Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги
Україна   українці   звичаї   традиції   Зелені свята   Клечальна Неділя   русалки   нявки   Нявчин Великдень   обряди   зілля   Тарас Шевченко   християнство   рідна віра   волхв   Лев Силенко   Олекса Воропай   Є   Є!

Зелені Свята

Юрій Самсон | 7.06.2009 14:55

8
Рейтинг
8


Голосів "за"
15

Голосів "проти"
7

"Куди не подивишся – все зеленіє. Біля порога поставлені зелені дерева; перед вікнами – зелень, тини уквітчані гіллям. На покуті стоїть дерево. Долівка встелена травою, а серед трави є чебрець і полин. У глечиках, що стоять на вікнах, красуються півонії, лілеї, пижма. Все це навіває на серце почуття радості і благоговіння..."

Зелені Свята
Тиждень перед Зеленою (або Клечальною) Неділею називається "зеленим", "клечальним" або "русальним", а три останні дні цього тижня і три перші дні називаються "Зеленими Святами".

В час Зелених Свят цвіте жито й за народнім віруванням, прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими травами, дівчата завивають вінки.

Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на поля, в левади, чи в ліс і там "завивають вінки – на всі святки" і при цьому співають:

Ой, зів'ю вінки та на всі святки,

Ой, на всі святки, усі празнички,

Бо в саду весна розвивається,

Дочка батька дожидається:

"Ой, мій батеньку, мій голубчику,

Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,

В мене в тинові під ворітеньки

Синє море все розливається,

Ой, не море ж то розливається,

Пани-гетьмани із'їжджаються..."

В деяких місцевостях України дівчата ходять по селах з вінками на голові. Вінки в'ють з конвалії, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають і полин.

По деяких селах, переважно в східній України, довго зберігався звичай завивати березку. Найповніший запис цього звичаю ми знаходимо в Терещенка з села Березівки на Саратовщині. В четвер із самого ранку дівчата печуть пироги, різні солодощі. В полудень починається головна дія. Подвір'я чисто виметене, посеред двору стоїть молода деревина, а під нею – горщик із водою. Дівчата ходять по дворі або сидять на лавах, на призьбі... Кілька хлопчаків тримають у руках заготовлену їжу, а інші – відра з пивом. Одна з дівчат відділяється від гурту, підходить до дерева й перекидає горщик з водою, а потім бере дерево в руки й заспівує пісню. З її голосом з'єднуються голоси інших. Ворота відчиняються і весь гурт, оточивши дівчину з деревом, рухається по вулиці в напрямку до лісу. В лісі розстеляють обрус, ставлять їжу і питво. По закінчені пиру дівчата розсипаються по лісі й вибирають одну з березок для завивання на ній вінків. Якщо дівчат багато, то вибирають кілька березок такої величини, щоб можна було дістати гілля. Розділившись по двоє, кожна пара з гілля берези в'є собі один вінок. Як вінок уже готовий, кожна пара кумується: одна одній через вінок дає жовту крашанку. Обмінявшись крашанками, цілуються крізь вінок. Після цього приступають до вибору старшої куми: скручують свої хустки, кидають їх вгору і чия хустка підлетить вище, та з дівчат і буде старшою ку¬мою.

Після завивання вінків дівчата повертаються в село. В неділю дівчата йдуть у той самий ліс, де завивали вінки, щоб знову розвивати їх. Кожна пара оглядає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів'яв? По цьому судять про своє щастя, чи нещастя. Про це співається і, в пісні:



Пусти мене, мати,

У гай погуляти,

До білої березоньки,

Про щастя спитати...

На Харківщині та на Полтавщині в Зелений тиждень дівчата водили колись "тополю"; для цього вони збиралися до гурту, вибирали з-поміж себе найвищу на зріст дівчину, яка й повинна була зображати "тополю". Дівчина піднімала руки догори, з'єднувала їх над головою; на руки їй надівали намисто, стрічки, барвисті хустки, – все це так було рясно поначіплювано, що з-під тих оздоб голови майже не було видно. Вбравши так "тополю", дівчата водили її не тільки по селу, а й по полях, де в той час колосяться жита. Зустрівши людей, "тополя" їм низько вклонялася, а господарі частували дівчат і давали подарунки "тополі на стрічки".

На передодні дня свята, в суботу ранком, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, кануфер і татарське зілля. Ввечорі цього ж дня квітчають свої хати зеленим гіллям клену, липи, ясеня та осики. Перед дверима будівель, на воротах, а також і в загороді, де ночує скот, ставлять гілля зеленої осики.

В клечальну суботу вносять на ніч до хати зрубану осичку, а ранком дивляться: якщо листя залишилося зеленим, хоч би й зів'яло за ніч, – всі в родині доживуть до наступної кле¬чальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде мрець у хаті.

Часом за клечанням доводилося ходити в ліс, чи в діброву, десь далеко; йшли разом з одного села цілими гуртами й тоді такі походи, звичайно, оберталися у веселу забаву. Так, Терещенко пише, що йому не раз доводилося бачити, як натовпи людей поверталися з лісу напередодні "святої Тройці", несучи цілі оберемки зе¬лені; співали, вигукували і навіть танцювали.

Стародавні українці, наші предки, молилися деревам, а особливо дуплявим; поклонялися березам, липам, дубам. Під захистом предковічних лісів виконували свої таємничі обряди. Крім того, вони мали священні дерева на полях, дорогах і поміж селами. Найсвятішим вважався старий дуб. Найважливіші обряди виконувалися під дубами або липами. У наших сусідів, стародавніх германців, навіть суди відбувалися під липами; у прусів під липами запалювалися вогні в честь бога весни Ліґо; у литовців липа була присвячена богині Лайлю. Західні слов'яни своєму верховному богові присвячували дерево ясень.

Вінки як оздоба – це теж залишок звичаїв стародавнього світу. Вінки в українських народних обрядах також є символом великої пошани, а також і символом молодості й чистої, незаплямованої краси. За народнім звичаєм дівчина, що втратила невинність, не може одягнути на голову вінок. Крім того, вінок з живих квітів, за народною уявою, – це оборона від злої напасти...

Неділя Зеленого тижня називається клечальною неділею, або в християн П'ятидесятницею – це п'ятдесятий день після Великодня.

Ось як описує Олександер Терещенко цей святковий день в українському селі середини ХІХ століття. "Там куди не подивишся – все і скрізь зеленіє. Біля порога хати поставлені зелені дерева; перед вікнами – зелень, тини також: уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату – і там запашна зелень. На покутті стоїть зелене кленове дерево, що відтіняє собою стіл, накритий білою скатеркою. На столі хліб-сіль, за образами – бузок і гвоздики; на стінах і на стелі теж бузок і гвоздики. Долівка встелена травою, а серед трави є запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. В полив'яних горнятах і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються півонії, лілеї, фіалки, пижма і боже дерево. Перед іконами жевріє лампадка або воскова свічечка, тьмаве світло якої ледве пробивається крізь густу зелень рослинності. Все це навіває на серце й почуття радості, і почуття благоговіння.

Випаливши в печі та попоравшись, що треба в хаті, мешканці села вбираються в святковий одяг; потім сідають по лавках і, склавши руки, з чистою набожністю чекають благовісті. Вдарив дзвін, всі повагом встали і перехрестилися. Дзвін пробив тричі: народ зашумів, засуєтився і пішов до церкви. Біліють сорочки, радують око барвисті запаски, іскряться дукати на запалених сонцем дівочих шиях, блищать кольорові намиста, розвиваються по вітру барвисті стрічки, вплетені в коси дівчат. Дівочі голівки, крім стрічок, уквітчані ще й барвінком та іншими квітами. В руках кожної дівчини жмутик полину, барвінку і любистку.

Парубки в чорних і сірих суконних свитах, підтягнені червоними, зеленими чи білими поясами; ідуть чинно, весело ступаючи. Всі вони, порівнявшись з поважними людьми вітають їх:

- День добрий, будьте здорові з святою неділею!

Старші люди одягнені простіше, але теж чисто і охайно, до церкви вони наближаються поважним, рівномірним кроком.

Жінки похилого віку в білих довгих свитках, з намітками на голові, ідуть скромно, подаючи собою приклад дітям і внукам.

Після обідні піднімається радісний шум і говір. В стороні стоїть висока тичка, яка знизу догори увита зеленим гіллям і квітами; біля тої тички насаджені в коло кленові, липові та березові деревця. Сюди сходяться веселі гурти молоді, роздаються пісні й починаються хорово¬ди. Веселощі продовжуються до темної ночі".

Вже в християнській Україні з'явився звичай – у день П'ятидесятниці, після літургії, йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. На зворотному шляху священик обходив усе село й теж кропив свяченою водою; ті з прихожан, які бажали повного посвячення своїх будівель, виносили до воріт стіл, покривали його скатеркою, а зверху клали хліб-сіль. Священик зупинявся біля такого столу і, прочитавши євангеліє, заходив до хати й кропив свяченою во¬дою всі стіни, а потім ішов і кропив усі інші будівлі, що були в господарстві. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було зв'язане з віруванням селян в існування ру¬салок.

Про вірування в "криничних русалок" згадує Терещенко, він пише, що в Новгород- Сіверському було джерело, яке називалося Ярославове, і криниці: Заручейська і Сухомлинська. За народнім віруванням, під час Зелених Свят там сиділи русалки, які називалися "криниченьки"...


Уявімо на хвильку, як святкування Зеленої Неділі відбувалось тисячу років тому:

"Київський Священний Гай – могутня лісова площа. І сотні літ тут шумлять дуби; дуб, що вже свій вік прожив, стоїть без листя. Сухе гілля можна у Священному Гаю зби¬рати. Дерево (і особливо те дерево, що росте над Могилами Предків) поєднане з Духом Предків. І сокирою не можна до такого дерева торкатися – воно затремтить і затривожиться корінь його, де лежать, вічний спокій маючи, Предки – Древні Кияни.

І щороку в Клечальну (Зелену) неділю кияни приносять з Священного Гаю (з Могил Предків) віття додому, і цим віттям заквітчують дім, ворота, двері. Є повір'я, що Дух Предків, який на віттях надмогильних витає, з віттям у дім прибуває, і в домі дітей, внуків і правнуків благословляє миром і любов'ю.

Чому з Священного Гаю (і тільки з Священного Гаю) клечання додому несуть? Є віра давня, як світ, що дерево, яке росте над Могилами Родичів, священне. Кияни вірять, що Предки їхні живуть у безмежних просторах Сварги (неба), в одухотвореній красі дібров, лісів, степів, квітів. І вони (Предки їхні) в Зелені Свята уосібнившись в клечанні, загощують з Дому Вічности у доми своїх дітей і внуків.

Єреї християнської віри, бачачи, що кияни (старі і молоді) уквітчують – замаюють двори і доми, кажуть: "Бєсовську віру має Україна (Русь). З дияволом спрягається, несучи у доми віття дерев наламаних над могилами. Біля віття в домах світильники ставлять – кумирські треби мають кияни. Волхви учать людей облудної віри, ходять по вулиці з зеленою віткою, як із святістю. І, кланяючись, вітають людей з Зеленими Святами, "оскверняху землю требами своїми, жряху бєсом".

Втім, Тарас Шевченко ніде не сказав доброго слова про єреїв (попів). Та у хвилини самосвященнодійства, він каже: "Заворожи мені волхве, друже сивоусий! Може, вернеться надія з тією водою цілющою й живущою, дрібною сльозою – може вернеться з-за світа в пустку зимувати. Хоч всередині обілить горілую хату. І витопить, і нагріє, і світло засвітить... Може ще раз прокинуться мої думи-діти. Може ще раз помолюся, з думками заплачу. Може ще раз сонце правди хоч крізь сон побачу".

Він (Тарас Шевченко) ділиться з волхвом ("другом сивоусим") найпотаємнішими святощами душі. Він знає, що волхв уособлює духовну незалежність України (Руси), Її святу волю, Її святу правду. Він питає у волхва (священнодійця віри України-Руси): "Скажи, що робити: чи молитись, чи журитись?"...

Використано власні спогади дитинства, праці Олекси Воропая та Лева Силенка

(головна ілюстрація – картина Олесі Гук "Зелені свята")

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua