Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/culture/497da2b33f026/

Жив і творив задля мистецького дива. І для людей...

Улас Золотоноша | 26.01.2009 13:46

Наприкінці сімдесятих -на початку вісімдесятих років минулого сторіччя я залюбки відвідував столичний драматичний театр імені Івана Франка, де напружено та надзвичайно плідно працювали мої щирі приятелі – чудові актори театру Віталій Розстальний, Микола Задніпровський, Яків Сиротенко і де головним режисером тоді став "львів'янин" Сергій Данченко.

Жив і творив задля мистецького дива. І для людей...
Хоч весь світ – театр, і ми актори в ньому, але художній "театр надає унікальну можливість прожити життя щоразу по-новому... Яке життя справжнє – на кону чи за вікном, ще невідомо. Єдине, що їх об'єднує – тимчасовість і швидкоплинність". Ці слова належать відомому українському митцеві – театральному режисеру-постановнику Сергієві Данченку. Митець, ніби той сценобудівничий, ніби маг – щоразу відтворює, здавалося б, ірреальний світ, де також, як у реальному житті, співіснують Добро і Зло, але водночас він здатен за якусь одну спресовану мізерну миттєвість у часопросторі легко й невимушено ним маніпулювати, змінювати його, покращувати, впливати на нього, експериментувати над ним, мимовіль примушуючи, провокуючи глядача чи читача, тобто нас з вами, на серйозні роздуми – хто ми є і навіщо існуємо...

Сергій Володимирович Данченко народився 17 березня 1937 року в Запоріжжі. Його батьки – Володимир Данченко і Віра Полінська – відомі львівські актори й народні артисти України. Дід по матері, Костянтин Іванович Полінський, працював директором Полтавського пересувного театру, з яким пов'язані спогади дитинства. Та й рід Данченків та Немировичів-Данченків має, виявляється, спільні корені. Вони походять з реєстрового козацтва, із старшин Стародубського полку, що згадуються в полковому Реєстрі. Тож, здавалося, сам Бог велів йому йти дорогою батьків, але Сергій несподівано вступає в 1955 році на...геологічний факультет Львівського університету. Проте нічого тут несподіваного й нема. Він ще в школі ледь не з четвертого класу мріяв про романтичну професію – геологію. Сергій збирав колекцію мінералів, розробляв маршрути майбутніх експедицій... Однак закінчивши університет і пропрацювавши десь із рік геологом, він обирає таки театральну режисуру, як майбутню професію, зрозумівши своє покликання. Ще на перших курсах С.Данченко почав розуміти і відчувати природу театру, його таїни і магії. Це виявилось у його глибоко продуманих і поставлених сценічних етюдах. Уже на старті свого режисерського шляху він умів визначати свою принципову приналежність до театру психологічного. Вже тоді на ранніх стадіях становлення як режисера в Сергія Володимировича було присутнє розуміння того, що пізніше прозорлива критика оцінить найвищим балом, назвавши це "напутливою сутністю режисерського сценобудівництва".

Закінчивши навчатися, С.Данченко розпочинав свою режисерську професію у львівському оточенні. Тодішнє духовне оточення шістдесятих років – це й журналіст В.Чорновіл, письменники В.Яворівський, Р.Іваничук, Д.Герасимчук, М.Косів, Б.Стельмах, скульптор Т.Бриж, графік Є.Безнисько, поет Р.Кудлик, сценограф М.Кипріян, композитор Б.Янівський, мистецтвознавці О.Асаркан, В.Гаєвський і Г.Коваленко, перекладач і літературний критик Ю.Айхенвальд... Вони як волелюдні творці регулярно й за велінням серця зустрічалися будь-де: в глядацькій залі, чи в легендарному заньківчанському, на кшталт паризького, монмартрівського, "Комарику", чи в чиїсь художній майстерні, чи просто біля рояля, який стояв у фойє театру, у знаменитій книгарні "Дружба", де можна було вільно купити Сартра чи Дюрреманта польською, або в тісній редакційній кімнатці, на телестудії, власне де завгодно, аби була можливість перекинутися вільним словом, поділитися забороненою книгою чи невтіленим задумом. Були й нічні безсонні післяпрем'єрні зустрічі...

Отже, перші творчі кроки режисера припали на особливий період, який означено в нашій історї як хрущовська "відлига". У цей час проявляються як і в усьому громадському житті новаторські ідеї в багатьох театрах большевицької імперії – в Грузії, Росії, Прибалтиці. Хоча в Україні вони носили дещо кволий характер, адже вона перебувала на особливому режимі культурного побутування. Та все ж і в нас пробивалися перші паростки оновлення національного театру. Слід відзначити, що новаторами оновлення українського театру, курбасівських традицій були в ці роки Л.Танюк, Р.Віктюк, Б.Головатюк, Р.Коломієць, Р.Степаненко, В.Опанасенко, Є.Золотова, В.Грипич, Ф.Верещагін, В.Магар та інші. Серед них був і С.Данченко. Тож активні і жорсткі спроби влади посткорнійчуківської доби – Миколи Зарудного і Олекси Коломійця, нівелювати естетичне сприйняття театрального мистецтва, наражалися на певний спротив. Звичайно, багато хто з українських режисерів, акторів, сценографів змушені шукати кращої творчої долі в Москві, Ленінграді, Прибалтиці, не витримавши шаленого тиску компартійної цензури...

Сергій Данченко вистояв. Львівський період творчості режисера тривав десять років: два в театрі юного глядача і вісім – у театрі імені Марії Заньковецької. За цей час поставив кільканадцять вистав, серед яких особливо вирізняються "Перший день свободи" Леона Кручковського (1965), "В дорозі" В.Розова (1966), "Маклена Граса" М.Куліша (1967), "Місто на світанку" О.Арбузова (1968), "Камінний господар" Лесі Українки, "Моє слово" В.Стефаника (1971), "Річард ІІІ" У.Шекспіра (1974), "Украдене щастя" І.Франка (1976)... Напружені роки збирання навколо себе "спільників". "То була творчість ніби за студійних умов, коли всередині усталеної групи утворювалося щось на зразок автономного колективу, який вів творчий пошук на своїй території, вирішував власні, поставлені собі завдання. Але до цього пошуку, врешті-решт, так чи інакше, усвідомлено чи на рівні вірно відчутого режисерського задуму долучалася більша частина трупи", – так оцінював творчий тандем С.Данченка і "спільників" Ростислав Коломієць.

Успіхи львівського періоду докотилися й до заскорузлого театрального Києва, що буквально потопав у "застійній" атмосфері посткорнійчуківської доби. Та з приходом Данченка 1978 року до франківців сталося чудо. Театр, який протягом цілого десятиріччя, за словами театрального критика С.Васильєва, "переможно крокував до прірви", перетворювався на музей, де експонати сценічної рутини подавалися як національні традиції, зупинив саме С.Данченко, якого покликала нова доба, що невпинно вже накочувалася. За київський період театральної творчості Сергій Володимирович поставив низку яскравих вистав, які швидко й невпізнанно змінили обличчя театру імені І.Франка та зрештою реабілітували колишню гучну славу франківців. Це такі спектаклі, як "Украдене щастя" І.Франка (1979), "Дядя Ваня" А.Чехова (1980), "Візит старої дами" Ф.Дюрреманта (1983), "Енеїда" І.Котляревського (1986), "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом (1989), "Санаторійна зона" за М.Хвильовим (1990), "Патетична соната" М.Куліша (1993), "Крихітка Цахес" Е.Гофмана (1995), "Приборкання норовливої" та "Король Лір" У.Шекспіра (1996-97), "За двома зайцями" М.Старицького, "Пігмаліон" Б.Шоу (2000)...

Вистави, поставлені за кордоном Сергієм Данченком, вивели сучасний український театр на європейську сцену, утвердившись надовго в репертуарі багатьох європейських театрів. Серед вистав можна відмітити такі спектаклі, як "Марія" А.Салинського, що демонструвався в м.Враца (Болгарія), "Камінний господар" Лесі Українки – у театрі імені Янки Купали (Біларусь), "Вишневий сад" А.Чехова – у МХАТі імені М.Горького (Росія), "Візит старої дами" Ф.Дюрреманта – в театрі імені Ю.Словацького (Польща), "Украдене щастя" І.Франка – в театрі імені О.Духновича (Словаччина), "Приборкання норовливої" У.Шекспіра та "Вишневий сад" А.Чехова – в театрі Польському (Польща)...

20 серпня 2001 року Сергія Володимировича Данченка не стало. Осиротіли франківці, а проте зерна, посіяні ним на театральній ниві, ще дадуть рясні сходи... "Шукач і тлумач, він спирався на акторів-спільників, розкриваючи духовні скарби, подекуди несподівані для самих виконавців режисерської волі. Задля мистецького дива...", – так стисло охарактеризував насичений творчий шлях видатного режисера Ростислав Коломієць.

З книги "Видатні постаті України", де нарис було надруковано під моїм власним прізвищем. Подається без змін...


© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua