Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Наш Великдень

Юрій Самсон | 19.04.2009 19:45

11
Рейтинг
11


Голосів "за"
17

Голосів "проти"
6

Починаючи від раннього дитинства, необхідно говорити дітям, хто ми є, чийого роду, про славних пращурів і сучасників... Кожний народ має свою землю. І в ній свої коріння, зародки своєї неповторності. Кожний народ має своє сонце, сонце не позичене, не дане, не вижебране... І саме з ним пов'язане наше традиційне українське свято – Великдень.

Наш Великдень
Українським традиційним звичаям – не одна тисяча років. Знання передавалися від покоління до покоління, від дідів до онуків, від батьків до дітей. У тих знаннях, одночасно з канонічними ритуалами, закладалися і сімейні цінності, і родинні ідеали, і любов до природи та всього рідного. Така народна педагогіка забезпечувала органічний нерозривний зв'язок поколінь, виховувала найкращі людські риси в дітях.

Були часи в нашій історії, коли чужинці намагалися перервати цей зв'язок, насильно нав'язати нам іншу систему цінностей, завести спілкування батьків і дітей у вузькі рамки, визначені неукраїнською владою.

Сьогодні, коли Україна є незалежною державою, ми повинні заново поглянути на минуле, подбати, аби споконвічні традиції та звичаї українців збагачували підростаюче покоління, надихали його на достойні вчинки.

В українців є чудовий шанс стати на рівні з високорозвинутими суспільствами планети. Та хіба для цього достатньо навчити дитину писати, читати, говорити, працювати за комп'ютером? Ні.

Починаючи від дитячих садочків і до вищої школи, необхідно говорити дітям, хто ми є, чийого роду, про славних пращурів й сучасників – талановитих державних діячів, письменників, спортсменів, винахідників, лікарів... Найперше ж про таку освіту мають дбати, безперечно, батьки.

На превеликий жаль, понад тисячу років українцям нав'язують чужий світогляд, який нічого спільного не має ні з українською вдачею, ні з нашим менталітетом, ні, зрештою, з українською природою. Занепад України-Руси почався з прийняття християнства, то, можливо, є шанс, що відродження її розпочнеться з відродження Рідної Віри, зі скидання духовного ярма, з повернення до праісторичних джерел?! Принаймні, всім українцям варто знати, які РЕАЛЬНІ першооснови наших свят, що за подивугідний світогляд за ним стоїть, наскільки наші пращури ретельно вивчали навколишній світ і надзвичайно красиво інтерпретували свої знання та спостереження у народні звичаї, українські свята. Навіть християнська церква, не зумівши силоміць чи хитрощами знищити "поганські" колядки, веснянки, писанки, Купайла тощо, змушена була пристосувати всі українські тисячолітні культурно-релігійні надбання, аби українці не відвернулися цілком від такої чужої церкви.

Наскільки важко українцям (що завжди жили у гармонії з природою) зрозуміти "непорочне зачаття", й наскільки близькі для нас співанки у гаю, чи клечання зіллям на Зелені Свята власних помешкань абощо.

Ми – українці – нарід щирий, чистий у помислах, не кровожерливий, гостинний. І любимо красу та гармонію в усьому – цьому є прикладом писанки, вишивка, розпис посуду, убранство помешкань, любов до тілесної чистоти тощо. Чи не тому геніальна Леся Українка написала:

"Я раджу так: закрий ти сюю книгу (Біблію – Ю.С.)

і текста сього більше не читай,

коли артистом хочеш зоставатись"

(драма "У пущі")

Безперечно, можна тисячами сторінок цитувати найталановитіших, найуспішніших, найгеніальніших українців, які завжди вбачали в християнстві, у його ролі в історії України руйнівну, поневолюючи, деградуючу роль. Але повторюсь: важливо знати наше коріння, першооснови величі українського духу, деталі формування українського світогляду. Зрештою, всі ці генії, як-то Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші черпали своє натхнення, впевнений, зокрема із цих джерел...

Повертаючись до свята Великодня, пропоную два уривки: Лева Силенка з "Мага Віри" та Олекси Воропая зі "Звичаїв нашого народу".

Лев Силенко: "...В Священному Гаю ніколи не чути гупання сокири. Усе дихає спокоєм і непорочністю, загадковою святістю. І квіти, і гриби, і ягоди, і трави, і гнізда пташині звеличують цей рай земний...І щороку на Великий День приходять українці в гості до Предків, несучи з собою писанки, узвар, печиво, квіти...".

Кожний народ має своє сонце, сонце не позичене, не дане, не вижебране. Народ у сонці родиться. Він живе в ньому. Ним дихає, ним вічніє. І щовесни воскресає сонцем! Немає сонця – значить немає оновлення, помолодіння народу. Кожний народ має свою землю. І в ній свої коріння, зародки своєї неповторності, свій менталітет.

Воскресають зерна, які не дихаючи, лежали під снігом. Їх воскресило Сонце! Їх напоїла животворними соками мати-Земля. І вони щедрою мовою життя загомоніли. І по їхніх жилах потекла зелена кров. Вони різноквіттям закрасувалися, принаджуючи тружениць-бджілок, хвилюючись у царстві пташиних співів. Купаючись у росі, у теплому золоті сонця. "Бог життя воскрес!".

Слово "воскресіння" походить з кореня "крес", його синоніми – "скрес", "скресіння". Воно пов'язане з появленням перших стеблин трави і воскресінням білогрудої берези.



З Сонця постало воскресіння. Згустки сонця сховані в зерні рослин. Згустки сонця, сховані в сім'ї тварин і людей, оживають, благовістять життям. Птахи, які весною прилітали з далеких країн, будували гнізда в гаях над Дніпром. Народ помітив, що яйце, сонцем зігріте, творить у собі краплю червоної крові. Кров – життя. Так самопостала віра, що життя виникло з яйця. Українці дарили один одному червоні яєчка (писанки) – символи життя вічного.

Щоб з дерева, з каменя викликати іскру сонця, треба мати кресало. Треба проявляти дію – кресати, скресати. Є в нашому народі вислів, що "після зимової сплячки скресла ріка". "У моїй голові воскресли спомини" (Іван Франко), "І навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа" (Леся Українка), "Воскресни, Мамо! І вернися у світлицю-хату" (Тарас Шевченко), "...Із мертвих воскресне Україна!" (Пантелеймон Куліш). Воскреснути – значить відродитися, оживитися, відновитися, прорости, дати ознаки життя, пробудитися. Воскреснути – значить відбудуватися, духовно помолодіти, обадьоритися, пригадати щось давно забуте, омолодити пам'ять, чуття, вернутися до тілесного і духовного самоутвердження!

Слово "паска" пояснюється як "страждання", "терпіння". Деякі лінгвісти вважають, що слово "паска" створене греками з слова "песах", що значить "частина тіла". Інші ж тлумачі Біблії пишуть, що їм невідоме походження цього слова.

Християни благовістять, що "Христос воскрес! Воістину воскрес!". Воскресіння – справа, яка хвилює людину. "Того дня, як Христос воскрес, сонце з радости не заходило, і день був великий, і тому й назва "Великдень", – так стверджує митрополит Іларіон (Огієнко) у своїй книзі "Дохристиянські вірування Українського Народу".

Але будьмо правдивими! Назва свята Великдень (у значенні "Велик день") була в Україні декілька тисяч років перед Христом. Великий День ознаменовував перемогу Дня над Ніччю, Літа над Зимою.

На світанку постання хліборобської культури наші предки весною постили. У шкіряній торбині (на почесному місці) зберігалося зерно. І хоч всіх виснажував голод, зерно вважалося священною недоторканістю – весною воно буде покладене в землю. Воно проросте, вітрами виколишеться, стане злотоколоссям.

Що стосується посту. У всіх народів усіх часів був піст. Наприклад, коли умирав король Гаваї, гавайці стримували всі роботи (не зривали овочів, не ловили риби, не шукали корінців). Вони постили. В Індії постили брахмани, духовно вдосконалюючись. Старі германи (солдати) постили перед початком бою, бо об'їдання спричинює лінивство, кволість, угодовство (хоча перші християни якраз не постили).

Ми знаємо, що яйце, весною зігріте сонцем, творить в собі зародок. Яйце – зерно життя. "Червоне яєчко – ознака радості взагалі, а великодньої зокрема. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив. На Воскресіння Господнє один одного цілуємо з червоними яйцями і приказуємо – "Христос воскрес!" – так дивно трактує самобутній український обряд свята воскресіння природи митрополит Іларіон у своїй книжці.

О, Земле Рідная, Ти весною воскресаєш, Ти дариш нам, дітям своїм, дихання своє, життєтворну кров свою, Ти душі наші надіями звеличуєш. Святая Ти! О, Земле Рідная, Твоє воскресіння осяяне Сонцем, Твоє воскресіння вище всіх умираючих і воскресаючих богів! Твоє воскресіння – Свято Любови і Життєвої Вічности!".

Олекса Воропай: "З давніх-давен існує в Україні повір'я, що на Великдень, під час сходу, сонце "грає". На Гуцульщині кожен, побачивши сходяче сонце, побожно здіймає накриття голови і, звернувшись обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін. На Волині та Поділлі ж вірять, що сонце – "цар неба", це відблиск лиця Божого.

"У нас колись дівчата вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею обличчям до сходу і чекали сонця. Як тільки сонце появлялося, дівчата складали руки і молилися. Після молитви позначали дерево, під яким стояли, хрестиком на корі. Коли дерево зацвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок і надівали на голову, а потім той вінок берегли і ним чарували на любов" (записано на Уманщині).

Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце, люди відчиняють усі віконниці і відслоняють фіранки на вікнах, а краще сказати, усувають все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння великоднього сонця, що за народнім віруванням приносить у дім щастя та здоров'я...

Був колись звичай на Великдень гойдатись на гойдалці. Будували гойдалку парубки, і ставала вона в селі під час Великодня центром розваги всього села: від самого ранку до пізнього вечора на перший, другий і третій день свят біля гойдалки буквально роїлись дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Колись в основі цього звичаю була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму.

Тут же, біля гойдалки, звичайно грають крашанками чи писанками: "навбитки", в "котка" та в "кидка". Гра "навбитки" полягає у тому, що один тримає в руці крашанку "носком" догори, а другий б'є "носком" свого яйця. Потім б'є другий по "кушці", тобто по протилежному кінці. Чия крашанка розіб'ється з обох боків, той програв: він віддає свою крашанку переможцю.

У "котка" грають так: з похилого місця, з перепоною внизу, котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє. Гра в "кидка" була такою: один з партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку. Якщо він попаде одночасно в обидві – виграв, а як в одну або не попав взагалі – програв...

Багато Великодніх звичаїв прийшли до нас з дохристиянського періоду. Довгий час церковними ієрархами наші великодні розваги заборонялися як "поганські", суворо переслідувалися. Наприклад, патріарх Андріян у 1697 році в інструкції до "старост поповскіх" наказував не ховати на загальних цвинтарях тих, "которые играя утонуть или с качели убьются", а ховати таких в лісі чи на полі.

Пізніше ж і писанкарство, і гойдалка, як і багато інших язичницьких звичаїв, пристосувалися до нових обставин і здобули християнське тлумачення..."

(ілюстрація – картина "Божич" професора Сонцеслава Крижанівського)

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua