такий спосіб ніби закілкувавши Північний полюс за собою. Але тепер не 16 століття, а 21-ше. Такі дії викликають у світі іронічну посмішку та думку: "з ким ми маємо справу". Також на сьогоднішній день рівень освіти й інтелекту жителів сучасної Росії залишається досить високим, але це немає жодного стосунку до духовності. Людина може бути абсолютно неосвіченою, не знати і не слухати класичної музики, не бути релігійною, але при цьому залишатись високодуховною людиною. В основі духовності лежить мораль, поняття добра і зла, співчуття, самопожертва заради когось або чогось, допомога навіть невідомим людям, ненасильство, цінність чужого життя і т.д. в Москві ніколи не було співчуття ні до кого і ні до чого. Навіть існував й існує вираз: "Москва слезам не верит". Тиран, диктатор, злодій, убивця, грабіжник може бути високоосвіченою, високоінтелектуальною людиною, і це тим страшніше, що він використовує свої знання в ім'я ЗЛА. І навпаки, високодуховна людина ніколи не буде творити зло. Релігія може допомагати людині бути доброю. Щоб побачити, як себе поводила в цьому напрямку протягом своєї історії Московська Православна Церква, потрібно звернутися до фактів її "недуховної" діяльності та свідчень про неї людей.

Наше життя складається з різних періодів активності. Споконвіку перед народами стояло питання, чим заповнити довгі зимові години між періодами сезонних робіт, полюванням, рибальством і т.д. Тобто чим зайняти душу людини. Так. протягом тисяч років кожний народ створював свою унікальну культуру, звичаї, традиції, мову, літературу, мистецтво, пісні, танці, освіту, спортивні ігри, правові основи життя та поведінки, релігію, освоював рільничу справу, творив виробництво.

Основні положення і критерії поняття "культура"

Слово культура походить від німецького "kultur", що рівнозначне англійському слову "civilization". Першим ужив слово "цивілізація" політолог Мірабо у 1756 році. Означало воно всі людські цінності – соціальні, правові, освітні, політичні й духовні, що відрізняли європейців від народів, які стояли на нижчих етапах розвитку. Культура будь-якого етносу, нації складається з елементів, зокрема:

історії виникнення цього етносу;

існуючих правових норм у суспільстві, які можуть бути створені самим цим народом або запозичені від інших народів;

характер цього народу, його поведінка, звички, нахили;

рівня освіти;

мовної культури та рівня її розвитку;

традицій;

фольклору;

взаємовідносин у суспільстві та сім'ї;

кумирів суспільства;

літератури;

мистецтва;

релігії;

ставленні до інших народів, мов, культур, релігій;

ставленні уряду до свого народу;

рівня корумпованості чиновництва та державного апарату;

наявності і впливу кримінального середовища;

зовнішньої та внутрішньої політики;

вміння самоорганізовуватись;

культура житла та топонімія.

Якщо брати будь-який із цих елементів окремо, то неможливо побачити цілу картину. Тобто наявність декількох всесвітньо відомих людей та декількох "придворних" театрів у столиці не говорить нічого про реальну духовність та культуру цього народу на всій території країни.

Початок трагедії

Московський історик В.Ключевський вважає напад Володимиро-Суздальського князя А.Боголюбського на Київ у 1169 році початком "народження" Московії. Але починаючи від цеї події і майже до кінця ХVІІІ століття говорити про московську культуру, літературу, систему освіти і т.д. ми можемо тільки з великими припущеннями. Зрушення в цьому напрямку почалися тільки після масового переїзду, переманювання та поневолення сусідніх народів та привласнення (пограбування) їхнього інтелекту. Тому вважати їхній вплив на всі сторони життя Московії як прояв московської культури неможливо.

Московія за станом розвитку суспільства, освіти, культури, права значно відставала від усіх сусідніх слов'янських і неслов'янських народів. Це пов'язано значною мірою з тим, що народи, які проживали на території сучасної України, на багато тисяч років раніше перейшли до землеробства, тобто до більш високої, осілої, рільничої культури, на відміну від народів Московії та її сусідів, які в основному ще жили полюванням. Тому в Україні була ширше розвинена система ринкових відносин та ринкової свідомості у людей, ніж у Московії. У Московії існував племінний диктат більшості і зневага до особистості та до особистої власності, розділення світу на своїх та чужих, а звідси випливає подвійна мораль та норми життя для своїх та чужих. Пізніше це стало доброю основою для нігілістичного ставлення до приватної власності в суспільстві, що дало можливість марксизму широко і глибоко пустити коріння тільки на теренах Московії. В той же час у Московії була відсутня хоч якась система освіти населення та елементарне юридичне забезпечення. Навіть навпаки, люба освіта вважалась в Московії величезним злом. В настанові московського книжника писалось: "Богомерзостєн перед Богом всякій, хто любіт геомєтрію, а сє душевниє грєхі учіться астрономії, елінськім кнігам". (В.Ключевський). Першого друкаря з Данії В.Гатона москвини втопили, а друкарню спалили. Другий друкар українець Федорович врятувався втечею в Україну, але його друкарню в Москві в 1553 році московити спалили. Петро І видавав суворі накази в яких зобовязував свою "еліту" віддавати дітей до шкіл. Щоб заохотити їх навіть видав наказ, що хто закінчить школи то не будуть брати до війська.

Коли Петро І захотів призначити патріархом московським вихідця з України, то до нього прийшло ціле посольство знатних московітів і архієреїв, які просили його не робити цього. Одною із головних причин було, як вони сказали: "Не сором нас, батюшка. Малороси – книгарі. В них навіть жінки читають". (47, том 2, стор. 171).

Також Московія відрізнялась від сусідів деспотизмом, рабством та варварством, як і величезним бажанням підкорення собі всього і всіх. Але найбільшою трагедією стало те, що пияцтво замінило історичні, духовні та культурні традиції Русі. Шумні, дикі, п'яні оргії стали правилом поведінки і традицією. І по сьогодні будь-яка подія в житті Московії відзначається великою пиятикою, що часто закінчується трагічно.

Московія, майже від самого свого заснування і до ХVІІ століття була рядовим улусом Орди, пізніше Кримського Ханства. Внук хана Батия, Менгу-Тимур, в 1272 році, під час третього перепису населення Суздальської землі, дозволив заснувати поселення Москва, а в 1277 році він заснував Московське князівство і "посадив на престол" першого князя Данііла, якому виповнилось 16 років, нащадка Олександра Невського. Правителі Орди призначали тих князів в Московію, які служили їй вірою і правдою, пригноблюючи або знищуючи власні народи, та брали участь у військових походах самої Орди. Це були "міфічні герої та святі": Олександр Невський, Іван Калита, Дмітрій Донской і інші. Московія перейняла від Орди не тільки практику загарбання та підкорення інших народів, але і деякі, так би мовити "культурні традиції". Матерщину, яка стала ще однією мовою в суспільстві. Вживання матюків настільки прищепилось в Московії і пустило таке коріння, що їх можна почути скрізь: у сім'ї, на вулиці, в колективах і навіть у середовищі "культурної" та урядової еліти. Вживання матюків і пиятство є духовною та моральною трагедією Московії і по цей день. У московському фольклорі прославляється злодійство, розбишацтво, розбійництво. "...И за борт ее бросает в набежавшую волну"... Подумаєш – княжна, взяв і викинув.

С.Разін та Є.Пугачов вбивали, нищили все на своєму шляху заради й іменем "простого народу". П.Зачевський в 1862 році закликав: "Беріть сокири. Вбивайте владу на вулицях, на майданах, в їхніх домах. Убивайте. Убивайте. Убивайте".

С.Нечаєв у своєму дикому, садистичному "Катехизисі революціонера" закликав московитів не визнавати жодної моралі, жодної культури, а все нищити, руйнувати, палити, вигублювати, катувати. Тобто розбій став в Московії звичайним, буденним явищем.

Так з часом виникли дикі традиції, як, наприклад, п'яна бійка між "деревнями". Всі чоловіки двох сусідніх дєрєвєнь разом з дідами та підлітками збирались на умовному місці, і починався бій. Билися всім, що потрапляло під руку, бувало багато поранених інколи і вбитих. Жінки і діти спостерігали за боєм та підбадьорували своїх. У містах билася одна частина з іншою. Переможені купували сивуху і обидві сторони пиячили. З таких "людей" у майбутньому формувались різні каральні та хлібозаготівельні загони, які посилались в Україну. Теоретики комунізму, К.Маркс і В.Ленін, допускали, що три частини людства можуть умерти, якщо це буде потрібно, щоб одна четверта стала комуністичною. Але виникає питання: кого відносили до ¾, а кого до ¼ і де знайти стільки виконавців, які б знищили ¾ людства. Більшовики робили спроби розпалити вогонь світової революції в різних країнах Європи, але народні маси їх там не підтримали. Єдине місце, де вони знайшли практичних виконавців своїх людиноненависницьких ідей, була Московія. На заклик більшовицького уряду вступати до тих загонів у похід на Україну за хлібом в одному лише Петербурзі за два дні записалося 65 тисяч добровольців. Тобто на більшовицький заклик про розбій відгукнулися широкі народні маси, для яких розбій був звичайним явищем. Історія ще не знала такого терору, який творили більшовики руками московитів в Україні. Військовослужбовці кожного війська під час війн змушені вбивати один одного, але все одно існує якийсь кодекс честі чи лицарства щодо переможених, дітей, жінок, поранених і т.д. Але чим можливо пояснити, коли свідомо забиралась остання зернина, коли свідомо викидались на вулицю, на мороз діти та вагітні жінки, коли малолітні діти знищувались ударами головою об стіну, коли брались і розстрілювались тисячі заручників і цілі села тільки тому, що комусь дуже хотілось проявити свої дикі, звірячі інстинкти.

Повертаючись до початків зародження Московії, можемо бачити, що життя людини не мало жодної цінності, жорстокість, моральна і духовна убогість правили бал. Але Московія набирала сили і підкорила собі майже всі сусідні слов'янські князівства, знищуючи всі освітні та правові основи на цих землях.

Такою підійшла Московія до середини минулого тисячоліття. Сильна, жорстока, з великими амбіціями на лідерство в регіоні і світі, Московія почала як військову експансію, так і антидуховну, антикультурну і варварську політику. Коли московська еліта пізніше побачила всю убогість і дикість свого існування, то стала насильно вбивати в голови свого народу і боярства європейську культуру і звичаї. Стриглись або рубались бороди і голови, насильно втілювався європейський стиль одягу, поведінки, життя. В Московію почали запрошуватись, заманюватись європейські вчителі, архітектори, бізнесмени, митці. Багато т.з. культурних шедеврів Московії, на замовлення царів, просто копіювались з Європи і видавались за досягнення Московії. Але копіюючи зовнішні вигляди будинків, палаців, парків та начиняючи їх вкраденими, вивезеними, купленими творами різного мистецтва, Московія ніколи не копіювала, не сприймала духовну частину того, що вона копіювала. Московська еліта, переймаючи та використовуючи більш прогресивні західні засоби виробництва, насамперед дбала про свої "шлункові потреби", не розуміючи, що ці досягнення можливі лише при високому духовному рівні суспільства. Але всі позитивні реформи і шедеври будівництва Заходом і Московією досягались різною ціною. Так, для прикладу, в 17-18 століттях французькими королями Людовиком ХІІІ, Людовиком ХІV і іншими були побудовані чудові архітектурні комплекси: Версаль, Єлисейські поля та інші. В час найбільшої активності будівництва версальської резиденції королів там працювало біля 30 тисяч робітників протягом майже сорока років, але вся робота королями проплачувалась. Це дало великий поштовх для розвитку архітектури, різних видів деревообробки, різних напрямків у мистецтві, винаходів, а головне – започаткувало, створило цілу плеяду чудових майстрів своєї справи. Завдяки цьому Франція в наступні століття була і залишається законодавцем моди в багатьох сферах нашого життя. В той же час у Петербурзі, на побудові різних Зимових палаців, комплексу в Петергофі, ритті каналів використовувалась тільки рабська, безкоштовна праця. Там загинули десятки тисяч українських козаків та десятки тисяч стали інвалідами. Коли будували Зимовий палац, на вулиці було 30-40 градусів морозу, в приміщенні підтримувалась температура 30 градусів тепла, що призводило до величезної кількості захворювань та смертей.

В основному європейськими фахівцями, звабленими імперією, почали будуватися будинки і цілі міста в європейському стилі, тому що протиставити європейській культурі щось своє морквини не могли, бо на той час майже ніякої московської культури ще не існували. Так, у XVI-XVII століттях освіта й література Києва цілковито опанувала московську. Москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького, і аж до XVIII сторіччя Московщина жила чужим літературним скарбом Києва, Вільна, Львова. Своїх письменників в Москві майже не було. Українці обсадили в Московії всі керівні посади: міністрів, науковців, вищих державних урядовців, митрополитів, учителів шкіл (що їх вони і заснували). Київ зробив велику послугу Московії, ознайомивши її з культурними надбаннями Європи. В цей час Московський Університет стояв порожній, було лише 80 студентів. Ломоносов свідчив, що в ньому п'яні професори навчали лише "берьозовой каше", тобто били. Сам він вчився в Київській академії, де було 1100 студентів. За словами Л.Усикіна, "реальний університет виник у Москві тільки в 1755 році". За наказом Петра І князь В. Голіцин провів "чистку" Київської академії, залишивши там лише 160 студентів. Викладачів забрали до Московії. За словами професора О.Архангельського: "З другої половини 17 століття українці в Московщині є найкращі і найбільш видатні діячі".

Але як віддячувала Московія Україні за те, що вона принесла їй науку, мову, письмо, систему освіти, за те, що тисячі вчителів почали працювати над просвітою Московії?

В 1690 році Собор при патріархові Іоакимі осудив багато українських книжок, які почали безжалісно палитись на площах. Як писав професор І.Огієнко: "Так загинула сила українських книжок, про які ми тільки і знаємо, що самі їхні назви".

На той час Україна мала поширену систему освіти, існувало юридичне право, були закладені основи демократичного ладу життя. В Україні вже діяли декілька десятків друкарень: Києві, Львові, Острозі, Дермані, Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєвичі, Крем'янці, Сірятині, Заблудові, Крилосі, Рахманові, Черчі, Четвертці та інших містах. Але Україна потрапила під вплив Московії, і в Україні почали насильно закриватися школи, забороняти вживання української мови, і тисячі вчителів, викладачів, священиків було вивезено та заманено до Московії. Так, в Україні кожна школа припадала:

у 1768 р. – на кожні 746 осіб;

у 1775 р. – на кожні 6750 осіб;

у 1860 р. – на кожні 17143 особи;

у 1902 році 83% українських дітей не ходили до школи.

Московське дворянство посилало своїх дітей вчитися до Європи, де вони здобували освіту. Так закладалися історичні можливості перетворення Московії на нормальну, цивілізовану, культурну європейську країну. Але всі ці освічені люди "не просвітились" у Європі, і в своїй основі вони залишались варварами з диким бажанням підкорення і завоювання чужих територій і народів. Для цього вони використовували отримані на заході знання та технології.

Але для втілення цього задуму було необхідним створення ідеологічної основи і теорії майбутньої імперії – ІІІ Риму. Була вигадана теорія, що Московія є спадкоємницею Київської Русі. Московія стала Росією, а її освічені варвари почали творити нову історію ІІ тисячоліття, що коштувало людству сотні мільйонів життів.

Тепер повернемось до того, що завжди видається і подається як "російська культура".

Література й мистецтво

Так, усі названі вище люди та ін. ввійшли в історію світової літератури, музики, мистецтва як талановиті люди. Вони творили свої шедеври на території Російської імперії, писали свої твори московською мовою, але в своїй більшості ці люди не були ні за походженням, ні за культурою, ні за вихованням московитами. Багато з них були в першому або в другому поколінні нащадками різних європейських дворів або сусідніх народів, які своїми творіннями та меценатством намагалися просвітити варварів, але в Московії нічого не змінювалося.

Для прикладу. за проф. П. Пакленом.

Чехов (Чех) – українець;

Гоголь – українець;

Рєпін – українець;

Толстой – німець;

Растреллі – італієць, творив репрезентивні будівлі царської столиці;

Березовський, Бортнянський – українці заклали основи музики, а Т.Прокопович був засновником драматичного мистецтва;

В.Даль, данець, своїми фундаментальними працями закладає основи російського словникарства;

Н. Греч, німець, написав першу наукову граматику московської мови;

Кантемір, син молдавського господаря, родоначальник московської літератури й сатири;

Державін, нащадок татарина Багріма Мурзи. Одописець;

Карамзін, нащадок татарського князя Кара-Мурзи, основоположник російської історії;

Херасков, син волоського виходця, написав перші історичні поеми;

Хемніцер – родом із Саксонії, письменник;

Фонвізін, нащадок німецького лівонського лицаря, своєю комедією "Недоросль" поклав підвалини російської комедії.

Жуковський – син туркені Сальхі, письменник.

Пушкін О. – мати творця російської літератури була "уроджена Ганнібала" (муринка), батько – "мужа чєстна Рачі, вишедше в ХV в. із землі германскія." Дід поета по батькові одружений з волошкою Чічєрні, а дід по матері – з німкенею фон Шванебах;

Дельвіг – з роду вестфальських баронів;

М. Гоголь, Короленко, Мордовцев, Зощенко – українці;

Булгарін – син поляка, товариша Костюка;

Рафаїл Зотов, автор історичних романів і п'єс, син татарського отамана Вахухана;

Огарьов – татарин, поет;

Фет мав матір німкеню;

Мей – німець;

Грібоєдов -походив з польського шляхетського роду;

Загоскін – нащадок раба, що вимандрував із Золотої Орди, автор російських історичних романів;

Лермонтов – шотландського походження, поет;

М. Михайлов – киргиз;

Гербель – швейцарський німець;

М. Берг – латиш;

Я. Надсон, М. Верг, Чіріков, Еренбург, Айзман – євреї, що писали по-російськи;

A. Востоков – німець, справжнє його прізвище – Остернек, російський славіст і палеограф, дослідник слов'янських мов, видавець російського словника;

Я. Ґрот – німець, творець російського правопису;

А. Герцен – німець

Григорович, син українця й француженки, вчений;

Тургенєв – з татарського роду, відомий російський романіст;

Салтиков-Щедрін – походив "от мужа чєстна Прушаніна з Прус", сатирик;

Аксаков – норвезького роду;

Шилер-Міхайлов – родом естонець;

B. Сологуб – онук польського магната;

Граф Саліяс – зросійщений француз;

Шаліков – нащадок грузина;

Кукольник – угорський шляхтич;

В. Авенаріус – німець;

Боборикін – литовець;

Соловйов мав матір українку, популярний автор історичних романів;

Некрасов – син польки, "певец русской народной скорби";

Д. Мережковський – син польки;

Глінка походив з польсько-білоруської шляхти, творець російської музики;

Чайковський – мав українську й французьку кров, композитор;

Рубінштейни, брати єврейського роду, композитори;

Айвазовський – вірменин, маляр. І т.д, і т.д., і т.д.

За проф. Р. Пакленом, "русская культура" (маємо на увазі літературу, музику, малярство, архітектуру і почасти науку) майже на три чверті не є витвором московського народу. Завдяки своїй штучності і неорганічності ця культура має в собі багато хворобливого, хоч вона й може вражати західного читача "оригінальною екзотикою".

Важливо також те, про що пишуть у кожній країні її національні письменники та поети. Як правило, у кожній країні автори описують стан, у якому перебуває їхнє суспільство, його цінності, моральні основи, духовність людей на певних етапах розвитку цього суспільства. Зрозуміло, що кожна епоха має свої цінності. Якщо ми подивимось, про що писали московські автори ХVІІІ-ХІХ столітті, що вважається, так би мовити, творчим вибухом у Москвії, то більшості нормальних людей не хотілося б повертатися в ті часи і жити при тих "нравах", які були на той час у московському суспільстві. Самі тільки назви це говорять. Наприклад, Ф.Достоєвський написав "Ідіот" і "Бєси", А.Чехов – "Хамелеон", "Палата N6", М.Горький – "На днє". Цікава ситуації з М.Гоголем. Будучи за походженням і в душі українцем, змушений був вести подвійне життя. Він належав до небагатьох авторів, які майже повністю були на утриманні уряду тогочасної Росії й особисто царя Ніколая І. Через різні причини йому постійно не вистачало грошей. Більшу частину свого творчого життя він провів за кордоном, тому сам особисто або через знайомих – Жуковського, Смірнову, Строганова та ін. – звертався до "вищих інстанцій" по гроші. Потрібно сказати, що йому майже ніколи не відмовляли. Так, у 1844 році цар Ніколай через Смірнову передав Гоголеві гроші зі своєї персональної шкатулки. Але гроші треба було якимсь чином відробляти. Тому у Гоголя є багато листів, памфлетів, де він схвально висловлюється про царя та Росію, хоч інколи в них відчувається нещирість, а в основних своїх творах – "Ревізорі" та "Мертвих душах" – він висміює тогочасне московське суспільство. Граф Толстой сказав: "...Гоголь усіх москалів представляє в бридкому вигляді... і його в кайданах треба заслати в Сибір". Інший сучасник М.Гоголя, В.Белінський, в одній зі своїх статей зазначив: "Повести г. Гоголя народны в высочайшей степени... Под народностью должно разуметь верность изображения нравов, обычаев и характера того или другого народа, той или иной страны... В eго "Записках сумасшедшего", "Невском проспекте" нет ни одного хохла, все русские и вдобавок немцы!". В своїх творах, листах, для опису "великоросів" він вживає часто слова: "москаль", "клятий москаль", "дурний москаль", "кацап", "кацапія" і т.д. "Прокляті кацапи їдять "щі" навіть з тараканами", "Покиньте на самій справі "кацапію" та їдьте в Гетьманщину", "Москаль гладив одною рукою свою козлячу бороду", "Коли чорт та москаль украдуть, що небуть, то поминай, як знали", "Москаля везти – значить брехати". Українська душа Гоголя цілковито розкрилась у "Вечорах на хуторі біля Диканьки", де він показав веселість української душі і народний гумор, і в "Тарасі Бульбі", де він з великою повагою та любов'ю змальовує Тараса як патріота України та його синів Андрія й Остапа. Чого тільки вартий монолог Тараса про військове братство, яке панувало серед козаків. Треба також відмітити, що існує дві редакції "Тараса Бульби". В першій редакції не має ніяких передсмертних звернень Тараса до "руського царя", а було тільке звернення до своїх панів-братів-товаришів, щоб вони згадували його та в наступному році ще прийшли та "погуляли" добре. Тоді як в наступній редакції вже появились слова в яких Тарас пророкує, що появиться в руській землі свій цар. Але ми мусимо також знати, що в часи Тараса Бульби (хоч і міфічного) під Русю всі знали тільки ту землю яка тепер називається Україна. А Московія була Московією. Тому ми можемо тільки гадати ці зміни М.Гоголь зробив під "тиском", за гроші, чи свідомо. Але якщо навіть свідомо, то роблячи загальний аналіз його творчості та його зневажливе ставлення до москалів, ми можемо припустити, що говорячи про Русь він говорив про Україну-Русь. У 2007 році в Москві на найвищому державному рівні було оголошено, що в 2009 році планується святкування 200-ліття з дня народження М.Гоголя. Досить дивна заява. Планується святкування роковин людини, яка висміювала Московію та її людей, знущалась з них та обзивала, як тільки могла, показала справжні, але "гнилі нутрощі" Московії. Якийсь чисто московський мазохізм. У цьому випадку проявляється традиційне московське бажання привласнення собі всього відомого, знаменитого і чужого, навіть коштом власного самоприниження. Невже в сучасній Москві не знайшовся ні один державний діяч, який би ще раз перечитав усього Гоголя і не зрозумів усю ідею М.Гоголя і те, як його твори відповідають сучасній дійсності Московії?

Ще одною характерною особливістю, яка відрізняє московську творчу еліту від європейської, є те, що вона в своїй більшості не цікавиться справами захисту громадянина від зловживання влади, а обмірковувала лише справу захоплення влади, щоб її використати для перебудови суспільства. До того ж більшість цих діячів культури Московії не мали ніякого вибору. В Російській імперії забороняли писати і видавати книжки іншими мовами. Тих, хто противився цьому, нищили, висилали на каторги, віддавали в солдати (як Т. Шевченка).

І скільки тих талантів так і не розкрилося, один Бог знає.

Релігія

Московія вважається християнською державою, незаконно перебравши на себе і присвоївши собі право бути центром православ'я, але вона до невпізнання змінила грецьку віру, отриману з Києва. Дикий, забобонний та жорстокий духовний світ москвина не міг сприйняти християнство в тому вигляді яким воно прийшло в Московію з Києва. В 1649 році були сформовані нові правила – "Соборное уложение", які значною мірою міняли статус московської церкви та людей, які до неї належали. Люди перетворювалися на рабів, життя і доля яких цілковито залежали від волі державних та церковних правителів.

У 1654 році цар Олексій Михайлович спалив Біблію та всі церковні книжки і надрукував нові книжки, в яких було проголошено реформу Церкви. Одним із основних моментів тої реформи був перехід від хрещення двома пальцями на хрещення трьома пальцями. Це, у свою чергу, призвело до великого розколу і релігійної смути в Московії в наступні декілька століть. "Останньою із могікан" тієї смути була родина Ликових, випадково знайдена археологами в тайзі в кінці двадцятого століття, які ще і в двадцятому сторіччі дотримувались дореформених правил.

Повертаючись знову на століття назад, бачимо, що потатарщення Московії відбувалося за всіма напрямками життя, в тому числі і релігійному. До того тюрксько-фінські племена, предки московитів, відчули в традиціях орди щось собі рідне. Московська Церква молилася за хана Золотої Орди і його родину, хоч він і не був християнином. Московська Церква відлучала від церкви тих, хто противився хану, або не виконував його волю. Цьому може бути багато пояснень, але незаперечно те, що Церква духовно була ближче до Азії, ніж до Європи, тому вона почала розривати канонічні зв'язки зі Вселенським Патріархом. З 1250 р. по 1320 рік московські митрополити тримали свою катедру в столиці Золотої Орди Сараї, поруч зі ставкою Хана. Велике значення мало те, що, починаючи з 1237 року, коли хан Батий прийшов у Ростово-Суздальську землю, і до 1502 року ця земля була одним із улусів Золотої Орди, а після розпаду Орди стала васалом Кримського ханства до кінця 17 століття. До 1448 року всі митрополити в імперії за рекомендацією ханів Орди, призначались Константинополем, але в 1448 році у війні з Візантією Орда отримала перемогу. Тому перша спроба відмежуватись від Константинополя відбулася в 1448 році. До цих подій московська церква входила до складу Київської метрополії, але потім, у 1354 році, оголосила себе автокефальною. За канонами православної Церкви, нових митрополитів висвячує тільки Вселенський Патріарх, але князь Василій ІІІ в 1448 році, за велінням хана Орди, сам наставив, а московські єпископи висвятили єпископа Іова на митрополита. Вселенський Патріарх та всі православні Церкви засудили таке рішення і не визнали його за канонічного митрополита. Тобто з 1448 року і по сьогоднішній час московська Православна Церква є неканонічною. В 1495 році Москва порушила всі церковні канони: митрополитів почав призначати московський цар. На той час право коронувати царів та королів мали тільки два патріархи: Римський (папа) та Вселенський православний, тому коронування московським митрополитом в 1547 році Івана ІV було визнано неправосильним, хоч Москва відправила велике посольство до Вселенського Патріарха Єремії, щоб він затвердив це рішення. Але він не забажав порушити канони Церкви навіть за великі подарунки та гроші. У московських архівах зберігається грамота, нібито підписана Єремією, хоч палеограф В.Регель довів, що вона підроблена. І таких порушень церковних канонів було багато. Пізніше Москва задумала заснувати свій патріархат, навіть якщо Вселенський Патріарх буде проти. Цe міг зробити тільки Вселенський Собор або, в крайньому разі, Собор всіх патріархів. Для цього в 1586 році цар Федір виділив великі гроші на підкуп патріархів, але вони на це не піддалися. У 1588 році сам Вселенський Патріарх Єремія прибув з відвідинами до Москви. Москва сподівалася, що за добрі подарунки та великі гроші Єремія зробить те, що вони хочуть, але він не пішов на жодні умови. За це його ув'язнили, поставили вартових і протримали так майже півроку. Москві довелося заснувати свій патріархат окремим державним законом під назвою "Уложоная грамота". До цієї грамоти вписали теорію Філофея, що Москва-ІІІ-й Рим та зазначили, що на Соборі єпископів був присутній Вселенський Патріах Єремія. Але все це було підроблене, тому що такого Собору не було загалом. Єремія, хоч і був в московському полоні, але відмовився підписати таку брехливу грамоту. Тоді москвини заявили йому, що втоплять його зі всіма його людьми. Єремія підписав і негайно втік додому. Пізніше навіть історик митрополит Макарій змушений був визнати, що все в "Уложоній грамоті" є вигадане. Православний світ не признав Московський патріархат, і це обґрунтував Олександрійський патріарх Мелетій Пігас. Припам'ятавши йому це, Москва закатувала його послів, які прибули з відвідинами до Московії.

Таку московську нахабність вороже зустріли в Новгороді, який все ще жив європейським культурним життям, та відмовились визнавати зверхність московського патріархату. Пізніше Новгород був завойований Московією, десятки тисяч новгородців було вбито та виселено. Так брехнею, кров'ю та підробкою документів московська патріархія підняла себе на верхівку православ'я. Московська патріархія не була і тепер не є тим духовним і релігійним центром, який виховує духовно чисту і порядну людину. Московська Патріархія – це є своєрідне ГПУ (Головне політичне управління) при царях, комісарах, президентах, яке підтримує всі загарбницькі ідеї вождів Московії. Петро І ліквідував московський патріархат і призначив одного зі своїх міністрів керувати Церквою, назвавши цю посаду "оберпрокурор Св. Синоду". Чернець Іосиф Волоколамський писав: "Поскільки царська влада від бога дається, то і цар є богоподібний". Тобто московська Церква без жодних обмежень визнала зверхність держави над собою, тоді як всі європейські Церкви та Українська Церква ніколи не признавали зверхність держави над собою. Але коли Церква відмовляється від свободи, вона втрачає моральну доброчинність і, як рабиня, породжує рабство. Московські священнослужителі продали державі незалежність Церкви взамін на свій добробут. Царі за це присвоювали верхівці Церкви генеральські та полковничі звання. Священики, які не підкорялись волі правителів Московії, виганялись або знищувались. Суздальський князь Андрій Боголюбський вигнав у 1157 році єпископа Нестора за те, що той не виконував його наказів. З наказу Івана IV, Малюта Скуратов в 1569 році задушив у в'язниці московського митрополита Філіпа Количева за те, що той осудив прилюдно в церкві опричину. Сам Іван IV власною рукою вбив ігумена Псковського монастиря Корнелія і наказав на його могилі написати: "Предпослал его Земной Царь Царю Небесному". Катерина ІІ в 1764 році замурувала живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за те, що він прокляв тих, хто грабує церкви та нищить українське шкільництво (Катерина ІІ якраз тоді загарбала церковні та монастирські землі в Україні). Олександр І у 1812 році закатував архієпископа Варлаама Шишацького за те, що той "противился Его Императорскому Величеству". В 1928 році Москва знищила українських митрополитів В.Липківського та М.Борецького. Коли в 1920 році почала відроджуватись Українська Автокефальна Церква, то всі московські єпископи в Україні добровільно пішли на службу в ЧЕКА, щоб винищити "изменников-сепаратистов". У значній мірі московські монастирі були в'язницями для "великих політичних злочинців". Запорізький кошовий Петро Калнишевський просидів в Соловецькому монастирі, прикований ланцюгами, 28 років, де і помер в 1803 році. Генеральний суддя Петро Головатий (1790) та військовий писар Іван Глоба (1791) померли ув'язненими в Тобольському монастирі. За Єлизавети Москва ув'язнила та закатувала київського митрополита Варлаама Вонятовича за те, що він опирався московщенню Української Церкви. І т.д.

Про яку релігійну чи людську звичайну духовність може йти мова, якщо московська патріархія в 90-их роках ХХ століття була одним із найбільших імпортерів спиртових виробів у Росію. Iде споювання свого народу, відбувається духовна деградація населення Росії.

Але безбожність і бездуховність у московських церквах була завжди. Данський дипломат, що був у Московщині в 1633 році писав: "Московський митрополит за добрі гроші дасть дозвіл продавати біля церкви горілку. Люди біля церкви пиячать, співають сороміцьких пісень і розпуствують".

Н.Костомаров писав в своїх зібраних творах, що при московських церквах існували т.зв. "братчини", щоб спільно святкувати церковні свята. На тих "святах" так напивалися, що бились і навіть убивались. Жінки не відставали від чоловіків. Священики пиячили і билися нарівні зі своєю паствою. При тому всі жахливо матюкалися. За свідченням В.Розанова, в 1913 р. в одній лише Нижегородській губернії кілька жіночих монастирів "радели". "Радение" – своєрідне релігійне захоплення, що закінчується розпусницькою оргією всіх учасників. Учасники-чоловіки називалися "бугаями", а жінки – "богородицями". Це явище було поширене і серед московської аристократії. У XIX ст. Олександр І брав у них активну участь. У XX ст. московська аристократія разом із царицею, "радела" з Г.Распутіним. Іноземці дивувалися, що на всіх п'янках найп'янішими були саме священики та ченці. "У Московщині піп є символом ненажерства, скнарості, безсоромності, неуцтва і підлабузництва".

К.Аксаков писав: "Наша московська церква завжди була і є покірною і вірною слугою московської держави, а точніше – московського уряду. Духу правди, любові, духу життя, духу волі – цього спасенного натхнення християнства – немає ані сліду в нашій московській церкві".

М.Бердяєв: "Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному... Правду кажучи, в московському народі є готовий до прийняття антихриста ґрунт".

Віссаріон Бєлінський: "Большинство же нашого духовенства всегда отличались только Толстыми брюхами, теологическим педантизмом да диким невежеством". "Наше духовенство находится во всеобщем презрении у русского общества и русского народа. Про кого русский народ рассказывает похабную сказку? Про попа, попадью, попову дочку и попова работника. Кого русский народ называет дурья голова? Попов".

З.Гіппіус писала в 1919 році: "Тепер ми є свідками того, що Московська церква активно й охоче допомагає своєму урядові в зовнішній і внутрішній політиці, спланованій на уярмлення московитами ще вільних народів". ПШ. Ст.62.

Більшість священників в Московії були повністю безграмотні. Так патріарх Іоакім до того як стати патріархом не вмів не читати ні писати, до церкви ходив раз на рік. Жив в глухій дєрєвнє та ловив зайців. (Матеріали по історії розколу). Неосвітченість московських священників офіційно підтверджувалась в резолюціях "Стоглавого собору" 1551 року. Міністр Ф.Ртіщев побувавши в Києві зрозумів всю силу московського дикунства тому дозволив, щоб українці заснували першу в Московії школу в 1649 році. До цього на пропонови Петра Могили в 1640 році та грецького митрополита Теофана в 1649 році, про заснування школи для священників, Москва категорично відмовляла. Проіснувавши два роки школа була закрита, а двом учням які поїхали довчатись до Києва було заборонено повертатись до Московії, "бо вони привезуть єретичні думки". (А. Пипін. "Історія російської літератури").

Але так само "не по духовному" вели себе навіть ті священики московської церкви, які посилались за кордон для праці в російських православних громадах. Хоч ми можемо вважати, що туди їхали "кращі із кращих". "В 1868 році єпископ Павел на Алясці за "розтління молоденьких дівчат" мав бути притягнутий головнокомандувачем генералом Й.Ц.Давісом до відповідальності, але втік в Росію. Після нього із Петербурга в 1870 році приїхав єпископ Іоанн і поселився в Сан-Франціско, але він був багато разів арештований у домах терпимості, за що Святіший Синод відкликав його в Москву. Третій єпископ Нестор п'яний кинувся в море і втопився. Четвертий єпископ Владимир запалив свою церкву, і його відкликали в Росію. П'ятий єпископ (тепер) Николай, якого поліція часто піднімає п'яним на вулиці і штрафує за п'янство. Ці пастирі московської віри подають злий приклад православним християнам на березі тихого океану, через що молоде покоління на Алясці ходить в американські школи, де протестантські вчителі подають добрий приклад шановним жителям" (Зі спогадів Андрія Гончаренка, засновника та видавця газети "Аляска Геральд", випускника Київської богословської семінарії, першого перекладача творів Т.Шевченка на американському континенті).

До Першої світової війни Почаївська лавра жила своїм мирним та тихим життям. Монахи господарювали, мали великі пасіки, садки, обробляли поля. Але за декілька років до війни до Лаври був присланий архімандрит Віталій, який був запеклим монархістом та чорносотенцем. З цього часу в Лаврі все пішло догори дном. Він почав видавати аж два часописи "Почаевский Листок" та "Волынская земля", потім організував великі видання різних листівок, відозв, брошур та ін. Зміст тих часописів був жахливий, ніякого християнського вчення, ніякої християнської любові вони не несли. Через них сіялась злоба та ненависть до всього, що не подобалось архімандриту Віталію. Ця його друкована продукція розсилалася вагонами по всій Україні. Він також почав заганяти всіх до "Союза Русского Народа", своєрідної промосковської шовіністичної організації. Але головним його завданням було поширення антиєврейських та антиукраїнських друкованих матеріалів, "ширити і зміцнювати православіє", впливати на Галичину та ширити там русофільські ідеї, провадити та організовувати в Австрійській державі шпигунську мережу в підготовці до майбутньої війни. Таке саме відбувалося всюди, куди присилались московські попи, основним завданням яких було і є ідеологічна підготовка місцевого населення до майбутньої московської інтервенції та шпигунська робота.

Тепер опубліковано багато матеріалів і фактів про сумнівне минуле покійного Московського Патріарха Олексія. Московське духовенство вороже ставилось і ставиться до будь-якого вияву інакомислення в своєму середовищі. Так, був загадково вбитий О. Мень – священик, який справді працював на відродження духовності російського народу. Книги, які він написав і надрукував, спалюються по церквах або знищуються.

Московська Патріархія вороже ставилась і ставиться до інших релігій – як християнських, так і інших. Під її впливом закриваються українські православні церкви як на території Росії, так і в самій Україні. Вона вороже ставиться до інших православних українських церков в Україні, принципово проводить усі служби тільки російською або старослов'янською мовою, мало кому зрозумілою, тільки з однією метою – витіснення української мови з життя. Робить те, що робили царі, комісари і президенти Московії протягом століть.

Ніхто не знищив стільки мов, культур, народів, як Московія. Рівень розвитку майже всіх слов'янських сусідів Московії був вищий, і, вступаючи на завойовані землі, Московія приносила з собою варварство, п'янство, жорстокість, цинізм, бездуховність. Один із недавніх представників "московської культури", В.Маяковський, закликав нищити геть усе, палити світової слави твори, висаджувати динамітом музеї, вбивати навіть власних батьків, поливши їх бензином і запаливши, щоб горіли, як смолоскипи, на святі революції. Про яку духовність чи культуру можна вести мову і до якої злоби можна дійти, коли депутати Державної Думи Росії, представники найвищої культурної та урядової еліти країни, пишуть порнографічний сценарій про лідерів сусідніх держав і рекламують його презентацію.

Аналізуючи публікації та передачі сьогоднішніх ЗМІ Росії про життя сучасної політичної, культурної та духовної еліти Москви, хочеться запитати: так де ж вона, ця "культура та духовність"? Як загалом нормальній людині можна жити на такій території?

І на сьогоднішній день, після сотень років життя на чужих землях, московити з цинізмом ставляться до традицій і культур корінних народів, при цьому самі не в змозі запропонувати щось високодуховне, істинно своє. Через свій хворобливий імперський менталітет у деяких сучасних московитів очі наливаються злістю, коли йдеться про вивчення естонської, молдавської, грузинської чи навіть легкої для них української мови. З їхніх вуст починають вилітати "шедеври" так званої російської культури, від якої нормальним людям хочеться затулити вуха. Після розпаду СРСР багато жителів материкової Росії повтікали жити на Захід. Але і тут через деякий час частина їх показала свій цинізм уже до народів і країн, які їх прийняли, інколи врятували життя, дали можливість жити і працювати. Від цих іммігрантів можливо почути весь набір негативу, який вони застосовують до своїх колишніх сусідів по СРСР, але тепер уже до народів Заходу. Відкривши свої двері для жителів Московії Захід зробив велику помилку. Захід думав, що він допомогає людям які довгий час жили при диктатурі ділячись своїми духовними надбаннями та правовими інститутами. Але значна частина всіх цих "візиторів" віддячує Заходу хамством та безкультурщиною, навіть на побутовому рівні. Невдячність це ще одна загальна риса московита. За декілька сот останніх років, уряд Москви насильно переселяв в Україну сотні тисяч московитів. Але була значна частина московитів, яка їхала в Україну просто "за білим хлібом", якого ніколи в житті не бачили. Але спробувавши "білого хліба" вони ніколи не були вдячні народу України за це, а деякі, і їхні нащадки і по сьогоднішній день не сказали навіть дякую за "білий хліб". Тепер багато жителів Московії за рахунок нафтодолярів почали їздити на відпочинок на різні курорти по світу. В багатьох місцях для приваблення туристів готелі пропонують безкоштовно різні горілчані вироби. Тепер кожний може собі уявити поведінку московита, який отримує безкоштовний, цілодобовий, необмежений доступ до випивки!!! Як результат тепер все більше стоїть питання перед туристами з інших країн "про відпочинок без росіян".

Але такі ж самі антилюдські і варварські стосунки існують і в самому московському суспільстві. Московити були рабами свого царя в повному розумінні цього слова, але разом з тим вони були і співучасниками всіх злочинів Московії... Можна навести тисячі фактів, як царі, бояри, графи, комісари, президенти і різні унтерпришибеєви знищували фізично і духовно своїх підданих за найменшу провину або просто сп'яну, для втіхи, знущались із жінок і дівчат. Правителі Московії, незалежно як вони називались, готували свої полчища і кидали їх сотнями тисяч на інші народи. Одна із головних заповідей Петра І – постійно тримати свій народ у злиднях, щоб був готовий в будь-яку хвилину кинутись за шмат хліба чи горілку на інших людей. Але, що є дивним в московському менталітеті: що чим більше тиран їх принижує та знищує, тим більше вони його поважають за тверду руку і готові молитись на нього, роблячи з нього міф.

У 1591 році англієць Д.Флетчер написав про московитів книгу, в якій стверджував, що Московія є тиранічна держава і там живуть варвари.

У 1607 році Джон Барклі написав книгу про звичаї європейських народів, де він описав московитів як етнос, народжений для рабства, ворожий усякій свободі. Він не бунтує, коли його пригнічують.

Маркіз А. де Кюстін підкреслював, що такий етнос мусить мати деспотичне правління.

Пройшли сотні років, і нічого не змінюється в московському менталітеті. Народ мріє про тверду руку, і він її отримує. Відбувається постійне протистояння влади та народу. Але до чого тут сусідні народи, які хочуть жити у вільному, демократичному суспільстві.

Внутрішня політика

Внутрішня політика держави була спрямована на знищення інакомислення, підготовку своїх громадян до нових загарбницьких війн. Протягом століть мілітаризація суспільства і мілітаристський імперський дух прищеплювався і прищеплюється всіма можливими засобами: через розв'язування різних великих і малих конфліктів та війн, через територіальні претензії, через розв'язування І і ІІ світових війн та громадянської війни в своїй імперії, через репресії і голодомори. Теперішній стан московського суспільства це диктатура репресивних органів. Практично на державному рівні, через підконтрольні ЗМІ, прививається ненависть до всього не московського, особливо до України, народів Кавказу, США, Європи та інших "нацменів".

Така репресивна машина може бути створена тільки московськими головами. Про яку культуру можна говорити, якщо людиноненависницькі ідеї Маркса змогли прищепитись тільки на теренах Московії. Цивілізоване суспільство їх не прийняло, прийняло тільки варварське московське, а потім експортувало їх в інші країни та на інші континенти. Так, створені і підтримувані Москвою режими знищили десятки мільйонів своїх і чужих людей. Знову-таки Московія не збиралась і не збирається скинути з себе прокляття замучених.

Для практичного вивчення "російської культури" кожен може здійснити подорож від Вільнюса, Гродна, Львова, тобто від буд-якого західного кордону, на схід і на свої очі побачити, як культура "поліпшується" з поглибленням на терени Московії.

Корупція

Корумпованість і деспотизм чиновництва простежуються на теренах Московщини впродовж століття. Продається і купується все і вся: життя, посади, привілеї, зброя. Діє закон сили або грошей. Те, що будувалось і створювалось на території Московії протягом століть рабською та безкоштовною працею мільйонів жителів імперії, розкрадене, приватизоване, прихватизоване купкою "культурних" можновладців лише за декілька останніх років, які тепер інколи просто з "жиру бісяться", а в цей час сотні мільйонів жителів залишились обдуреними, пограбованими та в безнадійному стані. Це є ще один міф про московську культуру та демократію. Але цим закладено нові майбутні трагедії Московії. Її чекають нові революції та громадянські війни. Виростуть нові покоління, які не погодяться, що їхні батьки та діди були ошукані, залякані та обдурені, і почнеться нова хвиля експропріації експропріаторів, тобто новий перерозподіл.

Вже сьогодні тисячі не комуністичних ветеранів, а молодих людей марширують вулицями Москви з червоними прапорами та портретами Леніна і Сталіна, одних із найбільших тиранів в історії людства. Москва буде мати тільки два вибори: задушити цей рух силою, а це громадянська війна або, наслідуючи заповіт Петра І, створити нову Чечню на своїй території або за її межами, тобто знайти нових ворогів, щоб скерувати туди всю цю руйнівну силу.

Свою корумповану політику Москва тепер провадить стосовно сусідніх, тепер незалежних, республік, де за московським прикладом та з її допомогою, участю і підтримкою все грабується та прихватизовується. Така практика грабувати, позичати і не віддавати – була звичайним явищем навіть і для російських царів. Під час кримської війни цар Микола позичив у Київської Лаври п'ять мільйонів рублів, срібла і золота. Після його смерті його син Александр у 1875 році приїхав з жінкою до Києва "на поклонение святостям древнего города". Митрополит Філарет показав йому договір про позичку, на що Александр відповів: "Цю писульку писав мій батько Николай, а не я". На сьогоднішній день коррупція в Московії є одна з найвищих в світі. За якихось останніх 15-20 років, Московія, одна з найбагатших країн світу, була розкрадена її "елітою" до нитки, а її населення перетворилось в жебраків. "Жирує" тільки Москва та Петербург.

Злочинність

Злочинність є присутня в кожній державі, і ця проблема існує вже тисячі років. І знову класична ситуація для Московії: на питання "Як там справи?" відповідь: "Воруют-с". Крали завжди, крали всі, і що вища посада, то більше крадуть. Тільки в улюбленця Петра І генералісимуса Меншикова було конфісковано: на 250 тисяч рублів кухонного срібла, 8 мільйонів червінців, на 30 мільйонів срібних монет, на 3 мільйони різних коштовностей. Навіть для нашого часу це величезні суми, а тоді кінь коштував 10 рублів. Після смерті Петра І "зірка" Меншикова почала згасати. Він потрапив у немилість, тому всі свої награбовані гроші заховав у європейських банках. Але після смерті вже самого Меншикова влада привезла із заслання сина Меншикова і "попросила" його відкрити всі рахунки його батька Європі. На особистих рахунках Меншикова зберігалася награбована сума, рівна річному бюджету імперії! Зі слів фельдмаршала Шеремєтьєва, за часів Петра І у Московії лютувала кримінальщина, грабіжники та розбійники ходили стаями, нападали на монастирі та села, а Москва являла собою вертеп розбійників. Але Петрові І було не до того – він розширював свої кордони, хоч інколи був змушений вживати тільки йому властивих енергійних заходів. На це його обер-прокурор Ягужинський сказав: "Якщо вішати всіх казнокрадів і грабіжників в імперії, то цар залишиться без підданих".

У Московії злочинність спостерігається скрізь. У політиці держави, у філософії суспільства, в існуванні організованої злочинності. Фактично існує держава в державі. Злодійські звичаї, ореол розбійника-розбишаки, життя злочинного світу оспівується у фольклорі, в піснях, книгах, а тепер і в кіно.

Якщо подивимось на прилавки книжкових магазинів, телепередачі, кінофільми, то знайдемо, що найбільше написано і створено про злочинність і злочинний світ. Репертуар багатьох зірок сучасної московської естради, як, наприклад, М.Шуфутинського, значною мірою про "братків" і для "братків". Усі російськомовні радіостанції в Україні і телебачення переповнені "блатняком". Хто хоче переконатись у цьому, може проїхати у "фірмовому" автобусі Київ-Донецьк, де на екрані майже постійно звучить "блатняк" у виконанні десятків різних московських "блатних" колективів.

У багатьох книгах, кінофільмах висвітлюється "співпраця" державних органів і злочинного світу. В сучасній Московії часто важко вловити межу того, де закінчується злочинність і починається держава. Особливо це проявилося в останні роки перед розпадом СРСР та після його розпаду. Весь злочинний світ вийшов з підпілля з цинічним нахабством заявив відкрито про себе. Рекет, бандитизм пішов на малі, а потім і на великі підприємства, залякуючи та шантажуючи їх керівників, при цьому знищуючи фізично тих, хто противився їхній нахабності. Московський злочинний світ з особливою жорстокістю поставив під свій контроль кримінальні структури в інших пострадянських республіках, а набравшись сил та досвіду, пішов сіяти зло по всьому світі. На початку цього "беспределу" багато людей ставили собі питанням: "Куди дивляться державні органи і чому таке може відбуватись?" Тепер, майже після 15-20 років, ми можемо з певністю сказати, що багато цих "державних перевертнів" співпрацювали зі злочинним світом, отримуючи свої "гонорари". Багато колишніх "борців проти приватної власності", особливо в вищих партійних та державних структурах, стали за один день власниками величезних багатств, створених до цього мільйонами людей протягом десятків років.

Сучасна російська мафія набрала такої сили і контролює такі фінансові потоки, які рівнозначні бюджетові багатьох країн.

В 1628 митрополит Філіп говорив: "У всіх народів є закон і справедливість. Їх немає лише у нас в Московщині. В усьому світі є державна охорона громадян від злодіїв і напасників. Лише у нас в Московщині є для них свобода." Що змінилося від цього часу?

Зовнішня політика

Простеживши зовнішню політику Московії за багато сотень років, можемо говорити лише про одне. Це експансія. Будь-якою ціною і в будь-якому вигляді. Московською зовнішньою політикою керують отримані від орди бажання завойовувати, грабувати, мордувати, красти і панувати, називаючи це "цивилизационной миссией". Як результат, невелике Суздальсько-Московське князівство розрослося на одну з найбільших і найстрашніших імперій в історії нашої цивілізації. Були підкорені десятки народів та знищені мільйони людей. Москвини завжди визнавали лише свій світогляд, а всі інші заперечували. Вони виплекали у себе релігійну і національну нетерпимість та дикий шовінізм, вважаючи всі народи зіпсованими, гнилими. При цьому забороняли своїм людям контактувати з іноземцями, "даби не учились разним вольностям", але в самій Московії протягом сотень років проводиться виховання поколінь в націоналістично-шовіністичному дусі. Для досягнення своїх загарбницьких цілей Москва готова піти на будь-які обмани, хитрощі, може підписати будь-які договори, які ніколи виконувати не буде. Після розпаду СРСР на території України залишились великі запаси зброї, в тому числі ядерного. Москва разом з іншими країнами умовила Україну відмовитись від ядерної зброї, гарантуючи при цьому територіальну цілісність і безпеку України. Але події останнього десятиліття показують, що то був просто дипломатичний фарс.

Перед виборами до ВР України у 2006 році посол В.Чорномирдін заявив, що, України ніколи не існувало, а Москва все дала їй. Якщо Україна й існувала як держава короткі часи, то це тому, що Москва терором нищила її державні інститути, вбивала лідерів, зробила своєю колонією. У світовій практиці існує правило: якщо посол дозволяє собі некоректність або хамство щодо іншої держави, то він, як мінімум, вибачається, або покидає межі цієї держави. Але з притаманним історичним хамством московської еліти вони цього не робили й не роблять. Прибувши послом Москви в Україну, В.Чорномирдін пообіцяв, що він вивчить українську мову. Але після майже десяти років перебування, він не тільки не вивчив її, але навіть як сам признався, розуміє її тільки на 80%. Треба ж бути такому... Москва втручається всіма можливими і неможливими засобами у внутрішні справи сусідній країн, створюючи свою агентуру, організуючи та підтримуючи різні 5-ті колони, екстреміські промосковські структури. Таке втручання відбувається, як державному рівні так і через систему різних "не державних структур, фондів". Такі ж структури замосковські гроші створюються і в Західному світі, де відшукуються, підкупляються політики, публіцисти, якісь лженауковці. Виступаючи перед офіцерами КГБ-ФСБ, президент Медвєдєв, подякував на городив групу агентів в Україні, які зірвали плани Києва по європейській інтеграції та вступу до НАТО. Разом з тим визнається, що в Україні збільшена присутність агентів КГБ-ФСБ. Цим він підтвердив факт втручання у внутрішні справи України, що є порушенням навіть московських законів.

Особливості зовнішньої політики Московії дуже чітко озвучив П.Мілюков, міністр зовнішніх справ у Тимчасовому уряді Росії під час візиту в Україну влітку 1917 року і як справжній "старший брат" пояснив свою "цивилизационную миссиию" такими словами: "Чим гірше буде в Україні, тим швидше вона піде до Росії, жебрака легше перетворити на раба". Таку зовнішню політику щодо України Москва проводила і проводить завжди. Результат цієї роботи Москви та її п'ятої колони в Україні ми бачимо особливо відчутно після отримання Україною незалежності.

Чи це і є знаменита російська культура?

Вміння самоорганізовуватись

Вміння самоорганізовуватись і самодисципліна належить до найвищих проявів культури та духовності етносу. Жителі Московії ніколи не вміли саморганізовуватись та бути самодисциплінованими. Вони завжди бажали і бажають тільки твердої руки над собою. Вони впадають у паніку, коли вона зникає, та радіють, коли вона появляється. Події тільки останніх 15-20 років – тому підтвердження. Правду кажуть: "Хто не має царя в голові мусить мати його на троні. Замість внутрішньої дисципліни мусить прийти дисципліна зовнішня". Але московський люд міг з легкістю самоорганізовуватись у різні шайки, банди з метою пограбування та наживи. Найкраще самоорганізованим у Московії був і є кримінальний світ. Приклади цього ми можемо знайти у творчості багатьох письменників, кінографістів Московії як в минулому, так і тепер. Такі приклади самоорганізації людей у загони можемо знайти в різних народів. В Англії це були загони Робін Гуда, в Україні це були опришки, гайдамаки та інші. Але цілі таких загонів у Московії і в інших народів абсолютно різні. Якщо загони Робін Гуда та опришки ставали на захист простих людей, то загони в Московії організовувались тільки з метою пограбування та наживи, в тому числі і простих людей. На території під сучасною назвою Україна вміння населення самоорганізовуватись було присутнє завжди. В недалекому минулому – це самоорганізоване, демократичне українське козацтво, а нині – це українська діаспора. Приклад самодисципліни и можемо спостерігати навіть протягом останніх декількох років. За весь час незалежності і особливо після Помаранчевої Революції влада в Україні практично була відсутня. Але, незважаючи на це, люди працювали, не звертали на неї увагу, і, хоч дивно, економіка навіть зростала. Тобто для населення України не потрібна тверда рука, а потрібно, щоб людям просто не заважали працювати. Можемо бути певними, що коли б не було деструктивної політичної, економічної роботи п'ятої колони, яка відвертає великі сили на різні протистояння, то населення України було б у набагато кращому стані. До речі, українська діаспора – це взагалі виняткове і малодосліджене та ще не оцінене материнською Україною явище. Але кому було оцінювати? В Україні практично ще не було українського уряду, а різних азарових і табачників це не цікавить. Майже сто років тому виникли дві еміграції: українська і московська. За межами своїх етнічних територій опинилися сотні тисяч людей з України і Російської імперії. За своїм характером це були дві абсолютно протилежні групи населення. Якщо Україну покидало в пошуках кращої долі в переважній своїй більшості малоосвічене, але духовно сильне і свідоме сільське населення, то Російську імперію покидав, так би мовити, офіцерський, науковий, літературний, інтелектуальний цвіт нації. До того ж уся ця московська еліта володіла величезними фінансовими можливостями, але які значною мірою пропивались та програвались у карти по ресторанах світу. Українці, прибуваючи на нові території, відразу починали самоорганізовуватись. Будувались церкви, а при церквах відкривалися дитячі школи. Створювались десятки різних (інколи навіть забагато) професійних, творчих, культурних, танцювальних організацій, які згодом об'єднувались між собою та вибирали керівні органи. Таке відбувалось на всіх поселеннях українців. Як результат цього по сьогодні діаспора є самоорганізована у світовий Конгрес Українців. Такі конгреси є в кожному місті, де живуть українці. Тобто самоорганізувався й існує світовий український уряд діаспори. На превеликий подив, весь інтелектуальний світ Московії-Російської імперії розсипався і не самоорганізувався. За невеликими винятками, одним із яких є Русская Православна церква за кордоном. Справа трохи зрушилась в цьому напрямку тільки після масової еміграції з колишнього СРСР останні 10-15 років. У нашому місті Едмонтоні ними було організоване "Русское общество", хоч його скоріше треба віднести більше до російськомовного общества через велику присутність у ньому представників різних народів колишнього СРСР. До речі, організував його українець по крові, нащадок запорізьких козаків із Зеленого Клину (Далекий Схід), що були виселені туди багато років тому, і який навіть жив деякий час в Україні. Як говорив герой одного фільму, гени є гени. Такі, на жаль, парадокси української історії, хоч стосовно жителів колишнього СРСР – і не тільки української. Також на цьому прикладі можемо спостерігати умови життя етнічних груп, особливо українців, на території Московії і вільного світу. Якщо Москва будь-якою ціною старається знищити та русифікувати інші народи на своїй території, то у вільному світі кожна нація протягом сотень років зберігає свою мову, культуру, традиції.

Культура житла та топонімія

Дитинсто автора цих рядків прийшлось на 50-60-ті роки минулого століття в одному із сіл центральної України. Це були бідні повоєнні роки на землі через яку пройшли дві страшні світові війни, розкуркулення, голодомори, репресії і т.д. Тато і мама працювали в колгоспі за трудодні не отримуючи ніяких грошей. Виживали в основному за рахунок власного господарства. Тато будував хату, а мама як могла її прикрашала, білила щорічно, садила квіти, ми з татом садили дерева і виростили сад. В родині всі вишивали, ткали і читали книги. В дитячий памяті навіть збереглись окремі розмови маминих сусідок, які розмовляючи між собою говорили: "О ти вже побілила в хаті і помазала, треба і мені братись". Існувала якась дружня конкуренція чи навіть заздрість, чому в неї хата вже побілена а в мене ні. Пізніше, вже в студенські роки, довелось жити і бувати на Дону, Кубані і інших південних районах колишнього СРСР. Загальна картина культури житла була майже одинакова. Ще пізніше, буваючи в Горьківській, Куйбишевській, Псковській та інших областях, я відчув перший шок і великий контраст в культурі житла в цих чисто московських районах. Тим більш, що через них не проходили бойові дії двох останніх війн. Також великий контраст відчутний коли пересікаєш кордон Білорусії і Росії в Псковській області. Села в Білорусії теж не багаті, все таки дається в знаки бідність природи, але вони всі ухожені, навколо кожного будинка посажений садок, кожний тримає якесь господарство. Люди дбають про своє житло. Шокуюча різниця через якихось 20-30 кілометрів, коли пересікаєш кордон Псковської обл. Чому так? Адже однакова природа, земля, і багато чого іншого. Люди різні. Не бажаючи працювати та освоювати свої землі, московити вже сотні років готові їхати за тисячі кілометрів, на все готове, за "білим хлібом", туди де хтось вже навів порядок. В той час коли власні землі обезлюднюються, заростають бурянами, земля не обробляється, "дєрєвні" зникають сотнями, москвини лізуть війною на Кавказ, загрожують Україні, Прибалтиці, Європі, Америці, поставляють озброєння та підтримують самі одіозні режими на землі. Що рухає ними? Звідки цей "вічний зов" кудись бігти, лізти війною, грабувати, вбивати, нищити. Навіщо? Чому не жити на своїй землі, доглядати її і вона відплатить сторицею? Пошуками відповіді на ці питання займаються, як самі московити так і іноземці. Деякі висновки будуть нижче.

Саме життя інколи допомогає з темами для статей чи книг. Прочитавши спочатку статю в одній російськомовній газеті під назвою: "Как деревню назовете", я спочатку не повірив цьому. По іронії долі вона була надрукована 1 квітня. Але дякуючи інтернету і пошуковим системам, все про, що писалось в статі підтвердилось. Попередньо ми вели мову про московську культуру, як міф. Те, як різні народи дають назви своїм селам, вулицям та містам теж є свідченням їхньої культури, проявом світогляду та національної психології. Важливим фактором також є відношення жителів данної місцевості до якихось історичних подій, які тут відбувались, або народів які там проживали. На території України за останні десять тисяч років проживало багато різних племен, які залишили після себе назви місцевостей, річок, міст, які є зрозумілі лише спеціалістам в області історії та топонімії. Деякі назви тисячолітньої давності, в сучасному звучанні, можуть інколи викликати жартівливу або іншу асоціацію. Так в Криму є місто Саки історія назви якого починається декілька тисяч років тому, коли в причорноморських степах жив нарід саки. Багато назв походить від імені засновника міста, хутора чи села. Деякі назви можуть передавати чисто характеристику місцевості (Кривий Ріг) і т.д. Але Московія є єдина країна в світі де назви сотень дєрєвєнь, вулиць звучать образливо, принизливо, а то і просто матюкливо. Інколи це просто прізвиська які давались "визначним" особам такої дєрєвні, або одна дєрєвня надсміхалась над іншою. В більшості випадків всі ці нижче перераховані назви давались в 15-18 століттях, коли за висловом вченого історика з МГУ Д.Володіхіна, предки московитів "не стремились к благозвучию". Це був час коли Московія почала нести "свою цивілізаційну місію" іншим народам. Приклади деяких назв.

Блохи – Псковская обл. Бежаницкий р-н

Блява – Оренбургская обл. Кувандыкский р-н

Бухалово – Тверская обл. Бологовский р-н

Бухлово – Брянская обл. Рогнединский р-н

Кирякино – Смоленская обл. Духовщинский р-н

Дураково – Калужская обл. Жуковский р-н

Козлы – Тверская обл. Удомельский р-н

Вагина – Тюменская обл. Аромашевский р-н

Опухлики – Псковская обл. Невельский р-н

Попки – Волгоградская обл. Котовский р-н

Хреновое – Воронежская обл. Новоусманский р-н

Совлох – Ханты-Мансийский авт. окр. Березовский р-н

Лопухи – Рязанская обл. Рязанский р-н

Мочилы – Московская обл. Серебрянопрудский р-н

Мошонки – Калужская обл. Мещовский р-н

Пьянкино – Московская обл. Шатурский р-н

Козюлино – Томская обл. Томский р-н

Бол. Пысса – респ. Коми Удорский р-н

Синяки – Смоленская обл. Краснинский р-н

Отхожее – Тамбовская обл. Ржаксинский р-н

Нижнее Блевково – Калужская обл. Спас-Деменский р-н

Мошня – Ленинградская обл. Бокситогорский р-н

Какино – Нижегородская обл. Гагинский р-н

Целковская – Вологодская обл. Тарногский р-н

Пометкино – Тверская обл. Зубцовский р-н

Мачехин конец – Тверская обл. Тверской р-н

Дрочево – Московская обл. Дмитровский р-н

Бол. и Мал. Лохово – Тверская обл. Осташковский р-н

Задово – Тверская обл. Кашинский р-н

Сопляково – Псковская обл. Псковский р-н

1-е и 2-е Матюково – Тульская обл. Суворовский р-н, також багато інших в такому ж дусі

Дешевки (деревня в Калужской обл.), ул. Минструактивная (Смоленская обл.), Новопозорново (село в Кемеровской обл.), Старые Черви (село в Кемеровской обл.), Муходоево (село в Белгородской обл., Мусорка (деревня в Ульяновской обл.), Козявкино (дер. в Кемеровской обл.), Голодранкино (деревня под Магнитогорском), Блядищево (дер., Подмосковье), Писькино (деревня в Ивановской обл.), Миндюкино (дер. Костромская обл.), Большой Содом (дер. В Саратовской обл.), Дрочево, Парашино, Жадино, Гады, Педрилово, Сучкино і т.д.

Великий вибір дєрєвєнь де в основі є слово "дурень": Дураки, Дураково, Дуркино, Дурыкино, Дурьево, Дыдылдино і т.д.

На щастя, жителям деяких дєрєвєнь поталанило і їхні назви були вже змінені, дєрєвня "Поздютки" стала "Радуга", "Польское сучкино" стало "Липовка", "Херовка" стала "Красная Пристань". Хоч тут звучать деякі голоси навіть від істориків, щоб ці назви залишити. Так на думку історика Д.Володихіна мінять такі назви є "ханжеством" так як в цих назвах відзеркалюється національна психологія??? Майже чотирьохсотлітня присутність московитів на території України, особливо часів закріпачення та наявності великої кількості московських поміщиків, залишила свій слід і в топонімії. На жаль в Україні теж існують свої Треповки (Трєпов), Хіровки (Хіров), тому змінення таких та аналогічних назв в Україні мусить бути прерогативою в роботі місцевої влади.

Лідер нинішніх московських комуністів Зюганов, народився в дєрєвнє "Мымрино" Орловської обл. Тепер кожний може уявити собі сотні тисяч "цивілізаторів", які народились і виросли в таких дєрєвнях, їхній світогляд, їхню культуру, їхній комплекс неповноцінності і раба, але які понесли свою "цивилизационную мисию" іншим народам. Той же Зюганов 23.11.08 на московському телешоу "Имя Россия" де вибиралась найславетніша особа в історії Московії, і де Сталін лідирував (!!!) сказав: "Сталін не потребує нашого захисту, але потребує продовжувачів своєї справи, а країні потрібні нові люди сталінського типу"!!! В деяких містах Московії почали появлятись величезні плакати з рекламою Сталіна!!! Чи розуміють деякі українські політики, які рвуться в обійми Москви, куди вони лізуть і які жертви в майбутньому готують для свого народу? Хоч їх можливо віднести до нащадків тих "цивілізаторів", які прийшли в Україну зі своєю "місією" і явлаються її продовжувачами. До речі цей пошук найвідомішої людини Московії показав дійсне обличча московської культури та менталітет їхнього суспільства. Довгий час лідирував в оцінках Сталін, що навіть організатори злякались та "обнулили" результати і почали з початку. Також довгий час під час голосування за "великого росіянина" очолювали перші місця в списку: Сталін, Ленін, Петро І, Іван Грозний, Катерина ІІ, а засновник московської культури О.Пушкін входив до другого десятку. Кінцевий результат став таким: О.Невський, П.Столипін, Сталін, і далі Пушкін, Петро І, Ленін, Достоєвський, Суворов, Мендєлєєв, Іван Грозний, Катерина ІІ, Олександр ІІ. Більшість державних діячив Росії та представників культури вітали такий вибір своїх громадян. Взагалі то дивний вибір. О.Невський був одним з найбільших зрадників, який руками воїнів Хана Золотої Орди творив терор на своїй землі (про це буде пізніше) і став міфічним героєм. Він став національним героєм тільки після відомого фільму знятому більш як пів століття тому. Єдина "Независимая газета" висловила розчарування вибором росіян та написала: "Це тільки кіношедевр. При чому тут історія, при чому тут Росія?". П.Столипіна ця газета прирівнює до Берії та Малюти Скуратова і він був би чудовим членом "сталінської команди". Таким чином по висновкам газети перша трійка виглядає: Сталін, Сталін, Сталін. Про яку культуру, або духовність нації може йти мова коли її основними кумирами є вбивці, терористи, садисти, зрадники, і просто аморальні люди. Навіть Голова Ради Федерації С.Міронов висловив, мяко кажучи сумніви, про наявність душі в Сталіна, Леніна, Івана Грозного.

Інколи представники Московії не втримуються і говорять реальні речі про себе.

О.Салтиков: "Всі наші московські почуття походять з хаосу. І як наслідок всього цього – брак любові до культури. Адже культура – складна, а ми, любимо спрощено, культура – це любов до життя, а ми, москвини, є діти хаосу, себто смерті, отже, любити життя не можемо. Культура – це лад, уклад, а ми ж, москвини, діти хаосу. Культура – це ієрархія цінностей, а ми любимо рівність хаосу і знати не хочемо жодної ієрархії. Культура – це світло, а наші звиклі до темного хаосу очі не витримують світла. Культура – це творчість, а ми, москвини, здатні лише руйнувати. Зрештою, культура – це правда, а ми, москвини, не хочемо її, бо боїмося її височини. Та й, загалом, ми, москвини, не можемо нічого любити. Ми можемо лише ненавидіти".

Деякі відвертості ми можемо почути і від інших та сучасних московських політиків, як наприклад, на прес-конференції в столиці України А.Чубайс, один із сучасних фінансових та політичних лідерів Москви, відкрито заявляє: "Експансія на пострадянському просторі пов'язана з тим, що, коли її не здійснювати, то буде експансія з пострадянського простору в Росію... Я хочу, щоб Росія була лідером, і я на це працюю. Так, ми здобуваємо енергетичні активи в Україні, але це ж дорога з двостороннім рухом. Так, це прив'яже сильніше Україну до Росії. Тільки й Росію до України теж прив'яже. І прив'яже не в режимі Тузли, а в режимі реальної, сучасної взаємодії, вибудованої на взаємному інтересі. Тільки це ми й пропонуємо Україні. Називається це ліберальна імперія". Невже Україна знову повірить красивим словам?

Але існують і більш відверті думки та ідеї серед сучасної політичної еліти Москви.

А.Г.Дугин "Основы геополитики". – М., 2000.- Т.4:

"...Суверенитет Украины представляет собой настолько негативное для русской политики явление, что в принципе легко может спровоцировать вооруженный конфликт...", "...абсолютный императив русской политики на Черноморском побережье – тотальный и ничем не ограниченный контроль Москвы от Украины до абхазской территории...".

В.Жириновский. "Последний бросок на юг". Тираж 75 000

"Возникла идея последнего "броска", последнего потому, что это будет последний передел мира, и его нужно совершить в состоянии шоковой терапии, внезапно, быстро, эффективно... Но последний бросок на юг выход России к берегам Индийского океана и Средиземного моря – это, действительно, задача спасения русской нации... Как я мечтаю, чтобы русские солдаты омыли свои сапоги теплой водой Индийского океана и навсегда перешли на летнюю форму одежды... Мы совершим этот последний бросок на юг. Он очень нужен нам, это то самое лекарство, которое необходимо принять... Может, это не понравится кому-то в Кабуле, в Тегеране, в Анкаре. Но миллионам людей отэтого станет лучше... я вижу русских солдат, собирающихся в этот последний южный поход. Я вижу русских командиров в штабах русских дивизий и армий, прочеркивающие маршруты войсковых соединений и конечные точки маршрутов. Я вижу самолеты на авиабазах в южных округах России. Я вижу подводные лодки, всплывающие у берегов Индийского океана, и десантные корабли, подходящие к берегам, по которым уже маршируют солдаты русской армии, движутся боевые машины пехоты, передвигаются огромные массы танков. Наконец-то Россия завершает свой последний военный поход".

Страшно читати ці мрії, на мою думку, абсолютно шовіністично і ментально хворої людини, яка вже більше десяти років сидить в Державній Думі Росії, за яку голосують десятки мільйонів людей і яку деякі українські телевізійні канали вважають за честь запросити на свої програми. А що буде, коли ці мрії божевільного почнуть здійснюватись?

У квітні 2008 року, після зустрічі кран НАТО в Бухаресті, де піднімалося питання вступу України і Грузії до цієї організації, президент В.Путін особисто і практично все політичне, військове, і урядове керівництво Росії, ЗМІ, письменники, публіцисти і навіть громадськість повели шалену антиукраїнську пропаганду. Вони не можуть змиритися з тим, що втрачають Україну, яка прагне вийти із зони їхнього впливу. Але чи має Україна право вийти з-під впливу Москви? Згідно з фактами наведеними в цій книзі, Україна не тільки має право, але і зобов'язана за всяку ціну вийти з-під впливу Москви. В цьому її спасіння і її майбутнє.

Нижче наводиться ще одна "відвертість" стосовно України. Цю "відвертість" оприлюднив М.Баранов, головний редактор одного із військових журналів Росії у квітні 2008 року: "Вопрос о возможном вступлении Украины в НАТО становится самым серьезным вызовом для российской внешней политики – как в отношении СНГ, так и в отношении дальнего зарубежья. Более того, в значительной степени этот вопрос следует считать моментом истины для Москвы, поскольку, скорее всего, он заставит, наконец, российское политическое руководство и российскую общественность определиться с фундаментальными принципами политики России в отношении как к украинской государственности, так и Североатлантического альянса"; "Россия воспринимается как исторический враг, максимальное дистанцирование от которого во всех аспектах является главной целью украинской внешней политики; НАТО воспринимается как инструмент защиты Украины от России" (Це твердження вірне, відверте, і докази – в цій книзі); "Любая республика бывшего СССР, заявляющая о своем намерении вступить в НАТО, тем самым автоматически декларирует свою враждебность к России. И пора эти мысли недвусмысленно и ясно донести до правящей элиты и до населения Украины... хотя Россия при этом сама продолжает странное комическое партнерство с НАТО, предоставляя тем самым пронатовским кругам на Украине возможность бесконечно ссылаться на данное обстоятельство в качестве примера и оправдания своей линии..." (чому для Росії це можливо, а для інших ні?).

Что делать России? Москве необходимо начать наконец решительную борьбу за Украину. С этой целью необходимо максимально заострить вопрос о НАТО в двусторонних отношениях и одновременно всеми силами способствовать обострению внутриполитической борьбы на Украине... России нужно вести масштабную кампанию запугивания политической элиты и населения Украины. Нужно с максимальной ясностью дать понять каждому жителю, что втягивание республики в этот альянс грозит самым непредсказуемыми последствиями как для отношений Украины с Россией, так и для безопасности Украины и ее населения. Лозунг Москвы должен быть прямым: вступление в НАТО не повысит безопасность Украины, а катастрофически эту безопасность понизит и поставит Украину перед критической угрозой. И никакое НАТО Украину не спасет. Москва должна предельно четко дать понять политическим лидерам в Киеве, что всякий выступающий за присоединение Украины к НАТО будет считаться врагом России со всеми вытекающими отсюда последствиями. Одновременно Россия должна оказывать всестороннюю помощь всем антинатовским украинским политикам и общественным силам, не жалея для этого ресурсов, в том числе и финансовых. Необходимо самым плотным образом работать с украинской общественностью. Пора прекратить бояться воплей о "вмешательстве во внутренние дела Украины"... У Украины нет и не может быть никаких "внутренних дел", отдельных от России. Мы братские народы (це неправда, брат брата не знищує. Авт.), и их внутренние дела – это и наши дела тоже... Москва должна предпринять решительные и масштабные действия по поддержке и организации русского движения в Крыму и в Севастополе и недвусмысленно ориентироваться на возможность принятия мер по отторжению Крыма от Украины...

Также Россия должна широко и открыто поддержать все русскоязычные и автономистские движения на территории остальной Украины – в первую очередь на востоке и в Новороссии. Всем друзьям и сторонникам России должна быть протянута рука... в Киеве должны получить недвусмысленное предупреждение, что у России нет ни малейших мотиваций и обязательств поддерживать территориальную целостность Украины как кандидата в члены или члена в НАТО. Наоборот: чем хуже будет НАТО, чем меньше будет контролтруемая НАТО территория – тем лучше для нас. И эта линия должна проводиться с российской стороны на практике.

России необходимо усилить группировку своих сухопутных войск на границе с Украиной, доведя ее минимум до пяти "тяжелых" дивизий постоянной готовности. Это даст ясный сигнал пронатовским политикам в Киеве, что с ними не шутят и что Москва готова идти очень далеко. Нахождение на границе с Украиной действенной группировки сил постоянной готовности позволит учитывать любое развитие событий и совместно с Воздушно-десантными войсками осуществить эффективное вмешательство как в случае осложнения ситуации в русскоязычных районах Украины, так и для поддержки интересов в Крыму".

Сталіни не падають з неба, а їх творить і дає їм владу відповідне суспільство. Сталіни є фактично виконавцями волі суспільства.

То що ж таке "російська культура" і чи існує вона взагалі?

Коментарі






Вибір редакції



© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua